Дорога Ларисо Олексіївно!
Пишу як старий постійний передплатник і певною мірою як автор деяких публікацій газети «День». Пов’язує мене з газетою давня десятирічна дружба. Я б і раніше написав, та мене стримувала хвороба, не зміг би я раніше висловити ті чи інші почуття або емоції від прочитаного у вашій газеті (інших не читаю, вони псують настрій).
Гадаю, ви маєте мене пам’ятати, адже «День» іще 2001 року дав путівку в життя моєму родоводу «Історія одного роду», а потім Клара Ѓудзик 2008 року своїм відгуком на мою книгу «Біографічні сторінки з сімейного літопису одного роду» дала позитивну оцінку моїй праці. Це найзначніше, чому я присвятив останні роки, а мені вже 82...
Але я про інше хочу сказати. Давно уважно стежу за подвижницькою діяльністю газети щодо відродження самостійності, історичної пам’яті України, і, що мене особливо тішить, ви знайшли для спілкування в середовищі студентства благодатний ѓрунт для пробудження її самосвідомості. Візьмімо для прикладу створення Острозького клубу, який поєднав студентів із різних регіонів України. Це ваша велика заслуга — об’єднати молодь із різним світоглядом довкола української ідеї, виховуючи риси українського патріотизму. Залюбки прочитав, як Національний університет «Острозька академія» святкував свій день народження, особливо запам’ятався Віталій Гайдук, коли він у «загальній ейфорії» всієї зали вручав університету оригінал Острозької Біблії. Хвилююча мить! Упевнений, що з Острозького університету вийде незабаром нове покоління політиків, здатне взяти владу в свої руки і не лише обіцяти, але й виконувати. Простий приклад: у всіх у пам’яті від старої влади обіцянка створити п’ять мільйонів робочих місць, а вслід — нові обіцянки довести населення України до 50 млн. чоловік... Хотілося б вірити, проте віриться не дуже. Фізіономії деяких галасливих політиків настільки обридли — хоч пиши з них карикатури.
От іще про що хочу сказати. Мої сини — будівельники. Молодший, Олександр, імовірно, газеті знайомий: він був директором Фонду ім. М. Булгакова. Після смерті дружини минулого року (ми разом прожили 60 років) діти вирішили не залишати мене на самоті й возять батька як безкоштовний додаток за собою. Майже три місяці я був у Луцьку — за 30 км від Луцька у с. Смолигів сини збудували фабрику для фірми «Nestle».
Перебуваючи в Луцьку, я використовував вільний час для знайомства з містом і його околицями. Спочатку був Луцький замок, побудований у XIV сторіччі литовським князем Любартом як князівська резиденція. Це символ міста Луцьк, його головна визначна пам’ятка. Якщо подивитися з висоти пташиного польоту, то начебто місто будувалося навколо фортеці, адже вона розташована у самісінькому центрі міста. В місті — гарні старовинні вулиці, церкви, чудовий парк, де зручно розташувався зоопарк із чорними та білими лебедями.
Так збіглося, що на початку листопада, почувши, що в Луцьку є Музей волинської ікони, ми в його залах познайомилися з історією Холмської чудотворної ікони Богородиці. Я кажу «так збіглося», бо газети мені привозили із запізненням, і виявляється, «День» у цей час розповідав на своїх шпальтах історію «Повернення Богородиці» (День» №201, 6 листопада 2009 р.). Унікальність існування Волинського музею ікон, єдиного в Україні, полягає в тому, як каже його директор Тетяна Єлисеєва, що «ікона ще більше стає відрадою та втіхою для людей, надією на краще майбутнє своїх дітей і внуків».
І ще про одне. Якось у розмові я дізнався, що в Луцьку є будинок із химерами, а в нас у сім’ї все, що пов’язане з Владиславом Городецьким, викликає інтерес. Річ у тому, що мій прадід Михайло Філіпченко, будучи управляючим Мошногородищенського маєтку гр. Балашової, товаришував і співпрацював з архітектором Городецьким, який свого часу збудував незвичайний особняк у центрі Києва. Будинок, про який ідеться, не сплутаєш із жодним іншим, — це Будинок із химерами. Він прикрашений фантастичними скульптурами звірів і химер. Для мене було незвично почути, що в Луцьку хтось насмілився повторити близьке до цього задуму.
Зацікавившись, ми з сином Володимиром приїхали поглянути на Волинський шедевр — другий в Україні будинок із химерами. Нам пощастило: ми не лише побачили його у всій красі, а й познайомилися з його автором, архітектором Миколою Микитовичем Голованем, гостинним господарем. І ще раз переконалися в бесіді з ним, що життя талановитих людей не безхмарне: є проблеми у людини, яка прикрасила місто Луцьк своїм неповторним будинком, скульптурами в луцькому парку, статуетками на дитячих майданчиках, багатьма іншими малими архітектурними формами. Проблема, як ми дізналися, полягає у приватизації присадибної ділянки, але влада досі байдужа до її вирішення. Маю надію на те, що після можливої публікації у вашій газеті справа зрушить із мертвої точки.
