Цього року Болгарія урочисто відзначає 125-річчя свого звільнення від багатовікового панування Туреччини і створення незалежного Болгарського князівства, яке 1908 року стало царством. Iсторія Болгарії — це яскравий приклад нерозривного зв’язку доль православної церкви і держави; бо звільнення або поневолення країни неминуче призводило до встановлення або скасування автокефалії Православної церкви. Більш того, на історії Болгарської православної церкви можна вивчати ті стратегії й тактику, яку застосовує так звана церква-мати (у випадку Болгарії — Константинопольська церква) для того, щоб утримати у своєму складі ту або іншу національну церкву. Це добре відомий нам арсенал — категоричні відмови, анафема ієрархів, обвинувачення пастви у схизмі, в єресі етнофелітизму (в релігійному націоналізмі), а церкви загалом — в неблагодатності та неканонічності. Словом, усе те, що сьогодні використовує Московська патріархія для утримання у своєму складі помісних церков новостворених держав, у тому числі — Української церкви.
Христове вчення почало поширюватися на території сучасної Болгарії у перші сторіччя християнської ери. Iсторик церкви Євсевій (IV ст.) повідомляє, що у другому столітті тут вже були єпископські кафедри і що у Першому Вселенському Соборі (325 р.) брав участь Протогон — єпископ Сардіки (таку назву мала сучасна Софія). Християнство проникало до балканських слов’ян завдяки активним контактам з Візантією, де серед воїнів-найманців служило чимало слов’ян, пізніше — болгар. У роки служби вони часто приймали хрещення і після повернення додому ставали християнськими місіонерами.
865 року болгарський цар Борис приймає хрещення від візантійського єпископа, а незабаром відбувається масове хрещення болгарського народу (як це сталося після хрещення Київського князя Володимира). Новостворена Болгарська церква на певний час стає предметом суперечки між Римом і Константинополем — претензії на неї пред’являли обидві кафедри. Що б там не було, а першого архієпископа Болгарської церкви святителя Йосифа висвятив Константинопольський патріарх Iгнатій.
Цар Борис (згодом канонізований) всіляко підтримував становлення Болгарської церкви. Вельми сприяли поширенню християнства учні Кирила та Мефодія — святі Климент, Наум, Горазд та ін. Почався період активного становлення слов’янської писемності, який тривав і під час правління сина царя Бориса — Симеона (893—927). За вказівкою Симеона було складено збірку «Златоструй», до якої увійшли, зокрема, болгарські переклади творів Iоанна Златоуста. У ті часи церква відігравала значну роль у становленні та зміцненні Болгарської держави. Вона активно сприяла консолідації держави та об’єднанню болгар як нації. I ось 919 року на Церковному Соборі в Преславі було проголошено автокефалію Болгарської церкви — вона стала патріархатом, патріарший престол якого знаходився в Охріді — столиці західно-болгарського царства. Матері-церкві (Константинополю) тоді знадобилося 9 років для того, щоб визнати Болгарський патріархат.
Подальша історія Болгарської церкви розгорталася дуже драматично. Головних причин було дві. По-перше, періодичне завоювання країни могутніми сусідами (візантійцями або, пізніше, турками-османами). По-друге, постійні — впродовж багатьох сторіч — домагання Константинопольської церкви на верховенство над церквою Болгарії. Так, після завоюванням Болгарії (1018 — 1019 рр.) візантійським імператором Василем II Болгаробойцем (за його наказом відбувалося масове знищення болгар) Болгарську патріархію негайно було перетворено на архієпископію; Охрідських архієпископів почали призначати указами візантійського імператора. При цьому, єпископами на болгарські кафедри ставали, як правило, греки, а не болгари. (Це один з універсальних прийомів підкорення пастви впливу чужоземної церкви).
Після Тирновського повстання (1185-1186 рр.) і відновлення незалежності Болгарської держави її церква також стала незалежною з резиденцією архієпископа у Великому Тирново. А в 1235 році БПЦ знов отримала статус патріархату за згодою всіх східних патріархів, які прислали «рукописання свого свідчення». (Зауважимо, що східні патріархи завжди погоджувалися з рішенням Константинопольської кафедри).
Друга патріархія проіснувала 158 років (1235—1393) — аж до завоювання Болгарії турками. За ці роки Болгарська церква роки пережила період високого духовного розквіту і шанобливого визнання у православному світі. Так, патріарх Євфімій створив школу церковних письменників з болгар, сербів та росіян; розквітло духовне письменництво. Під час кровопролитної війни болгар з турками він, за відсутності царя, який воював, став правителем і опорою бідуючого народу і виявив високий приклад християнського самопожертвування. Так, нехтуючи особистою безпекою, він вирушив до табору турок і просив там про милосердя, про помилування ввіреної йому пастви. Після взяття Великого Тирнова турками патріарха Євфімія було засуджено до смерті, а потім відправлено у довічне заслання, де він і помер.
1393 року почався багатовіковий період турецького панування у Болгарії. Тирновську кафедру, яка залишилась без підтримки та захисту уряду своєї країни, було знову підпорядковано Константинопольській патріархії на правах митрополії. Ця залежність збереглася і після завоювання турками Константинополя (1453), тобто після зникнення Візантії з карти світу. Це й не дивно. Для консолідації завойованих територій турецький уряд успішно використав Константинопольську патріархію і з цією метою підпорядковував їй православні церкви на завойованих слов’янських територіях.
У XIX в. болгари почали активну боротьбу за незалежність як держави, так і церкви; 1858 року на Соборі Константинопольського Патріархату болгарські представники висунули вимогу відновлення автокефалії древньої Болгарської церкви. Вимогами знехтували. Тоді єпископи-болгари самопроголосили свою церковну незалежність. Невизначені відносини з «Церквою-матір’ю» тривали 12 років. А 1870 року турецький уряд обнародував султанський фірман про заснування Болгарського Екзархату, який хоч і мав перебувати в залежності від Константинопольської кафедри, але з широкими повноваженнями. Фактично османський уряд погодився на відновлення незалежності Болгарської Церкви — заради політичної мети збереження у країні турецького панування. Очолив проголошений екзархат митрополит Відінський Анфім, випускник Московської Духовної Академії.
Константинопольський синод однак категорично не погодився з рішенням османської влади; екзарха відлучили від церкви, а Болгарську церкву оголосили схизматичною. Сталося те ж саме, що наприкінці ХIХ сторіччя сталося під час відокремлення частини Української православної церкви від Московського патріархату — відлучення (анафема) глави церкви і обвинувачення православних українців, які виступили за незалежну церкву, у схизмі.
1878 року, після турецько-російської війни та поразки Туреччини, відповідно до Сан-Стефанського мирного договору Болгарія стала незалежним князівством із незалежною Православною церквою. Церквою керував тоді Синод на чолі з намісником-главою. Водночас, до складу Константинопольської кафедри входив екзарх, якому підкорялися болгари, які жили на території Османської імперії, за межами Болгарії. Фактично, болгарська церква була розділена на дві частини.
Тільки після першої Балканської війни (1912—1913), яка принесла визволення всім християнам Балканського півострова, почалося лікування розділення — складний майже 30-річний процес відновлення патріархії Болгарської церкви та об’єднання всіх православних болгар навколо однієї патріаршої кафедри. У 1945 р. в правління митрополита Софійського Стефана відбулося об’єднання БПЦ. Певну роль у вирішенні цього питання відіграло звернення Московської патріархії до Константинопольського патріарха Веніаміна з проханням про сприяння об’єднанню Болгарської церкви.
(Слід спеціально зазначити, що сьогодні Московська патріархія та Константинопольський патріархат помінялися ролями. А саме — посередницьку, миротворчу роль, спрямовану «на лікування розколу» помісної Української церкви відіграє Константинопольський патріархат, а Московська патріархія називає це втручанням до її «внутрішніх справ»).
Нарешті, 13 березня 1945 року відбулася історична для Болгарської церкви подія — їй вручили томос, підписаний Вселенським патріархом Веніаміном та всіма членами Синоду Константинопольської церкви. Цей документ визнавав автокефалію Болгарської православної церкви — вона стала незалежною помісною церквою, патріархією. Через вісім років, 1953 року Церковно-народний Собор обрав і урочисто інтронізував Болгарського патріарха Кирила.
Один дивний факт ще раз засвідчив, як важко Церкві-матері розлучатися з «церквою-дочкою». Бо хоча Константинопольська церква погодилася, зрештою, на те, щоб дати Болгарській церкві «відпускну» (Томос), її представники не взяли участі в інтронізації патріарха Болгарії. Iншими словами — не визнали нову патріархію. I тільки 1961 року, знову ж таки за сприяння («втручання») РПЦ, Константинополь визнав, нарешті, достоїнство і повноваження Болгарського патріарха та Болгарської церкви.
У 1971 році предстоятелем Болгарської церкви став патріарх Максим. Iсторики церкви відзначають той факт, що патріарх Максим прийшов до влади того самого року, коли крісло першого секретаря зайняв Тодор Живков.
Сьогодні до складу БПЦ входять 11 єпархій, очолюваних митрополитами. На території Болгарії знаходиться 2600 парафій, в яких служать 1500 священиків; у складі церкви 120 монастирів; працюють дві семінарії у Пловдиві та Софії, в Софійському університеті та університеті свв. Кирила і Мефодія діють богословські факультети. Болгарська Церква має у своєму складі дві закордонні єпархії; за межами Болгарії в Угорщині, Румунії, Австрії, Німеччині, США та в Росії знаходяться парафії-подвір’я. Це одна з найшанованіших церков Вселенського православ’я. Хто тепер згадує, як її не визнавало Вселенське православ’я?
Останнє десятиріччя ХХ століття (після розпаду соціалістичної системи) виявилося для БПЦ далеко не безхмарним. У Болгарії, як і в Україні, відбулося розділення церкви. Значна частина пастви («Християнський союз порятунку»), підтримана кількома єпископами, виступила за усунення з кафедр «священства в партійних мундирах» — старих «соціалістичних» ієрархів на чолі з патріархом Максимом. Було створено новий Синод і обрано нового патріарха —митрополита Неврокопського Пимена; і Синод, і патріарха визнав Болгарський уряд. «Розкольницький» Церковно-Народний собор (1996) переважною кількістю голосів підтвердив патріаршество Пимена; у софійському храмі св. Параскеви відбулася церемонія інтронізації патріарха Пимена, проведена патріархом Київським та Всієї Русі-України Філаретом. 1997 року Верховний адміністративний суд Болгарії скасував державну реєстрацію Вищого Церковного Правління на чолі з патріархом Максимом. Однак патріарх Максим зустрівся з президентом Болгарії і заявив, що не збирається залишати патріарший престол. Почалося протистояння, розділення — розкол церкви.
Зусиллями патріарха Максима та за активної підтримки Московської патріархії 1997 року було скликано IV Церковно-Народний Собор БПЦ, на якому були присутні представники Вселенського православ’я — делегати Російської Православної церкви, Вселенського і Олександрійського патріархатів (це називається «важка артилерія»). Собор засудив втручання влади у церковні справи, а також закликав «розкольників» до покаяння і повернення в лоно канонічної церкви. На цьому представницькому церковному акті тиск на «розкольників» не закінчився. 1998 року в Софії під головуванням самого Константинопольського патріарха Варфоломія I та у присутності предстоятелiв кількох інших православних церков відбулося засідання розширеного синоду Болгарської Православної церкви. Синод ще раз підтвердив законність обрання патріарха Максима і зробив спробу примирити сторони. Єпископи, які знаходилися в розколі, розкаялися і були прийняті, разом зі своїми священиками і паствою, «в лоно канонічної Болгарської Православної церкви».
Однак спільні зусилля найвищих ієрархів кількох православних помісних церков виявилися марними. Через кілька днів велика частина «розкольницьких» митрополитів відмовилася від свого покаяння. Патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет розповів, що після смерті патріарха Пимена велика частина єпископів не приєдналася — як багато хто сподівався — до церкви патріарха Максима. Вони обрали містоблюстителем своєї церкви митрополита Софійського Iнокентія та зберегли статус незалежної церкви. Хоч уряд царя Симеона, прем’єр-міністра Болгарії, став на сторону патріарха Максима, «розкольники» наполягають на тому, що, згідно з розсекреченими архівами ЦК Компартії Болгарії, результати виборів Максима 1971 року були сфальсифіковані. На думку патріарха Філарета розкол і протистояння триватимуть до смерті патріарха Максима. Після чого скличуть усеправославний собор БПЦ і оберуть єдиного патріарха.
Сучасна історія Болгарської церкви вкотре свідчить, що крах політичної системи на сході Європи, зміна форм влади у православних країнах, призвели в деяких із них до критичного перегляду віруючими своєї церковної ієрархії. Так, частина православних України вийшла з підпорядкування Москви, а частина православних Болгарії відмовилася коритися «комуністичному» патріарху і Синоду (свої схеми «нестроения» мають також інші православні церкви — Сербська, Молдавська, Естонська, Казахстанська). Такий стан справ можна вважати тільки природним, враховуючи, з одного боку, тісну (дуже тісну!) співпрацю православних церков з комуністичними режимами, а з іншого — той вплив, який ці церкви мають на настрої своєї пастви.
На закінчення зауважимо, що довга вистраждана історична дорога Болгарії до автокефалії своєї помісної церкви не є чимось унікальним у православному світі. Причина очевидна — будь-якій матері-церкві нелегко розлучатися з частиною своїх єпархій, свого впливу та своїх прибутків. Враховуючи досвід Болгарії, українці повинні набратися терпіння і пам’ятати про те, що будь-які трансформації у сфері православ’я здійснюються вельми повільно. Там, де для вирішення тієї або іншої проблеми в політиці або науці потрібно, скажімо, рік, у православ’ї — десятиріччя. Головне для нас усіх — робити все можливе і необхідне для становлення незалежної Православної церкви і сподіватися. I не уподібнюватися тим московським боярам Смутних часів, які кілька разів перебігали «сюди-туди» від одного лжецаря до іншого.
У статті використано матеріали сайтів «Болгарська православна церква» та «Православие.Ru»
