Біля Свято-Преображенського собору нас було людей зо 15. Ми стояли розосереджено, поряд із десятком працівників міліції. Хтось сказав, що потрібно згрупуватися. Ми підійшли до клумби і розвернули українські прапори. Цього дня мав відбутися мітинг за єдину Україну з виступом Кличка, але мітинг скасували через можливі збройні зіткнення. На нас ішов 5-тисячний натовп, який несамовито кричав «Смерть «бандерівцям!» (вираз був набагато міцнішим, і, до речі, серед нас не було жодного «бандерівця», лише одні донеччани). Міліціонери почали прохати нас згорнути прапори, щоб не провокувати бійку, а потім, взагалі попрохали сховатися в соборі. Ми, утрьох, вирішили не йти до собору, оскільки там один вихід і в разі чого (а дивлячись на 5-тисячний натовп, ставити питання таким чином можна), нам звідти не вийти. Потім, як нас повідомили, до собору, який належить Московському патріархатові, нікого не пустили. Духовні скріпи. Натовп наближався. Міліціонер нервував.
«ЦЕ Ж НЕ ДОНЧАНИ. ДОНЧАНИ ТАК НЕ МОЖУТЬ»
— Чому я повинна прибирати свій прапор? Це моя країна, моя позиція, я маю право її висловити і не боятись, — заявила жінка пенсійного віку.
— Бо вони агресивно налаштовані, — випалив міліціонер. Але його жінка не послухала. Коли ми утрьох обійшли собор за периметром, ця жінка стояла біля воріт храму. На ній висів прапор України, а в руках вона тримала плакат зі словами Шевченка. Це було його 200-річчя.
Варто зазначити, що насувався натовп радикально налаштованих сепаратистів із закликами «Ні фашизму», «Смерть бандерівцям» і так далі. При цьому, вони розмахували триколором Росії і прапором СРСР. У колоні із закликами смерті йшли жінки й діти. Чи розуміли вони, що відбувається, невідомо, але фактично вони сприяли поширенню ненависті в місті. Якась собачниця перейшла натовп упоперек. «Кричите проти фашизму, а самі фашисти. Дурні люди», — констатувала вона. Але вони її не почули. Всі йшли і на все горло закликали до смерті.
Бабуся з плакатом Шевченка не здавалася. Міліції було вже людей зо двадцять, але порівняно з 5-тисячним натовпом ця кількість меркнула.
— Де ваша самооборона? — запитав у активіста міліціонер.
— Вона там, скоро буде, — невиразно пробурчав активіст.
Бабуся крикнула «Україна!», після чого радикали кинулися її бити. Міліціонери їх розтягли і спробували вивести її із зони конфлікту. Бабуся, як і раніше, несла плакат з Шевченком і прапор України. Сепаратисти закидали її петардами і йшли вслід.
Цього дня вони зняли прапори України з будівлі обласної адміністрації, кінотеатру Шевченка і навіть готелю «Донбас Палас». Наступного дня — вже і з приватних будинків. Як говорять очевидці, на обличчях дончан були сльози. «Цього дня багато хто плакав», — написала в своєму «Фейсбуці» одна із лідерів громадянського сектору Донецька.
— Це ж не місцеві. Та хіба можуть дончани таке творити, — констатує мешканка міста.
З нею солідарна більшість дончан.
«КОЛИ ЗНІМАЛИ ПРАПОРИ, ЛЮДИ ПЛАКАЛИ»
Останні події не просто відкрили людям на сході очі на ситуацію, що склалася, вони змінили їхній внутрішній стан. Якщо раніше, підійшовши до дончанина, запитував, хто він, той відповідав: я — дончанин (дончанка), зараз він сказав би: я — українець (українка). Місцева інтелігенція готова йти в бій і захищати своє місто і свою країну від окупантів. Саме так вони називають росіян у Криму і на Донбасі, які дестабілізують ситуацію. Духовною скріпою українців на Сході став гнів за осквернення їхньої гордості і честі. Варто зазначити, що це стосується саме Донецька. Він є все ж таки ліберальнішим і більш відкритим, аніж весь Донбас. Чим далі від Донецька, чим більш депресивні міста, тим більше там процвітають проросійські настрої. Столиця Донбасу через концентрацію тут великого і середнього капіталу, і навіть деяких одиночних прикладів малого бізнесу, виглядає набагато прогресивнішою.
Ця любов, на думку доктора історичних наук Олени Стяжкіної, матері двох дітей, нагадує почуття, яке відчуває матір, коли бере на руки новонароджену дитину. Це почуття об’єднало всіх, зробивши «плювок» в «душу» російських ЗМІ і Путіна на чолі, зібравши 10-тисячний мітинг на підтримку єдиної України, навряд чи скоро мине. Російські ЗМІ, звичайно ж, цього не показали, але для самих дончан цей мітинг став засадничим. З кожним яйцем, яке летіло на них з боку сепаратистів, ця віра зміцнювалася. «Людей могло б бути й більше, просто вони все ще бояться», — говорять активісти. Мітинг, до речі, підтримала й обласна влада. Але підтримала не бюджетниками, як вона зазвичай до цього робила, а інформаційно. Адже інформація сьогодні мало не головна зброя на захист власних прав і свобод.
ДІАЛОГ З МАЙДАНОМ
Думка дончан також формувалася за допомогою інформації. Варто зазначити, що до нещодавнього часу навіть українські ЗМІ дуже вибірково подавали інформацію про Євромайдан. І якщо навіть говорилося про «європейські цінності», то не було розтлумачено, що саме мається на увазі в контексті соціальних реформ, створення профспілок і подібного. Саме інформаційний вакуум створив таке ставлення «робітничого класу» до існуючих подій. Але це не означає, що всі вони підтримують проросійські погляди.
На думку Стяжкіної, ще одним моментом, який міг би зіграти єднальну роль, було б пряме спілкування з представниками Майдану в Донецьку. Адже за весь цей час ніхто з лідерів не приїхав до Донецька, ніхто не намагався налагодити діалог. Дякую Святославові Вакарчуку, який зустрівся зі студентами, представниками ЗМІ і дав широкий коментар телеканалові «Донбас». Віталій Кличко, який приїхав у день 200-річчя Шевченка, з людьми так і не зустрівся. Він поговорив із представниками ЗМІ і поклав квіти до пам’ятника Кобзареві. Більше ніхто з представників ні політичних, ні суспільних еліт до регіону не приїхав. А цієї розмови люди чекають ще з 2004 року.
До речі, Майдан зараз намагаються «зганьбити» й по-іншому. Як говорять місцеві мешканці, з їх карток знімають кошти чи то на ремонт Майдану, чи то на утримання людей. Обласна влада і прокуратура наполягає, що такого не може бути і будь-які фінансові витрати — це фінансовий злочин з боку підприємця і самого місця роботи. Це ще один елемент «проросійської» інформаційної агітації.
ЧИ ПОТРІБНІ БУДУТЬ У РОСІЇ НЕРЕНТАБЕЛЬНІ УКРАЇНСЬКІ ШАХТИ?
На думку доктора економічних наук В’ячеслава ЛЯШЕНКО, «нічого доброго» нам з Росією не світить, і це варто пояснювати кожному, хто має сумнів. Проте він зазначає, що це робити складно, адже всі економічні дані в регіоні закриті, і насправді підрахувати суму, яка зараз повертається в регіон і до Донецька, складно. Тому можна оперувати відкритими російськими даними, наприклад, говорити про шахти, що закриваються в Росії. Так, згідно з російським економічним планом, в Кузбасі до 2025 року буде ліквідовано 25 вугільних шахт і розрізів, з яких 13 підприємств закриються внаслідок повного вичерпання запасів, а решта — через велику збитковість і нерентабельність. Про це абсолютно відкрито на початку минулого року заявив заступник губернатора Кемеровської області Андрій Гаммершмідт під час галузевої наради з проблем забезпечення промбезпеки та охорони праці.
Так чи потрібні будуть у Росії нерентабельні українські шахти?
Ляшенко вважає, що зараз ми спостерігаємо період «брежнєвського» застою, виправити ситуацію може лише реформування та перегляд «життєвих циклів». Економіст підкреслює, що якщо раніше, наприклад, в СРСР, формувалася політика на подальші п’ять-сім років, то зараз можна спостерігати цикл у три роки. Вихід із цього економіст бачить у тому, щоб постійно проводити реформування з метою поліпшення ситуації, а також часте здійснювати легітимну «ротацію» влади на місцевому рівні, посилювати соціальну відповідальності громадян. А що стосується шахт, то в даному випадкові це великі дотації з боку держави з метою можливого продажу.
СПРОБА ДІАЛОГУ
Нова обласна влада вже стала до роботи. Сергій Тарута провів зустрічі з фахівцями в галузі освіти, інформації, промисловості і подібного. Тарута, на відміну від Шишацького почав із головного — зі спілкування з людьми і демонструє відкритий підхід до справи. Те ж саме зараз потрібно робити всім — спілкуватися, говорити й, головне, слухати.
Що б насправді не відбувалося в Донецьку, російські ЗМІ передаватимуть таку картинку, яка б їх влаштовувала. Вони не транслюють мітинги за єдність, а показують маргіналів, які приїхали чинити безлад. На жаль, ще багато людей довіряє російським ЗМІ, і потрібно на це реагувати «вже вчора». Інакше ситуація може стати схожою на кримську.
Олена Стяжкіна зазначає, що наша єдність саме в тому, що ми всі різні, навіть усередині однієї області. Але в цих відмінностях, ми єдині й повноцінні.
13 березня о 18:00 в Донецьку знову вийшли люди, щоб відстояти своє право жити в мирній країні. На момент написання матеріалу мітинг ще не закінчився.
