Нині приблизно кожен сотий учень змушений затримуватися в середній школі на рік довше.
Цифра, ясна річ, враження справляє, але в історії української середньої освіти були й гірші періоди. Справжнім жахом для двійочників стало закінчення 50-х років, коли кількість другорічників в Україні лише трохи не досягала 250000 чоловік за навчальний рік. Хоча однозначно про цілковитий провал освітньої програми за тих часів говорити не можна. Більш як наполовину знищений війною викладацький склад не встиг відновитися.
Настав час хрущовської "відлиги" і про переваги соціалістичного способу життя повинен був дізнатись увесь світ. З ним ніяк не поєднувалася величезна кількість другорічників у країні, й питання вирішили просто й по-радянськи: коли заплющити очі на проблему - вона зникне. Нагорі порадили вчителям бути ліберальнішими. І хоча зовсім позбутися слабких учнів не вдалося, їхня кількість почала швидко падати. Правило викладачів того часу: "Два - в голові, три - у щоденнику" в усій своїй непривабливості проіснувало аж до спортивного 1980 року. Саме тоді розквіт столичної показухи збігся з Олімпійськими Іграми в Москві й іще з однією подією. Спільними зусиллями вчителі й учні встановили свій рекорд - лише 13729 двієчників.
Але будь-яке лукавство має межу, й уже з наступного року кількість героїв цієї статті в Україні почала невпинно зростати. З послідовною прогресією плюс 4 - 5 тисяч на рік українська школа на початок 90-х років уже мала твердих 40 тисяч другорічників щороку.
Політичні зміни на початку цього десятиліття не могли не зачепити і сферу освіти: "Новій державі - нову школу!" І 1991 року ухвалили перший для суверенної України "Закон про освіту". Відразу "притисли" відстаючих і за якихось два роки (з 1990 до 1992 рр.) кількість другорічників збільшилася на 45%. Чотири останні роки істотних змін у цьому питанні не принесли: 1995 рік - 61280 чоловік, 1996 рік - 59 200.
Незначну тенденцію до поліпшення ніяк не можна віднести до активу учнів і викладачів. Недосконалість шкільної програми, брак підручників, нерідко відсутність уваги з боку батьків, котрі втратили надію знайти роботу, й невпевненість у завтрашньому дні не сприяють підвищенню в дітей потягу до знань. Від злиденних викладачів, котрі останні півроку працюють за "дякую", також особливого оптимізму чекати не доводиться. А коли до всього цього додати відсутність коштів і в самої середньої школи, то картина складається досить гнітюча.
Повторний рік навчання одного школяра коштує для держави приблизно 270 гривень. При найскромніших підрахунках у масштабах країни це величезна сума - близько 17 млн. грн. Як сказали в Міністерстві освіти України, на ці гроші протягом року можуть існувати сорок (!) повноцінних середніх шкіл... Ото й доводиться чиновникам Міністерства шукати гнучкіші варіанти розв'язання проблеми другорічників. Якщо раніше на другий рік залишалися вже за наявності одного "незадовільно", то тепер і три "двійки" не гарантують школярам розлуку з класом. Протягом першого місяця нового навчального року він займається за індивідуальною програмою й у разі позитивних результатів далі гризе граніт науки разом зі своїми ровесниками.
До таких самих компромісних рішень можна віднести й так звані класи вирівнювання, які, за ідеєю, саме й повинні по-справжньому допомогти дитині - повернути їй закладену природою цікавість до нового, до знань. Ідея хороша, але наскільки добре її втілять у нашому тяжкому повсякденні? Чи вдасться школі у свою чергу відновити в собі небайдужість до другорічника - усіма звичайно забутому, котрий уже не навчається, а відсиджує.
