Масова свідомість в Україні, як вважають експерти, перебуває під впливом патріархальних стереотипів, що підтверджують і численні опитування громадської думки. Так, наприклад, близько 60% опитаних жінок і понад 50% чоловіків вважають, що статус представниць прекрасної статі у країні набагато нижчий, ніж статус чоловіків. Якості лідера, вміння заробляти гроші, кар’єра, власний бізнес — усі ці показники життєвого успіху, на думку респондентів, більш властиві «сильній половині» людства і менш важливі для жінки. Навіть ці нечисленні приклади свідчать про те, що суспільство переважно орієнтоване на традиційні образи жінки-матері та чоловіка-годувальника.
Цивілізований світ уже не просто говорить, а й активно закріпляє у своєму законодавстві принцип гендерного паритету — рівність прав, можливостей та обов’язків обох статей. «Краєм вуха» чули про це і в Україні. Проте, незважаючи на визнання в країні того факту, що одна стать «менш рівна», ніж інша, актуальність гендерного питання для нашої держави визнає лише 3% чоловіків та 4% жінок. При цьому багато хто часто помилково пов’язує дане поняття з викривленим розумінням рівності статей часів Країни Рад або скептично сприймає мало не як «граничну форму фемінізму». Сьогоднішню розмову з головою Держкомітету у справах сім’ї та молоді Валентиною ДОВЖЕНКО — людиною з-поміж тих, хто прагне донести необхідність впровадження у законодавство країни (і, насамперед, у свідомість українців) гендерного принципу, — можна вважати своєрідним «лікнепом».
— Валентино Іванівно, статистичні дані показують, що уявлення про соціальні ролі як чоловіків, так і жінок зводиться до традиційного розподілу прав і обов’язків статей у суспільстві. Нерідко і самі українські жінки висловлюють сумнів у необхідності щось змінювати...
— Якщо жінку влаштовує життя за «формулою» букваря «мама мила раму, а тато читав газету», її не цікавить можливість реалізації в тих галузях, які споконвічно вважалися чоловічими, — це її повне право. Однак подібний підхід — позавчорашній день навіть для нашої країни: законодавство декларує рівні стартові права і можливості для чоловіків і жінок. Інша річ, що нерідко ці можливості декларуються, але не здійснюються на практиці...
Судіть самі: приблизно половину з числа студентів вищих навчальних закладів України складають жінки, більше 60% людей із вищою освітою — знову вони. Тобто, з гарантією рівності прав у країні все гаразд. Однак проблема в іншому. Результати виборів-2002 показали: кількість жінок-депутатів у місцевих органах влади склала близько 42% (що, до речі, як багато хто відзначає, позитивно вплинуло на діяльність цих органів). Однак уже в обласних радах кількість жінок обмежується десятьма відсотками, ще «вище» в парламенті — їх вже 5%, а в уряді вони відсутні зовсім. А як можна побудувати демократичне суспільство, якщо думки, позиції, досвід більшої частини інтелектуальної еліти не будуть враховуватися при прийнятті рішень? Завдяки своїм нейрофізіологічним особливостям, ми по- різному судимо навіть про одну і ту ж подію. Наприклад, коли Західна Європа постраждала від повеней, соціологи провели опитування серед жінок і чоловіків: на усунення яких наслідків насамперед потрібно направити кошти. Чоловіки першочерговим завданням назвали будівництво доріг і відродження економіки, жінки — відновлення житла і реконструкцію водопроводу. Добре, що в західних країнах за останні роки значно зросла кількість жінок у виконавчих і законодавчих органах влади (в більшості з них до 30%). Таким чином, жінки мали можливість висловити свою думку не тільки соціологу, а й під час прийняття рішень — консенсус у питанні усунення наслідків повені було знайдено.
У нас, як прийнято говорити, «історично» склалося так, що в соціальній сфері працює більшість жінок, відповідно, володіють питанням вони часто краще за чоловіків. Так що і рішення в цій сфері повинні прийматися і чоловіками, і жінками рівною мірою, оскільки в іншому випадку основоположні для життя країни документи будуть, так би мовити, однобокими і не враховуватимуть реальну ситуацію.
Хоч, звичайно, гендерне питання некоректно зводити тільки до кількості жінок у політиці. Адже ідея гендерної рівності охоплює всі сфери й аспекти суспільного життя. І, як показує західноєвропейський досвід, використання принципу паритетності благотворно впливає на соціально-економічне життя країни.
— Нерідко соціологи, знову-таки, апелюючи до статистики, відзначають подвійне навантаження, яке несе жінка в нашому суспільстві, — адже бажання відбутися на професійному терні не виключає виконання сімейних обов’язків. Тобто лозунг: «Поверніть жінку в сім’ю!» — на їхню думку, сьогодні особливо актуальний.
— А може, повертати слід і чоловіків — насамперед, у ті два мільйони неповних сімей, які нараховуються сьогодні в Україні? Навіть у повних сім’ях, як свідчать дані Українського центру соціальних досліджень, лише 10% опитаних батьків доглядають за хворим чадом, 24% — забирають дітей із школи, 32% — допомагають робити домашнє завдання. І не варто шукати корінь проблеми «вічної зайнятості» батька виключно в необхідності шукати кошти для існування. Наприклад, те ж опитування свідчить, що молодим батькам не такі цікаві діти першого року життя (а значить, «нехай поки мама няньчить») — займатися з дитиною вони настроєні, коли ті підростуть і почнуть «щось розуміти». Зрозуміло, що подібний підхід до виховання чада для останнього шкідливий, оскільки «присутність» батька з перших днів життя для нього не менш важлива, ніж турбота матері. Вже не кажучи про те, що люди, які створили сім’ю, повинні і радість, і відповідальність ділити на двох. І якщо жінка хоче реалізувати своє право стати матір’ю, то чому це має накладати відбиток і заважати в реалізації її іншого права — кар’єрному просуванню, бажанню стати науковим співробітником тощо?
І, насамперед, в цьому повинна надати допомогу держава — своєю продуманою соціальною політикою. З цього приводу можу навести гарний приклад — на жаль, поки зарубіжний. Французи кілька років тому займали одне з останніх місць із народжуваності. Було проведено соціологічне дослідження з метою дізнатися, чому віддають перевагу жінки: бути матір’ю чи працювати. Емансиповані француженки поставили на перше місце кар’єру і на друге — материнство. Але виправляти ситуацію якось було потрібно, тому уряд прийняв програму з підтримки мам. Насамперед французи почали активно розвивати дитячі дошкільні установи та ввели серйозні пільги для молодих мам. Особливо для тих, які не могли, наприклад, переривати навчання, — їм почали виділяти гроші для того, щоб вони наймали... нянь для своїх чад. Варто сказати, експеримент пройшов успішно. Не завадило б і нам подумати про подібне: незважаючи на те, що 2002 рік став для нас переломним за показниками народжуваності, проте 400 тисяч новонароджених — це не 800 тисяч середини вісімдесятих.
У поточному році ми хочемо реалізувати разом із жіночою громадською організацією «Жінки в науці» подібний проект — підтримати мам, які навчаються в аспірантурі чи пишуть дисертації. Адже, як уже говорилося, серед студентів чи людей із вищою освітою жінок більше половини від загального числа, однак вже серед людей із кандидатським ступенем спостерігається чоловіча домінанта, з докторським же ступенем жінок надто мало. Безсумнівно, на подібний проект потрібні кошти, і ми будемо рекомендувати уряду включити його фінансування в загальнодержавний «кошторис». Хоч ініціатива повинна, насамперед, йти саме «зверху»... До речі, з цього приводу ще раз відмічу, як важливо, щоб в ініціюванні подібних проектів брали участь жінки — знову-таки, наведу ще один зарубіжний приклад. Мої шведські колеги розповідали, що коли жінок у їхньому парламенті було ще менше, ніж зараз в Україні, дві третини питань, що розглядалися, були військово-політичними і лише одна третина — соціальними. Тепер, коли жінки мають більш ніж 40% парламентське представництво, все стало з точністю до навпаки. І тепер вся політика держави набула яскраво вираженої соціальної спрямованості. По-моєму, «залізний» аргумент.
— Як із погляду гендерних принципів розглядати, наприклад, такі норми, як заборону для жінок працювати на певних видах виробництва (підземні роботи тощо)?
— Я цікавилася ставленням до цього питання у Франції: протягом останніх 150 років там змінюється позиція. Напевно, до цього питання потрібно підходити погляду здорового глузду, адже держава повинна бути зацікавлена в тому, щоб жінка змогла реалізувати себе як мати. І ратифіковані Україною конвенції Міжнародної організації праці містять перелік робіт, на яких жіноча праця не може використовуватися. Тим часом зауваження з приводу того, що жінка повинна вільно вибирати, де їй працювати (так само, як і те, бути їй матір’ю чи ні), звучать усе активніше. Про те, що конвенції потрібно дещо лібералізувати, говорять і експерти Комітету ООН у справах жінок. До речі, один із наших депутатів, він же — директор шахти, якось говорив мені, що було б правильно дозволити жінкам виконувати певні роботи (не працю з відбійним молотком, звичайно!), оскільки вони справилися б із ними набагато краще і відповідальніше за чоловіків.
Загалом, подібні питання потрібно винести на обговорення громадськості. І не варто ставитися до цього упереджено — мовляв, чергова спроба ще краще «емансипуватися». Підійдiмо до питання з іншого боку — пригадаємо те, що чисельність жінок як у світі, так і в нашій країні, значно перевищує чисельність чоловіків. І те, що в Україні йдеться лише про жіноче репродуктивне здоров’я і нічого не говориться про чоловіче. Тим часом, співвідношення кількості чоловіків, які можуть стати батьками, до тих, які, відповідно, не можуть, вже давно викликає тривогу. Вже не кажучи про середню тривалість життя, яка у чоловіків значно менша. Так що зменшення списку заборонених робіт — це не тільки питання забезпечення свободи вибору особистості.
Та й в цілому, актуально говорити про інший нюанс — поліпшення умов праці, її безпеки.
— Вiдносно недавно в Македонії відбулася чергова конференція, яку ООН присвятила питанням досягнення рівноправності...
— ...а також ролі жінок у будівництві миру і попередженні конфліктів — до речі, генсек ООН Кофі Аннан порадив міністерствам іноземних справ рекомендувати своїм урядам ретельно розглянути питання участі жінок у воєнних діях і, насамперед, активніше вводити їх до складу керівних постів силових відомств.
Взагалі, варто визнати, що з моменту передостанньої конференції, яка проходила в кінці 97 року в Стамбулі, діючі та асоційовані члени Євросоюзу домоглися в питаннях досягнення гендерної рівності використання жіночого інтелекту і професіоналізму (в тому числі і в органах, які приймають рішення) великих результатів. Конвенція ООН, яка декларує ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, говорить про наступне. Якщо в суспільстві склалися певні історичні обставини, менталітет і традиції, що не сприяють досягненню рівних прав і можливостей для обох статей, можна вживати адміністративних заходів: квотування (законодавче визначення кількості «жіночих» крісел у парламенті й уряді), створювати спеціальні органи для того, щоб контролювати недопущення дискримінації та забезпечувати рівність. За документами Євросоюзу і Ради Європи, мінімальна квота — до 30 %. Так що з точки зору цих документів, Україна є для Європи «екзотичною» країною.
У Німеччині, для якої гендерна нерівність була серйозною проблемою, було ухвалено закон прямої дії, який передбачає відповідальність за спробу дискримінації. Аж до того, що цей закон забороняє в оголошеннях про найм вказувати, яка стать майбутнього працівника бажана, або запитувати у жінки-кандидата, чи не вагітна вона. Більше того, кожному підприємству рекомендується створювати служби, які відстежують співвідношення працівників обох статей; і якщо, наприклад, жінок виявиться більше, ці служби повинні рекомендувати роботодавцю віддавати перевагу при прийомі на роботу чоловікам. І навпаки. Само собою було введено квотування. На останній конференції секретар німецького федерального міністерства у справах сім’ї та молоді повідомила: після виборів у Бундестагу — 33% жінок, в уряді шестеро жінок і семеро чоловіків, і німці впевнені, що таке розставляння «сил» позитивно позначиться на результатах політики з поліпшення життя. Македонія, асоційований член Євросоюзу, також ухвалила подібний закон. Коли прибалтійські держави заявили про свій намір інтегруватися, перед ними було поставлено однозначну умову: «гендерна рівність — один із стандартних показників, за якими ми будемо оцінювати вашу демократію». І перед нашою країною ставили це питання — ще в далекому 98-му, нарівні з мораторієм на смертну кару. Але, на жаль, якщо друге з них було вирішене, то перше «загубилося» на півдороги з України до Страсбурга.
У даний момент на експертизу до Ради Європи відправлено базовий закон про гендерну рівність (він давався на розгляд Верховній Раді минулого скликання) — на мій погляд, цей документ відповідає всім світовим вимогам. І мені приємно повідомити про те, що один із керівників директорату Комітету рівності при ООН повідомив нам: закон перекладено на англійську, і фахівці приступили до його експертизи. Він же запропонував презентувати в Україні закон з усіма експертними оцінками, провести дискусію і, якщо буде потрібно, доопрацювати його перед подачею на голосування. Сьомого квiтня почнеться спiльна робота експертiв Ради Європи i України з аналiзу законопроекту.
— У даний момент при підтримці Канадського гендерного фонду продовжується робота з аналізу усього українського законодавства на предмет його відповідності принципам гендерної рівності. Які перші результати цієї роботи і скільки часу може піти на це?
— Експерти виявили безліч невідповідностей, які, при великому бажанні та на даному рівні розвитку вітчизняної законодавчої бази, сміливо можуть служити юридичним прецедентом. Наприклад, кримінальний кодекс використовує формулювання «потерпілий» і, відповідно, «забуває» про «жіночий» аналог цього слова. Сам же процес експертизи повинен здійснюватися постійно, а нові закони — розроблятися вже з урахуванням гендерного принципу. Ми ініціюватимемо введення цього правила.
— Деякі експерти з гендерних питань вважають, що нерозгляд базового закону парламентом минулого скликання не в останню чергу пояснюється суб’єктивним чинником — упередженим ставленням парламентаріїв до проблеми.
— По-перше, необхідно багато працювати для того, щоб законопроект став гарним законом. По-друге, не можу говорити за всіх, однак, спілкуючись із багатьма нинішніми чоловіками- парламентаріями (в тому числі й тими, які є співавторами законопроекту), я зрозуміла, що гендерна політика має підтримку, а «досвід європейських країн» — словосполучення, не позбавлене для цих чоловіків змісту. У даний момент законопроект внесено до списку документів Верховної Ради, першочергових до розгляду. Є попередня домовленість із прем’єр-міністром Віктором Януковичем про те, що відкладати «на потім» закон не будуть.
Тим більше, що ми просто не зможемо ігнорувати цей нюанс. На Самміті тисячоліття в 2000 році ми підтримали всі основні завдання, які в майбутньому повинні реалізовуватися всіма країнами-членами ООН, серед цих пунктів третю позицію займає досягнення гендерної рівності. Ми не можемо підтримувати відносини з міжнародними організаціями і при цьому ігнорувати загальноприйняті норми — це нонсенс. Оскільки в Україні «європейський вектор» розвитку визнано пріоритетним, світова громадськість сама буде нас підштовхувати до прийняття відповідних законів. Однак не можна не визнати і наявність нюансу, властивого перехідному періоду — допоки політика буде залишатися найприбутковішим видом діяльності, жінок там буде надто мало.
