Настя — яскрава, вродлива, вміє подати себе. І з сильним характером. Вона знає, чого хоче і як цього досягти. Природно: чим відомішою стає танцівниця, тим пильніше привертає до себе увагу. Сьогодні в країнах СНД важко знайти іншу балерину, про яку так багато пишуть і говорять, мало не під мікроскопом досліджують усі її вчинки, даючи найполярніші оцінки: від захоплення до хули.
Сильний натиск преси підіймає ще більший ажіотаж навколо імені Волочкової. Настя не приховує, що увага до її персони їй лестить, і сама досить часто використовує грамотний піар для розкручування своїх проектів. Не коментує чутки і не спростовує неприємні статті. Так склалося, що з Настею я познайомилася, коли балерина тільки робила свої перші кроки у професії. На той час вона була дуже контактною, без танцю не мислила свого життя. Потім кілька разів ми розмовляли, коли Волочкова переходила з Маріїнського театру до Великого, виступала за контрактом у складі трупи Англійського національного балету, Метрополітен-опера.
У середині травня Анастасія виступила у палаці «Україна», познайомивши киян зі своєю новою програмою «Тобі. Справжньому. Натхнення» (гастролі відбулися завдяки ТМ «Хлібний дар»). На розмову балерина погодилася, впізнавши мене, так би мовити, як стару знайому. Вона була досить відвертою, але скільки смутку застигло в її очах! За день до концерту їздила до Києво-Печерської лаври. Це була не екскурсія. Волочкова зустрічалася з Єпископом Вишгородським, вікарієм Митрополита Київського, намісником Свято-Успенського собору Києво-Печерської лаври, владикою Павлом. Отримала благословення.
У новій програмі балерини був номер, добре відомий київській публіці, який для самої Анастасії є знаковим — «Загибель богів. Віліса» Перселла, з яким вона перемогла на Лифарівському конкурсі. Можна сказати, він став її талісманом. Його завжди дуже тепло приймає публіка.
— У Києві я познайомилася з чудовим хореографом Алексом Урсуляком, — розповідає Волочкова. — Ми з ним підготували кілька номерів. Крім композиції в пам’ять принцеси Діани, він поставив для мене веселий танець «Жарт» і «Танець із шарфом» на поп-музику. На конкурсі я зустрілася з Аскольдом Анатолійовичем Макаровим (на жаль, нещодавно він помер). Сама участь у конкурсі додала мені сил, і своїм виступом я зацікавила Юрія Григоровича, який очолював журі. З його рук я отримала золоту медаль. Доля розпорядилася так, що в Австрії, після гала-концерту, він запропонував мені попрацювати у Великому театрі. Я вірю в долю і щасливий випадок. Київ для мене — одне з найулюбленіших міст: тут живуть мої родичі. У мені три чверті української крові: мої бабусі та дідусі — українці, мама народилася на Львівщині, а батько — у Запоріжжі. Я завжди з великим задоволенням приїжджаю до Києва і дуже хотіла би брати участь не тільки у концертах, але й у виставах Національної опери України. Досвід у мене є — я танцювала в балеті «Дон Кіхот» і «Баядерка» з київськими артистами. У Донецьку неодноразово брала участь у програмах, які організовував Вадим Писарєв.
— У вашому репертуарі Великого театру нещодавно з’явилася нова робота — оновлена версія «Раймонди» (постановка Ю. Григоровича). Що сьогодні відбувається в трупі? Чому так багато чуток про погану творчу обстановку в колективі? Зокрема, про вашу персону також говорять не завжди приємне.
— Театр — живий організм. Є періоди зльотів і пробуксовок. Сьогодні Великий театр переживає, можливо, не кращі свої дні. Але, незважаючи ні на що, я вважаю його великим храмом мистецтва. Мій дебют на цій сцені відбувся у березні 1998 року в «Лебединому озері» у ролі Царівни-Лебідь. Ту версію поставив тогочасний художній керівник театру Володимир Васильєв. Два роки тому Юрій Григорович відновив своє «Лебедине озеро». Мені дуже приємно, що це стало подією не тільки для Великого театру, але й для всіх балетоманів. А тепер з’явилася «Раймонда». Репетиції відбувалися в творчій обстановці. Ми працювали на підйомі, забуваючи про час. Я вважаю це найщасливішим етапом у своєму житті. Оновили декорації, костюми, змінили деякі нюанси у танцях. Мені допомагала Надія Павлова. Вона мій великий творчий і життєвий друг. Для кожної балерини дуже важливо потрапити до рук хорошого вчителя. Я довго йшла до цього, і мені пощастило з педагогами (Настя вчилася у Російській академії балету ім. Ваганової у знаменитої Наталії Дудинської. — Т.П. ). Чудово, що у головний театр Росії повертається хореографія видатного майстра нашого часу — Григоровича. Адже саме балети Юрія Миколайовича прославили радянську балетну школу, а журналісти стали цитувати в пресі відомий рядок «а также в области балета мы впереди планеты всей». Чудово, що «Лебедине озеро», «Раймонда», «Спляча красуня» є візиткою Великого театру. Жодні зарубіжні гастролі не проходять без цих прекрасних вистав.
А щодо обстановки... У творчих колективах завжди непросто. Для мене важливе те, що театр дає можливість працювати з великими людьми: Юрієм Григоровичем, Борисом Ейфманом, Володимиром Васильєвим, Наталією Безсмертновою. І водночас створювати вистави на першій сцені Росії. А атмосфера за лаштунками... Я намагаюся спокійно ставитися до негативу, який мене оточує. Ні у засобах масової інформації, ні в житті від цього неможливо захиститися. Знайти якусь управу чи почати відповідати на випади — було б безглуздо з моєї сторони. Якщо витрачати енергію на протидію, то її не вистачить на добрі справи. Наведу приклад із принцесою Діаною. Якщо вже вона, маючи владу і значне місце у світі, не змогла забезпечити власне життя від безжалісних нападок «жовтої преси» і загинула, ховаючись від папарацці, то про що мені говорити. Для публічної людини особлива увага до себе — тяжкий хрест і випробування. Намагаюся не озлобитися, не пускати у серце агресію. Я зайнята справою, яку люблю, а на все інше намагаюся не звертати уваги. Не приховую: хочу мати своїх глядачів, і щоб їх було багато. Тому і готую програми, розраховані на масову аудиторію.
— У вас контракт тільки з Великим театром чи й з іншими колективами?
— На сьогодні я солістка Великого театру, а на інших сценах виступаю, показуючи свої програми і концерти. Кілька проектів пов’язані з Санкт- Петербургом. Хочу налагодити творчі зв’язки з Києвом. А в найближчих планах — провести світове турне.
— Насте, у вас різноманітний репертуар. Що вам як танцівниці ближче?
— Я себе вважаю класичною балериною. Моїми улюбленими балетами є «Лебедине озеро», «Баядерка», «Жізель», «Дон Кіхот». У сучасних номерах мені подобається імпровізувати. Адже там збагачується пластика і є можливість показати себе як різнопланову балерину. Мені і в творчості, і в житті подобається пізнавати все нове. Я вважаю, що балерина повинна не зупинятися на досягнутому, а постійно розвиватися, пробуючись у різних жанрах. У класичних балерин є перевага: їм легше освоїти сучасний танець. А ось тим, хто займається виключно модерном, повністю розкритися в класичному репертуарі неможливо — у них відсутня техніка.
— У балеті важко уникнути травм. Чи застрахували ви своє тіло?
— Найнадійніша страховка — Господь Бог. Переконана, він мене веде у житті, і нічого поганого не станеться. Головне — самому творити добро і навіть подумки не бажати нікому зла, тоді захист забезпечений. У мене бували випадки, коли боліла нога, отримувала розтягнення, синцi, але все це можна виправити. Я ті ситуації вважаю сигналом: потрібно зупинитися, очевидно, щось зробила не так.
— У пресі я прочитала, що ви сильно поповніли, але тепер бачу, що як були Дюймовочкою, — так і залишилися. У тій самій статті стверджувалося, що з вами відмовляються виступати партнери Великого театру. Один із них навіть отримав травму хребта після «Лебединого озера» — занадто важкою ви виявилися.
— Ну ось знову! Чому в пресі постійно пишуть небилиці? Обговорюючи мої життєві ситуації, як виглядаю, скільки пластичних операцій зробила тощо. Дуже мало статей про мене як про балерину. Думаю, якщо журналісти не знаходять приводу для зачіпки, то починають фантазувати. А я хочу, щоб мене цінували за сценічні роботи.
— Ваш шлях до професії не був обсипаний трояндами. З першої спроби не змогли вступити до хореографічного училища.
— Важливо вірити у себе. Так, мене двічі бракували на іспитах. Але бажання вчитися було настільки велике, що мої батьки найняли репетиторів. Тепер я вважаю, що випробування були для перевірки сил. Довелося справді пробиратися через терни до зірок. Я дуже багато працювала, боролася сама з собою. Всім, хто має намір стати танцівниками, можу побажати не втрачати власної віри. На моєму прикладі можна довести, що не завжди фізичні дані є головним. Усе можна подолати, якщо ти готовий на самопожертвуву задля балету. Тоді обов’язково переможеш! Потрібно виробити внутрішню дисципліну: щодня о 10.00 бути на уроці в класі. Я не дозволяю собі вихідних. Мені треба поспішати втілити у життя безліч своїх творчих планів, поки молода.
— Ще під час нашої з вами першої зустрічі я сказала, що ви дуже фотогенічні, і зауважила, що з вашою зовнішністю потрібно зніматися в рекламі та кіно. Все збулося. Сьогодні ви знімаєтеся у фільмі Анатолія Іванова. Про що картина?
— Проект називається «Чорний принц». Стрічка про Олександра Сергійовича Пушкіна, яка повинна з’явитися на екранах влітку і приурочена до 300-річчя Санкт-Петербурга. Я граю роль дружини поета — Наталії Гончарової. Дуже цікавий образ, який дає можливість показати цю жінку в різних часових й історичних відрізках. За сценарієм оповідь про Гончарову не тільки в XIX столітті, але й фантазія про те, якою була б Наталя Миколаївна в наші дні. Працювати неймовірно цікаво. Зйомки почалися восени минулого року. Потім була пауза. Річ у тому, що Анатолій Іванов зараз живе у Сан-Франциско. У стрічці зайняті американські, грузинські та російські актори, і ми не завжди можемо зібратися разом. Пушкіна грає Л. Учанеiшвiлi (його глядачі знають за фільмом «Олігарх»). У ролі сліпого музиканта знімається син легендарного Рея Чарльза — Рей Чарльз-молодший. Беруть участь у картині Маша Калініна (переможниця першого конкурсу краси), екс-москвичка, яка понад 15 років живе у США, грузинський актор Ромаз Чхоадзе та ін. Сцену вінчання зніматимемо в червні. Це пов’язано з тим, що був піст, і в православній церкві не можна було проводити зйомки. У студії вже відзняли великі плани, і я не здивуюсь, якщо незабаром у пресі з’являться мої фотографії у весільному вбраннi — нагода для чергової розмови про моє заміжжя. Хоч насправді це не так.
— Сьогодні ви молода (Анастасії у квітні виповнилося 26 років. — Т.П.), але вік балерин недовгий, і настає момент, коли доводиться залишати сцену. Можна вважати винятком із правил Галину Уланову, яка танцювала у 50-річному віці, чи Майю Плісецьку, якій уже за 70, а вона продовжує виступати. Ви думаєте про те, чим займатиметеся надалі?
— Моє продовження буде творчим. Можливо, створю власний театр чи балетну школу. А може, продовжу артистичну кар’єру в кіно. Мене приваблює і робота на ТБ. Вважаю, що на екрані не вистачає серйозних програм, а не тільки політичних і розважальних. Можливо, займуся політикою, але тільки у тому випадку, якщо відчую, що зможу щось корисне зробити. Мені надійшла пропозиція від партії «Єдина Росія» підтримати їхній рух на виборах, і я погодилася. Вважаю, що ідеологія, яку вони висувають, близька мені. Зокрема, думка, що успіх компанії, міста, держави залежить не тільки від керівника, а й від кожної людини зокрема.
— Багато акторів кажуть, що вони зовсім аполітичні, а ви не з таких. Наприклад, беручи участь у програмі Володимира Познера «Времена» на ГРТ, цілком упевнено виступали, обговорюючи політичні питання у кріслі експерта.
— Адже я живу не у повітряному замку. Мене хвилюють питання війни та миру, куди і в яку сторону рухатиметься Росія. Хоч мистецтво повинне знаходитися поза політикою. Воно більш незалежне, ніж політика. Політики приходять і йдуть, а мистецтво залишається вічним. Сила мистецтва значно більша, ніж політики. Я — людина, яка має свої пристрасті. Тому погодилася допомогти «Єдиній Росії», оскільки вважаю, що поєднання двох сил може дати хороший результат, а головне — зробити що-небудь корисне для країни.
