«Одного дощового жовтневого дня я був на акції протесту. У ній також брав участь мій знайомий, кримський татарин, який, як виявилося, був політв’язнем. У нас з ним виникла невеличка розмова під час цієї акції, і він почав розказувати, що досить багато політв’язнів досі залишаються за ґратами. І зауважив, що на відміну від 2018 чи 2019 року, дуже мало пишуть їм листів. Він і мене закликав написати листа й сказав, що взагалі увага до проблем політв’язнів у суспільстві поволі зменшується», — розповідає Віталій Побережний, студент Національного університету «Києво-Могилянська академія». Саме тоді йому спало на думку змінити цю ситуацію хоча б у студентському середовищі. Тож Віталій став співініціатором зустрічі студентів із українським дисидентом, політв’язнем, відомим громадським діячем, співавтором Декларації про державний суверенітет України та співорганізатором нелегального «Об’єднаного революційного фронту» Олесем ШЕВЧЕНКОМ. Подія відбулася в онлайн-форматі й була приурочена Дню політв’язнів.
ПЕРШИЙ БУНТ
Якби не радянська система, то Олесеві Шевченку не довелося б приїжджати до Києва для вступу, він уже був би киянином у кількох поколіннях. Справа в тому, що по батьківській лінії рід дисидента проживав у столиці не одне десятиріччя. Утім, мама була з освіченої польської сім’ї і мала в паспорті позначку «народжена в Царстві Польському». Як розповідає Олесь Шевченко: «Цього було достатньо в 30-х роках для того, щоб вона була арештована й розстріляна. Тому коли мої батьки одружилися, то, зрозумівши, що їхнє щасливе життя буде дуже коротким, подалися на села. Батько мав вищу освіту, тому влаштувався бухгалтером, і ми їздили по селах, містечках, здебільшого Київщина — Житомирщина».
І саме в сільській школі у Бровках (Житомирщина) вперше проявився правозахисний характер Олеся Шевченка — він заступився за директора свого навчального закладу, інваліда війни. Той збунтував проти несправедливості й був змушений п’ятнадцять діб підмітати подвір’я районної міліції. Більше того, чоловіка обстригли й стало видно травму, яку він отримав на війні. «Так морально познущалися з директора. Тоді я і кілька моїх однокласників вирішили написати листа. Куди за правдою? У Москву, у ЦК КПРС. Ми написали, зібрали підписи з учнями, відіслали. І чекали на те, що розберуться, що вибачаться перед нашим директором», — зазначає Олесь Шевченко. Та відповіді на лист так і не дочекалися. Вона надійшла в іншій формі — директора перевели працювати у школу-семирічку.
«ГЕТЬ У КАНАДУ — ТАМ ВАМ БУДЕ УКРАЇНСЬКА МОВА»
Олеся Шевченка часто називають захисником української мови. І недарма — ще в університеті вимагав прочитання лекцій українською. Одного разу, коли викладач зарубіжної літератури зацитував Шекспіра російською (бо цією мовою, як вважав викладач, звучить краще), дисидент одразу зацитував відповідний уривок українською. Ці запитання до викладачів, зрештою, завершилися зустріччю з секретарем парткому, який кричав на нього: «Ви що собі дозволяєте? В університеті української мови захотіли? Геть в Канаду — там вам буде українська мова». Жодна аргументація, що за Конституцією він має право цього вимагати, нічого не вартувала. Небагато знаходилося тих, хто так само не боявся заявляти про свої права. Зокрема, на прохання читати лекції українською викладачка політекономії сказала: «Зараз ми це питання вирішимо демократичним шляхом. Хто за те, щоб предмет викладати не російською, а українською, прошу підняти руку». «І так несміливо, — розповідає Олесь Шевченко, — крім моєї, піднялося ще чотири руки із двадцяти осіб, присутніх в аудиторії». У такий спосіб це питання закрили.
Напевно, це одна з причин, чому, як розповів дисидент, в університеті не було жодних таємних організацій. Хоча факультет журналістики КНУ, на якому він навчався, був під пильним наглядом КГБ, у кожній групі були сексоти. «Наглядали» також і за тими, хто кладе квіти біля пам’ятника Кобзарю, хто приходить туди 22 травня на щорічні зібрання (день перепоховання Тараса Шевченка).
ВІД РОМАНТИКИ ДО БЕЗКОМПРОМІСНОСТІ
З розповіді Олеся Шевченка стає зрозуміло, як напрацьовувалися формати опору. «Після того, як відбулися дві хвилі погрому українського руху опору в 1965 і 1972 році, коли було арештовано 200 чоловік, представників української інтелігенції, і ще з пів сотні релігійних діячів, мої найближчі друзі вирішили, що минув час того принципу, за яким діяли шістдесятники спочатку — відкрито говорити правду й тільки правду. Коли вони з нами діють такими ганебними способами, то й ми повинні перейти на нові методи боротьби, нелегальні, — розповідає Олесь Шевченко. — Через те кілька моїх друзів вирішили створити таку організацію за принципом трійки. З цієї трійки двоє знають тільки одного. Так кожен з трьох міг створювати нову трійку, де ніхто з попередніх не знає, куди далі пішла ця мережа. Ми почали це робити... Спершу це була романтика. Ми називали групу «ОРФ» (ідеться про «Об’єднаний революційний фронт» — ред.), а членів групи — орфеями. Зрозуміла річ, що революційний фронт може діяти тоді, коли є можливість здійснювати цю революцію і створити справжній фронт, але це була апробація способів опору диктаторському режиму». Ще одним способом протидії був самвидав, який поширювався в рукописах або в передруках на друкарських машинках (тільки потрібно було знайти таку, щоб вона не була офіційно в роботі, аби її шрифт не був зафіксований у КГБ).
Олесь Шевченко долучився і до видання «Українського вісника». «Той, що почали ми видавати, був з ініціативи Степана Хмари. Мій однофамілець Віталій Ничипорович Шевченко мав статус офіцера КГБ у запасі, а я мав статус одного з керівників академічного журналу, тому міг бути присутнім на важливих академічних нарадах керівництва. Себто і він, і я могли отримувати потрібну інформацію. І цю інформацію і він, і я збирали, щоб поміщати її в «Український вісник»...
Цей варіант видання був відверто антирадянський, непримиримий, безкомпромісний». Публікували там відомості й про політв’язнів, які отримували в особливий спосіб. Як згадує Олесь Шевченко: «Туди їздили на побачення дружини, а хлопці там, як пізніше і я робив, писали усе на тонюсінькому цигарковому папері, тонесеньким, найдрібнішим шрифтом. Потім скручували це в кульку, брали шматочок поліетиленового пакету, обгортали, запалювали сірника, розплавляли й запаювали цю кульку. Тоді вже носили її в собі, а коли хтось приїжджав на побачення із рідних, то передавали. І у такий же спосіб вона вивозилася на волю, а згодом переправлялася за кордон. Адміністрація шаленіла, як же вдавалося це зробити».
Водночас під час розмови практично єдиною згадкою з тих часів, коли сам Олесь Шевченко був політв’язнем, стали спогади про те, що додавало сили. «Допомагала віра у перемогу правди над злом. Те, що є у світі такі надзвичайно потужні сили, як президент Сполучених Штатів Рональд Рейган, який схарактеризував Московську державу як імперію зла й почав космічні війни проти СРСР. Цієї конкуренції Радянський Союз не витримав. Нас надихала діяльність нового Папи — Івана Павла ІІ, у крові якого текли не тільки польські, а й українські гени за мамою, першим закликом якого, коли він прибув до Польщі, було «Не бійтеся». І це найголовніше в житті для кожного, тому що страх зупиняє не тільки розвиток особи, а розвиток людства. Третя сила — це польська «Солідарність». Ми бачили, що СРСР і польській охранці не перемогти цієї загальнонародної, організованої сили — польської «Солідарності». Олесь Шевченко добре знайомий з лідерами «Солідарності» і розповів, що вони часто зустрічаються на міжнародних конференціях, оскільки створили в 1990 році Міжнародний координаційний центр Варшава-90, у який увійшли представники національно-визвольних рухів усіх радянських республік і країн соціалістичного табору.
НЕЗАВЕРШЕНІСТЬ НАШИХ РЕВОЛЮЦІЙ
Новим форматом протидії системі стала Українська Гельсінська спілка. «Ми виступали за докорінну реформу політичної системи в Радянському Союзі аж до права народу на повне самовизначення як незалежної України. Ця наша політична програма називалася Декларація принципів УГС, — поділився Олесь Шевченко. — І коли ми, лідери УГС, були обрані на перших демократичних виборах до Верховної Ради, то продовжували працювати над втіленням цієї нашої програми. Верховна Рада почала діяльність 15 травня, а через два місяці, 16 липня, уже була прийнята Декларація про державний суверенітет України, основні наші принципи увійшли в цей вікопомний документ. Я був його співавтором як член Комісії Верховної Ради з питань державного суверенітету».
Цікаво було дізнатися, як Олесь Шевченко ставиться до нинішніх революцій. І перелічивши здобутки кожної з них (а виокремлює їх він три — відновлення незалежності, Помаранчева революція та Революція Гідності), дисидент вказав і на недоліки — їхню незавершеність.
Онлайн-розмова Олеся Шевченка зі студентами тільки вкотре підтверджує, що ті задавнені, невирішені питання, про які постійно нагадує і які прагне вирішити газета «День», зокрема, чому «наші революції ходять задом наперед», лишаються нагальними для розвитку України. Тож ця розмова потребує продовження...
