Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Дорослість у квадраті

Чи зможе суспільство продовжити юність випускникам школи-інтернату для дітей-сиріт?
4 липня, 2007 - 00:00
ПЕРШИЙ ДОКУМЕНТ ПРО ОСВІТУ СЛІД РЕТЕЛЬНО ВИВЧИТИ / ІЗ УСМІШКОЮ — В САМОСТІЙНЕ ЖИТТЯ ПОДАРУНОК ВІД СПОНСОРІВ — СЕРТИФІКАТ ДЛЯ КУПІВЛІ АВТО

У ці вихідні тисячі наших учнів пережили перший в житті випускний бал, а його святкування збiглося ще й iз святкуванням Дня молоді. Як правило, на таких заходах дорослі, вітаючи школярів із закінченням школи, бажають успіхів, великих горизонтів, реалізуватися в житті як повноцінна особистість. У такому віці всім віриться, що доросле життя — це прекрасний політ і те, що намріяли, — обов’язково вдасться здійснити. Через те дещо незвично серед напутніх побажань випускникам Київської школи-інтернату №3 було чути побажання стати кращими батьками для своїх дітей, ніж були їхні власні батьки для них, а ще — завірення дорослих, що добрих людей на світі все-таки більше, ніж поганих...

ДОРОСЛІШІ ЗА НАС ІЗ ВАМИ

Ніде правди діти — дитинство для 33 випускників цього інтернату закінчилося давно. У когось — після того, як батьків позбавили батьківських прав і дитина стала нікому не потрібною, для когось — коли батьки вигнали її на вулицю і довелося жити у підвалах, або й тоді, коли батьки потрапили за грати. Так, у більшості дітей, які навчаються в інтернаті №3 — батьки живі, але справжніми батьками для цих дітей стали вихователі. Діти дуже різні, але схожі в одному — всі пережили зраду дорослих, тож побажання дорослих зустрічати на життєвому шляху добрих людей розуміють як ніхто.

— У наших дітей — важке дитинство, — розповіла «Дню» класний керівник 11 класу Раїса Соловей. — Більшість iз них живуть в нас при живих батьках, які позбавлені батьківських прав чи волі. Ці діти пройшли, як кажуть, «і Крим і Рим», і підвали, і приходять сюди з негативним досвідом — вже в 13—15 років. Я маю на увазі те, що дехто з них нюхав клей, випивав, думаю, дехто з них навіть коловся. По суті, в підлітковому віці вони вже мають сформовані характери, свій світогляд, далекий до ідеального, але нічого, ми працюємо з ними...

Як розповіли працівники школи, хоч рідко, але у них бувають випадки, коли до школи потрапляє дитина, котра у 13— 15 років не вміє читати-писати, тож і в такому віці йде в перший клас. Це ті випадки, коли дитину відповідні органи пізно вилучають iз неблагополучної сім’ї, а у школі їй доводиться багато чого надолужувати. Для таких педагогічно запущених дітей в інтернаті №3 діє спеціальний клас педагогічної корекції.

Крім того, в цьому закладі є учні, які вже були умовно засуджені за злочини, а хто й відсидів у колонії по 2—3 роки. Звісно, що досвід, який вони набули за гратами, ці підлітки несуть й в інтернат, впливаючи таким чином на інших дітей. Класний керівник скаржиться, що вони часто порушують дисципліну і погано піддаються впливу, оскільки на вулиці вони мають «друзів»: їх туди тягне, і поки не подорослішають та самостійно не розберуться що добре, а що погано, мало хто зможе на них вплинути. Якщо розберуться, звісно...

ПИТАННЯ №1: ДЕ ЖИТИ?

По суті, випускний, який відбувся в школі-інтернаті №3, став для його випускників прекрасною формальністю: до кінця літа всі вони ще житимуть в інтернатi, і лише в кінці серпня роз’їдуться хто куди.

Як розповіло керівництво закладу, вони повністю відповідальні за дитину, і в їхні обов’язки входить завдання або влаштувати її на навчання, або забезпечити роботою. Зрозуміло, що із гарантованою можливістю жити в гуртожитку. Тим же дітям, які побажають повернутися в сім’ю, ніхто не перешкоджатиме: навіть якщо батьки дитини позбавлені батьківських прав, дитина може повернутися до них, якщо їй виповнилося 18 років. Проте більшість випускників все ж хочуть бути самостійними — як матеріально, так і морально. Цього року з житлом повезло п’ятьом випускникам: вони стояли на квартобліку і невдовзі отримають однокімнатні квартири. А ще одна випускниця знайшла нову сім’ю — італійська родина після семи років спілкування з нею вирішила її удочерити.

— За останні чотири роки двох наших дітей взяли під опіку українські громадяни, і вісьмох — іноземці, — розповіла «Дню» директор школи-інтернату Людмила Баглєй. — Наші діти їздять на літні й зимові канікули за кордон, живуть у сім’ях (приймаюча сторона оплачує поїздку), там до них придивляються. Як правило, усиновлюють більше маленьких дітей (щоб дати їм належне виховання), але трапляється, що іноземцям припадають до душі й старші. От сім’я, у яку потрапила наша Валя Макаренко, має власну дитину, всиновила одну італійську сироту і от — погодилися удочерити Валю. Вони вже надали документи в центр усиновлення, незабаром має відбутися суд.

Усиновлення тут — не часте явище, тому самостійно задумуватися над власним життям після закінчення інтернату доводиться більшості. Оскільки значна частина цих дітей вчиться непогано, вони поступають у ВНЗ, училища та технікуми. Так, за словами директора школи, четверо цьогорічних випускники 11 класу збираються поступати в Національний авіаційний університет та Педагогічний університет ім. Драгоманова, а серед випускників школи-інтернату минулих років є студенти Інституту іноземних мов.

ЗАМІСТЬ ІНТЕРНАТУ — ДИТЯЧИЙ БУДИНОК «ЯСНИЙ»

З початком нового навчального року школу-інтертат №3 для дітей-сиріт реструктуризують у дитячий будинок. Такі зміни зумовлені указом Президента про реформу навчальних закладів, згідно з яким за 10 років всі інтернати України мають бути переобладнані в дитячі будинки. Тепер у кожному з них має проживати не більше 50 дітей, причому — лише проживати. Ходити ж на навчання діти будуть у сусідню школу. Тож тепер в них буде «дім» — інтернат, в якому вони житимуть, і школа — де вчитимуться. Це робиться з метою, щоб наблизити атмосферу в дитячому будинку до родинної. Керівники сподіваються, що, можливо, таким чином трохи розв’яжеться й проблема фінансування інтернату. Наразі ж вони вважають фінансування недостатнім.

— Утримання однієї дитини у рік нам обходиться в 26 тисяч гривень. Це — з урахуванням державних і спонсорських коштів, — пояснила Людмила Баглєй. — Загалом державних коштів, що нам виділяються, вистачає на харчування, оздоровлення дітей і зарплату вчителів. За спонсорські кошти ми робимо ремонти, закуповуємо все необхідне для школи. В нас є три основних спонсори — великі компанії і банки, а є й організації, які теж раз по раз пропонують свою допомогу.

Слід зазначити, що вже третій рік саме спонсори дарують випускникам на випускний бал чи не найголовніше — вечірні сукні для дівчат та костюми для хлопців. Красиві сукні пошила весільна організація «Сніжана» (при цьому дівчата самі вибирали собі фасони й їздили на примірки), а костюми для хлопців — на фабриці «Желань» — тій самій, де шиють костюми від Вороніна.

Випуск минув, а інтернат живе своїм життям, тут є свої радощі й тривоги, очікування і розчарування. Вихователі не дуже люблять, коли їх запитують про подальші долі їхніх випускників: адже є такі, які телефонують і радяться щодо життєвих питань, є такі, які зникають. «Долі складаються, як у всіх людей, — вважають тут. — Хто схоче вижити і стати людиною з великої літери — стане нею. А ми все, що могли для цього, — зробили...»

Оксана МИКОЛЮК, фото Руслана КАНЮКИ, «День»
Газета: 
Рубрика: