49 Бієнале у Венеції й перше в нинішньому тисячолітті зібрало найбільшу кількість країн-учасниць за всю історію цієї грандіозної міжнародної виставки мистецтв. Бієнале проходить у садах Джардіні ді Кастелло, що віддалено нагадують ВДНГ, з великою кількістю дещо еклектичних за архітектурою павільйонів, серед яких і російський, побудований, до речі, на початку ХХ століття на гроші нашого фабриканта Терещенка. У павільйонах проходять офіційні презентації країн- учасниць, експозиції яких формуються на розсуд кураторів презентацій. Тут можна побачити все те, що, досить відносно, звичайно, підпадає під поняття модного в мистецтві: інсталяції, відео, живопис, скульптура тощо.
А ті країни, що не мають своїх офіційних павільйонів у Джардіні, орендують старовинні палаци (а нестаровинних тут, власне, й немає) в усій Венеції. Мається на увазі, що офіційні павільйони становлять політичну частину бієнале, оскільки в них кожна країна має продемонструвати свої — національні або державні — уявлення про сучасне мистецтво.
А для гурманів великий інтерес являє Центральний павільйон у венеціанському Арсеналі (він міститься неподалік від Джардіні), який є грандіозною спорудою, що займає 3 тисячі кв. м. Його експозицію формує безпосередньо головний куратор бієнале Харальд Земан . Потрапити сюди для художника престижно. Й непросто. Тут не спрацьовують визнані авторитети та сталі репутації, тут немає різниці між визнаними та молодими художниками, не віддають переваги одному стилю перед іншим. Усе представлено в єдиній експозиції, без часового й просторового розмежування. Виставка нинішнього року проходить під девізом «Плато людства». Але це не тема, а скоріше, певне визначення рівня сучасного мистецтва, з якого можна бачити позамежне. Ось як сам Харальд Земан формулює завдання бієнале:
— Термін «плато» викликає різні асоціації: він може стосуватися гір, може означати підмурівок і основу, а ще плато — це висока платформа. Бієнале образотворчих мистецтв сподівається відіграти роль саме високої платформи, що пропонує новий погляд на людство. У 50-х весь світ об’їхала виставка під назвою «Сім’я людини»; на початку нового тисячоліття назва нашого бієнале передбачає зв’язок із тією виставкою. Однак зараз шанси на те, що всі люди світу стануть дійсно єдиною сім’єю, виглядають не дуже високими, незважаючи на надії, що покладають на глобалізацію, й незважаючи на те, що багато мурів руйнується або вже зруйновано. Щодня ми бачимо прояви релігійного й політичного розбрату — а часом і неприховане прагнення до вищості — породжують нові конфлікти, що можуть призвести до війни. І реакції художників різко відрізняються від того, що було 10 років тому: вони більше не дають заявок на самоідентифікацію, звертаються до вічних цінностей людства — заклик, який має під собою підгрунтя, лише якщо він базується на «своєму», національному, «корінному». На сьогодні, як здається, давнішня боротьба між фігуративним і абстрактним мистецтвом вже пішла в історію. Усвідомлення простору й часу (і того, як простір може перетворитися на час) тепер стало частиною загального досвіду. До такої міри, що деякі ідейні художники дійсно виявилися здатними позбавитися рушійних сил автономності та незалежності й звернутися у своїй творчості до бажань, способу життя й до бачення того досвіду, яким люди можуть поділитися один із одним, — процес, який може бути недооцінений, може викликати потрясіння правди. Виставка цього року спрямована саме на цей конкретний досвід свободи. Ключовий експонат виставки — «Кінець ХХ століття» Джозефа Бейса, який завжди був невтомним захисником концепції свободи, виражаючи її пластично як енергетичне поле: капітал- творчість. Він сподівався, що із закінченням старого й початком нового століття нашого тепла буде достатньо, щоб вдихнути життя в те, що поки ще залишалося неорганікою. Саме цю ідею виражено в брилах туфу, які лежать на землі, дивлячись на нас величезними круглими очима, немов доісторичні риби в очікуванні звільнення». До цього можна додати, що разом із Бейсом безліч інших художників двадцятого століття отримали можливість представити квінтесенцію свого особистого внеску в мистецтво. Серед них, що особливо приємно, й наші Віктор Марущенко та Олександр Ройтбурд, чиї проекти представлено в Центральному павільйоні.
Взагалі, для нас нинішнє бієнале особливо примітне. Адже серед країн-неофітів, таких як Нова Зеландія, Гонконг, Таїланд та інші, була й Україна. З формального погляду, ми виглядали цілком пристойно. Дійсно, вперше відбулася національна презентація України, двоє наших співвітчизників, повторюю, було представлено в міжнародній експозиції, і нарешті, вперше, завдяки гранту фонду «Відродження», велика група мистецтвознавців, журналістів, кураторів проектів, галеристів змогла побувати на відкритті Бієнале у Венеції (воно триватиме до листопада). А от по суті... Особисто мені довелося пережити болісне відчуття незручності від споглядання нашої так званої презентації, що більше нагадувала містечковий міжсобойчик. Український павільйон являв собою військовий намет, встановлений під огорожею Джардіні із зовнішнього боку бієнале, хоч і неподалік від центрального входу, але для публіки абсолютно непримітний, оскільки не мав жодних пізнавальних знаків. Я вже не кажу про національний прапор, а вони розвивалися над іншими павільйонами, навіть вивіски пристойної не було. Але найсумніше — це невиразність і убогість експозиції, що являла собою подібність панорами в якомусь заштатному районному музеї: неодмінні соняшники, широкі лани й Чорнобиль, що грізно димиться. Очевидно, такий-собі апокаліпсис по-українськи в соц-артівському, а по суті совковому, виконанні. І це наше державне й національне уявлення про сучасне мистецтво? Сумно, панове...
Докладну розповідь про 49 Бієнале та Венецію взагалі, про актуальне мистецтво, представлене на виставці, й нашу експозицію в загальному контексті читайте в найближчих номерах «Дня».