На Міжнародному кінофестивалі «Молодість» демонструвалась позаконкурсна програма «Кінодокументи про Голодомор». На один із таких фільмів «Пейзаж після мору» запросили й наших кореспондентів. Цілком логічно. Адже у ньому, зокрема, йшлося про відомого дослідника голоду в Україні Джеймса Мейса, який з 1997 по 2004 роки працював у нашій газеті. На запрошенні значилося, що у стрічці «звучать фрагменти із щоденника професора Гарвардського університету Джеймса Мейса». Насправді, Богданом Ступком були озвучені найключовіші й, можна сказати, найемоційніші тези із статей та колонок Джеймса, свого часу надрукованих у «Дні», що згодом увійшли у книжки «День і вічність Джеймса Мейса» (2005) та «Джеймс Мейс: «Ваші мертві вибрали мене...» (2008) — обидві із «Бібліотеки газети». Очевидно, робота над даною проблематикою, як і сама проблематика, вимагають особливого такту. Як і, зрештою, її представлення. Це якось не було враховано. У присутності Ганни Чміль, керівника Державної служби кіноматографії, на чиє замовлення й зроблено стрічку «Пейзаж після мору», перед показом картини, тематика якої, очевидно, несе відповідну тональність, зовсім недоречно демонструвався рекламний блок, що виглядав кричущим дисонансом теми.
Попри природну властивість нормальної людської свідомості — відторгати пам’ять про катастрофи біблійного масштабу, які забрали життя мільйонів і мільйонів людей і поставили під загрозу життя цілих народів — слід розуміти, що нам, українцям, неминуче доведеться виконати невдячну, каторжно тяжку, але абсолютно необхідну працю осягнення того, що зробили з нашою землею, нашими предками (і з нами, нашими душами!) у ті тричі прокляті 1932 — 1933 роки. Роки Страшного Голоду...
А що означає «осягнути»? Насамперед, очевидно, йдеться про осмислення усіх трагічних наслідків для України (і соціально-економічних, і ментально-психологічних, ба навіть генетичних) геноцидного терору голодом, спланованого та здійсненого тоталітарним сталінським режимом. І, до речі, саме ретельне вивчення цих наслідків може переконати будь-яку неупереджену людину в тому, що то був саме геноцид, свідома акція, а не «результат неврожаю», «підсумок класової боротьби» тощо.
І ось у цій справі осягнення — а ясно, що то є процес на багато років, а не одномоментний акт — ще, як уявляється, не зовсім повною мірою використовуються можливості такого жанру, як документальне кіно. Це дуже прикро, бо мистецьки опрацьована на екрані мова подій, фактів та документів історії здатна справити дійсно відчутний вплив на глядача. Хотілося б (з почуттям стриманого оптимізму) сподіватися на те, що й тут крига скресла. Характерним прикладом тут може бути нова стрічка «Пейзаж після мору» (режисер Юрій Терещенко, автори сценарію Ольга Унгурян, Тарас Унгурян, Юрій Терещенко, композитор Віктор Крисько), прем’єра якого відбулась 24 жовтня у рамках Київського кінофестивалю «Молодість».
Творці фільму зазначають, що в ньому «здійснена спроба дослідження феномену постгеноцидного суспільства на прикладі життя одного українського села». Далі додається, що у стрічці активно й широко використовується творча спадщина видатного вченого-історика, публіциста, громадського діяча Джеймса Мейса, який, власне, і є автором концепції постгеноцидного суспільства (конкретно: фрагменти із «щоденника» професора Джеймса Мейса читає Богдан Ступка. Мабуть, доцільно тільки зауважити, що це — не фрагменти із щоденника, а фрагменти зі статей Джеймса «Ваші мертві обрали мене...», «Земля на крові» та ряду інших, свого часу опублікованих в газеті «День». Це так, заради справедливості...). Особливістю кінотвору є — і це важливо — прагнення авторів не розповідати про Голодомор, а показати його та його жахливе «відлуння» у наші дні. Показати на конкретному прикладі села Велика Фосня на Житомирщині. З цим пов’язані як здобутки, так і дискусійні моменти фільму.
Бо, з одного боку, не може не вражати точний, нещадно суворий аналіз життя сьогоднішніх мешканців Великої Фосні, де, як колись від Голодомору, люди гинуть зараз від «Горілкомору»; де в 1933 році 64 з 86 хат були намертво спустошені Великим Голодом, а в минулому 2007 році на 92 померлих припадало лише 25 новонароджених, зате існує мало не десяток «горілчаних точок»; де знищили 75 років тому господарів землі, яким не треба розповідати, як працювати на ній, і, що не менш страшно, освічених людей, наділених українською національною пам’яттю та свідомістю — все це розповідає нам з екрану винятково цікава людина, дослідник Голодомору й громадський діяч з Малої Фосні Яків Грищук. А, з іншого боку, як здається, творці стрічки не цілком подолали небезпеку певної «мозаїчності», внутрішньої невпорядкованості, подекуди навіть хаотичності, й це часом дається взнаки. Хоч, можливо, таке судження й може виглядати занадто суворим. А ось що точно було геть недоречним — це галасливий рекламний блок, що передував першим кадрам стрічки на таку тему...
Джеймс Мейс вважав, що українське суспільство не зможе розвиватись далі, аж поки над ним тяжітиме страшна спадщина злочинного минулого, без спокути, бо такі безмежні, невимовні трагедії, як Голодомор, найглибшим, найтяжчим чином, через страх, проникають у підсвідомість нації. Ці його слова звучать у фільмі. Отже, висновок один: правду про Голодомор та його наслідки слід доносити до людей. Це копітка праця. Вона вимагає культури і тактовності. Документальний фільм «Пейзаж після мору» — один з етапів на цьому шляху. Можемо сповістити про наступний: 22 листопада в Києві відбудеться прем’єра стрічки «Живі» режисера Сергія Буковського.
КОМЕНТАРI
Євген СВЕРСТЮК, громадський діяч:
— Вочевидь, визнання Голодомору геноцидом — повернення прихованої від українців правди. До речі, і таких прихованих правд чимало. Фактично, Голодомор — це наша найбільш больова точка, але аж ніяк не образ минулої України. У фільмі «Пейзаж після мору» ми бачили тільки спитих і здеградованих людей. Звичайно, геноцид підкошує коріння нації, але не знищує її. Я вже не кажу про те, що після голоду був ще воєнний мор. І все-таки нація вціліла. Ось над чим треба задуматися. Розумію, що показано правдиві картини українського села і в певному відношенні вони типові. Але типове не є пересічно арифметичне. Такі сцени з життя характерні і для Білорусі, і для Росії. А постгеноцидність українського суспільства, як охарактеризував його Джеймс Мейс, — то щось глибше. Між іншим, ота постгеноцидність відчутна у деяких коментарях стрічки. Наприклад, страх, з одного боку, а з іншого — брак самоповаги. Цього не було в дореволюційному українському селі, яке, згадаймо, було післякріпацьким! Джеймс Мейс, можна сказати, енергія послідовної чесної думки. У цьому фільмі це би мало бути продумано як наскрізна тема... Знаєте, хотів на показ привезти свого україномовного зятя із Берліна, та в нього не складалося. І я не жалкую, що його не взяв.
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, заступник директора Інституту історії України НАН України:
— Цьогоріч у січні я брав участь у міжнародній конференції у Варшаві, яка була присвячена місцям пам’яті, тобто встановленню місць захоронень жертв війни і масових репресій. Треба сказати, що у європейських країнах, на відміну від нашої, цьому питанню приділяють багато уваги. У фільмі «Пейзаж після мору», зокрема, мене зацікавили ентузіасти, які своє життя присвячують поверненню правди: збирають інформацію про померлих від голоду в архівах, споруджують їм пам’ятники... Це зворушливо. У картині, можна сказати, переплетені дві лінії: те, що зробив Мейс, відкривши світові правду про український Голодомор, і те, що роблять подвижники на місцях. Не думаю, що «Пейзаж після мору» можна назвати витвором мистецтва. Напевно, він має інформативний характер. І ще. Перед фільмом доволі багато часу приділяється комерційній рекламі, що йде урозріз з основною ідеєю стрічки.
Наталія ДЗЮБЕНКО-МЕЙС, письменниця, дружина Дж. Мейса:
— Мене вразили картини про життя українського села. Іноді я приїжджаю у своє село на Львівщині, пробіжу мимо обірваних тинів і думаю, мовляв, отим стареньким допоможуть їхні діти. Але, виявляється, у нас багато батьків-сиріт (у прямому та переносному розумінні цього слова). Виходячи з логіки фільму «Пейзаж після мору», і ми гідної старості не матимемо... Щодо основ проблематики картини, то, очевидно, говорити про геноцид чи постгеноцидність однією чи кількома фразами — недостатньо. Все набагато складніше й неоднозначніше. Чому Україна так домагається, аби світова спільнота визнала Голодомор 1932—1933 років геноцидом?! Тому що це було зумисне продумане народовбиство! Його наслідки Джеймс акумулював у понятті постгеноцидність суспільства. І ота постгеноцидність нині паралізує наше життя: політичне, економічне, освітнє, зрештою, морально-етичне. Торік вийшов фільм «Свіча Джеймса Мейса», де, між іншим, про нього було більше сказано, аніж у «Пейзажі після мору». Мало хто знає, що окрім двох згаданих, є ще дві стрічки про цього дослідника. Але мені здається, що глибокий філософський фільм про Джеймса ще попереду.
Богдан СТУПКА, художній керівник Театру ім. Івана Франка:
— Я особисто не був знайомий з Мейсом, але як постійний читач «Дня» завжди з великою цікавістю читав статті цього американця, який зміг знайти такі точні слова, щоб передати весь біль української душі, піднімаючи у пресі питання сталінського тоталітаризму і геноциду радянської влади народу України. Тема Голодомору 1932—1933 р.р. довго замовчувалась у колишньому СРСР, да і зараз чимало людей, отруєних ще радянською пропагандою, не хочуть відкривати очі на очевидне і на чорне говорять «біле». А Мейс один з перших почав бити у набат, розказуючи усьому світу про страшну трагедію, яка, неначе смерч, пронеслася по Україні і викосила життя мільйонів людей. Читаючи колонки Мейса у «Дні», я ловив себе на думці, що він заставляє нас, українців, шанувати свою історію, своїх дідів та прадідів. Причому сам Джеймс народився за морями і океанами. У нього не було генетичної пам’яті про голод. Він не українець, а типовий американець і про такий край, як Україна, узнав, коли навчався у аспірантурі Мічиганського університету. Вивчаючи радянську історію, він перегорнув гори документів і зацікавився маловідомою за океаном і темною сторінкою для нас, — геноцидом українців. Ці факти я узнав зі статей Мейса. Пригадую, як почав уважно слідкувати за його публікаціями, з нетерпінням чекаючи на них. Цей іноземець був більше українцем, ніж багато хто з тих, хто б’є себе в груди і називає патріотом... Тому, коли режисер Юрій Терещенко запропонував мені прочитати уривки з творів Джеймса Мейса у фільмі, то я не вагався і відразу погодився. Я вважаю, що про Голодомор повинні сказати своє слово не лише історики, а й митці. Причому не робити це плакатно, а підходити до цієї теми дуже обережно, і з величезною повагою до людей, яких заради «світлого комуністичного майбутнього» фактично закатували, лишили вмирати страшною голодною смертю більшовицькі комунари. 28 жовтня запрошую глядачів прийти до нашого Театру ім. І. Франка. На малій сцені (Театр у фойє) відбудеться прем’єра моновистави «Голодний гріх», яку режисер Олександр Білозуб поставив за новелою Василя Стефаника «Новина». На мій погляд, молодий актор Олександр Форманчук дуже тонко передає всі нюанси твору і розповідає про ті страшні часи. А 23 листопада тему геноциду франківці продовжать у виставі «Божа сльоза». П’єсу написав сучасний драматург, українець за походженням, який нині живе у Москві, Микола Космін. Вона розкаже про долю чоловіка і жінки, які пережили лихоліття, їх розповідь — це сповідь про Голодомор. Постановку вистави здійснює і є автором сценографії Валентин Козьменко-Делінде. У головних ролях виступлять: Лесь Сердюк і Любов Кубюк, а у масових сценах глядачі побачать моїх студентів третього курсу Національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Обидві постановки ми присвячуємо пам’яті жертв Голодомору.
Надія ТИСЯЧНА, «День»