Іноземці, особливо із Західної Європи, вважають його місцевою дивовижею. Вони люблять приїжджати в Донецьк і відвідувати «залишки» пролетарського минулого — терикони, шахти. Одним із його елементів вважається й гудок Донецького металургійного заводу, який два століття тому поставив Юз. Він завіз його в місто 1873 року, коли для свого заводу здобував поршневі машини із затонулого корабля «Орел». Тоді ж він купив корабельний гудок — його встановили на заводі для того, щоб робітники не просипали своїх змін.
Обов’язок заводити гудок за часів Юза належав механікові Блюмінгу. Це було дуже відповідальне заняття, і невчасне включення гудка каралося аж до звільнення. Гудок виконував також функцію найточнішого годинника міста, як, власне, і зараз. За часів Юза подавали чотири гудки: перший — щоб робітник прокинувся, другий — приступив до роботи, третій — закінчив робочу зміну, а після четвертого трудова діяльність тривала лише на безперервному виробництві. За часів Сталіна гудок звучав дев’ять разів на день. У середині 1950-х рр. було прийнято ухвалу про скасування гудка. Але після цього робітники стали часто запізнюватися на роботу, і гудок знову повернули, але він лунав лише тричі на день — о 06.30, 14.30 і 22.30. Питання знову стало ребром в 1960-х, коли боролися із зайвим шумом. Тоді в багатьох індустріальних містах відмовилися від гудка, але в Донецьку це стало проблемою. І незабаром її знову вирішили. Сьогоднішній гудок — уже не юзівський, а новий, але приварений до старої, юзівської основи. Пов’язано це з тим, що з побудовою висоток звук погіршився. Але й сьогодні влітку, коли тиха погода, гудок можна почути скрізь. Машиніст дає його сім разів на добу: о 6.00, 7.00, 14.00, 15.00, 19.00, 22.00 і 23.00. Виглядає це так: машиніст приходить до цеху, крутить круглий вентиль, апарат заводиться, і з гудка вивергається пара і ллється вода.
У тому, що гудок уже давно не є символом Донецька, а залишається хіба що пам’ятним знаком минулого, упевнений журналіст і письменник, автор книжки «Прогулки по Донецку» Євген Ясенов: «Металургійний завод довго був головним підприємством міста, і ритм його життя задавав тон і в усьому Донецьку. Зараз роль цього заводу істотно зменшилася, і значення гудка (який працює, попри все) відповідно, знизилося. Нинішня його роль, радше, декоративна — але це цікава декорація, від якої не варто відмовлятися. Частина загального донецького колориту. Гудок — один із не таких уже численних символів, які залишилися й які дозволяють Донецьку відчувати себе робітничим містом. За радянських часів цей статус був самоочевидним, але нинішній Донецьк нестримно перетворюється на місто бізнесменів та сервісменів. Пам’ятник шахтареві зі шматком вугілля в руці, терикони, гудок ДМЗ — всі ці речі, як дідові ордени в коробочці, не дають забути про минуле». Ну що ж, це цілком укладається в європейські тренди, де багато промислових районів використовують свою індустрію як приманку для туристів. У шахтах і заводах організовують музеї та галереї, і старий технічний простір набуває нового дихання, яке приносить популярність і прибуток.
