Наприкінці липня відзначаю велике свято. Крім мене, його не святкує жодна людина в Україні. З ним не вітають своїх співгромадян ні президенти, ні прем’єри, ні політики. Це моє особисте свято, яке відзначаю понад два десятиліття.
Цього дня встаю до схід сонця, коли ще над землею панують передранкові сутінки. З лоджії моєї квартири відкривається широка панорама. Там, на сході, де за лінією горизонту сходяться дві життєдайні стихії — Земля і Небо, починає світлішати, морок ночі тане на очах. Чорний сувій, що заступає краєвид, поступово начебто відкриває гігантську сцену, розчиняючися у світлі. Постає велична картина, яку не здатен відтворити жоден із найталановитіших художників усіх часів і народів, — сходить Сонце.
Ось показався його краєчок, перші промені ковзнули по поверхні, різнобарв’я земного світу заграло всіма кольорами веселки. Нарешті Сонце відірвалося від горизонту, розпочало свій щоденний шлях, яким воно простує впродовж мільярдів років. Його світло залило весь видимий і невидимий простір. Ім’я якому — Степ. Свято розпочалося. Так, саме свято Степу.
Такого ж липневого ранку з повітового містечка однієї з степових губерній виїхала й з гуркотом покотилася поштовим трактом безресорна обшарпана бричка, яка повезла у нове невідоме життя дев’ятирiчного хлопчика Єгорушку. Починаючи з цього липневого ранку 1888 року, як тільки-но сходить сонце, невидима бричка розпочинає свій шлях, і над безкраїм степом чути її виразний гуркіт. Нею їдуть герої повісті Антона Павловича Чехова «Степ».
А чому не свято Сонця і Степу? — запитає якийсь прискіпливий читач. Ні! В цей день я святкую лише день Степу, бо свято Сонця триває 365 днів на рік. Найбільше, що люблю у цьому світі, — Сонце. Скажу відверто, мені не подобаються будь-які ритуали, за винятком одного: спостереження сходу і заходу Сонця. Цей ритуал простий, і виконання його потребує лише безхмарного неба і лінії горизонту. Відверто зiзнаюся, що схід нашого світила зустрічаю значно рідше, а от захід, хоч би де був, хоч би що робив — кидаю все і спостерігаю, як наше Ярило зникає за виднокраєм.
Чому святкую свято Степу саме 29 липня? Звичайно, ця дата, як і багато дат на землі, умовна. Про те, що в Україні має бути загальнонародне свято Степу, думав давно. Роль Степу в історії нашого народу (а Степ, до речі, займає половину території нашої держави) неоціненна. Та про це поговоримо трохи нижче. А от коли святкувати день Степу? Звичайно, що це повинна бути тепла пора року: весна, літо, осінь. Якби в нашій історії день літнього сонцестояння не був пов’язаний із трагічною подією, то кращої дати не треба було б і шукати, але фашисти зробили з цього світлого дня день загальнонародної скорботи.
Особисто для себе дату свята я визначив у середині 80 х років. Восени 1984 рокудо нас у редакцію тодішнього видавництва «Промінь» завітав (а він був нашим частим гостем) нині покійний талановитий журналіст Аркадій Якович Пальм. «Дружище, — так він звернувся до мене, — в «Академкнизі» я придбав декілька примірників ось цієї цікавої і потрібної брошури. Дарую. Вона тобі знадобиться».
Як у воду дивився Аркадій Якович. З того часу з моєї багатотисячної бібліотеки саме цим виданням користуюся найчастіше. То був «Хронологічний довідник» видавництва «Наука».
Завдяки «Хронологічному довідникові» мені вдалося визначити дату, коли героя повісті «Степ» Єгорушку безресорна бричка повезла у нове життя. Входження автора цього твору у велику літературу, а це стверджують усі дослідники творчості Антона Павловича, відбулося завдяки цій повісті. Це найулюбленіший мій твір не тільки в творчості найшанованішого мною письменника, а й у всій світовій літературі, яку доводилося читати.
Степ любили письменники і художники. Вони описували його в своїх творах, зображали на картинах. Згадаймо ліричні описи степу геніального Миколи Васильовича Гоголя в драматичній повісті «Тарас Бульба». Чого варта лише одна фраза: «Черт вас возьми, степи, как вы хороши!..»
Образ Степу пройшов червоною ниткою через творчість художника Сергія Васильківського. На його картинах — безкраї степові простори, мальовничі сільські куточки з вишневими садками, степовими річечками, прадавніми могилами, козачими пікетами, невеличкими гайками. В його творах відчувається закоханість у Степ.
Своєрідною поліфонічною симфонією, одою Степу є монументальна картина Володимира Орловського «Відпочинок у степу». Щоразу, дивлячись на це полотно, пригадую рядки з «Варязької балади» Євгена Маланюка:
Від синіх меж до сіверських країн
Широчина нестримано росте,
Мов на бандурі велетенській грає
Співучим вітром припонтійський степ.
У безмежний степовий простір простягається битий шлях. Нещодавно пройшов дощ. Чумаки зупинилися перепочити, розпрягли волів, які розбрелися степом пастись. Біля возів горить багаття. Чумаки відпочивають. Над цією ідилією височить бездонне небо, вкрите купчастими хмарами, що пливуть у височині над безкраїм степом. Так і хочеться переступити раму картини та піти в ту далечінь.
Той Степ, про який Микола Гоголь писав: «Никогда плуг не проходил по неизмеримым волнам диких растений. Одни только кони, скрывшиеся в них, как в лесу, вытаптывали их. Ничего в природе не могло быть лучше», — залишився лише на сторінках літературних творів, полотнах картин та в декількох заповідниках, як Асканія-Нова, Стрілецький степ, Хомутівський степ, Кам’яні могили. Впродовж ХIХ століття Степ розорали за допомогою плуга і сірих українських волів, які згодом теж зникли, як і розораний ними Степ...
Як на мене, то справжній дух Степу за допомогою літературних та мистецьких засобів передали природні степовики, бо вони душею і розумом відчували його велич і сутність. Антон Павлович Чехов у згаданій вище повісті, Сергій Бондарчук в однойменній екранізації. Закоханий у Степ був наш земляк Олесь Гончар, твори якого наповнені степовим духом. А з якою любов’ю виписані образи степовиків!
У живописі це найкраще зробив Архип Іванович Куїнджі в своїх творах, а особливо в картині «Хмара над степом», яка, до речі, експонується в Дніпропетровському художньому музеї, та на всесвітньо відомому полотні «Місячна ніч на Дніпрі». Спекотний полудень і прохолодна ніч зображені на цих полотнах. Два вічні антиподи — світло і темрява.
Саме такою була вся тисячолітня історія Степу, який навпіл перетинає легендарний Дніпро—Славутич, мовчазний свідок героїчної і трагічної історії народів, що змінювали один одного впродовж тисячоліть на одній із найбільших сцен історії людства, якою був наш Степ.
Наш національний геній — Тарас Григорович Шевченко у важкі часи заслання з болем у серці писав:
І згадую Україну,
І згадать боюся.
І там степи, і тут степи,
Та тут не такії,
Руді, руді, червоні,
А там голубії,
Зеленії, мережені
Нивами, ланами,
Високими могилами,
Темними лугами.
А тут бур’ян, піски, тали...
І хоч би на сміх де могила
О давнім давні говорила.
Неначе люде не жили.
І навіть свій останній прихисток після буття земного Великий Кобзар бачив саме «на могилі серед степу широкого». Могили... Степові могили... Скільки вас у безмежному просторі залишили на згадку про себе прадавні народи...
Степ населяла прадавня людина в ашельську епоху. Носії цієї культури раннього палеоліту — археантропи, що жили первісним стадом, займалися збиральництвом, мисливством, користувалися вогнем. З того часу впродовж понад 100 тисяч років життя людини в Степу не припинялося. Він давав життєдайні сили десяткам племен і народів.
Близько 10 тисяч років тому епоха палеоліту змінилася мезолітом. У Європі остаточно зникли льодовики, встановилася сучасна кліматична епоха, яка зветься голоцен. Людина почала використовувати лук і стріли, кам’яні сокири. В цю епоху остаточно формувалася сучасна флора та фауна Степу. Визначною пам’яткою прадавніх мешканців степу є всесвітньо відома Кам’яна Могила, що в Мелітопольському районі Запорізької області.
Подальша історія Степу — це своєрідний калейдоскоп. Через певні проміжки часу в Степу з’являлися та згодом ішли в пітьму віків безліч народів. Виникло і поширилося землеробство і скотарство. В часи легендарних арійців Степом покотилося перше колесо. Представники ямної культури мали дерев’яні гарби. Вони насипали в Степу кургани, в яких ховали своїх пращурів. Цей своєрідний степовий етнічний котел вихлюпував арійську людність на безкраї простори Європи і Азії. Індоєвропейська мовна сім’я генетично пов’язана з цим народом, творцем наших матеріальних і духовних основ. В нашому Степу творився арійський епос, який став витоками давньоіндійської літератури.
Першим літописним народом, який панував у причорноморських степах майже тисячоліття, стали легендарні скіфи. Геродот присвятив Скіфії одну із дев’яти книг своєї «Історії». Найзахопливіший епізод в історії Скіфії, безперечно, це похід у наші степи перського володаря Дарія, який скінчився ганьбою для могутньої азійської імперії. Скіфи полишили після себе твори високого мистецтва, які впродовж двох століть знаходять у їхніх курганах.
Після занепаду Скіфії на історичну сцену приходять сармати. Вони були кочовими скотарями. Пануванню сарматів у Північному Причорномор’ї поклали край у III—IV століттях нашої ери готи. Вони захопили античні міста Причорномор’я, які впродовж всього періоду античної історії мали значний вплив на культурно-історичний ареал нашого Степу.
Жахливим смерчем прокотилася лавина гуннів степами Причорномор’я і посунула далі на Європу. Потім були печеніги, торки, половці... Настала доба боротьби Київської Русі з поганським Степом. Даремно закликав автор «Слова» руських князів до єднання та боротьби з поганими. Трагічно скінчилась княжа доба нашої історії. Монголо- татарська навала зруйнувала нашу державність.
І лише з появою на історичній сцені славних запорожців у ХV столітті розпочалась довготривала боротьба за утвердження державності. Богдан Хмельницький підняв на боротьбу уярмлений народ. Понад століття тривала доба Гетьманщини, а з ліквідацією Запорозької Січі, власне, закінчилась історія прадавнього Степу. Розпочалася нова його історія — історія Степу рукотворного. Вона була ще більш трагічною і драматичною, ніж попередня.
Історія Степу ХIХ і ХХ століть — це і освоєння правічної цілини важкою працею українських селян, і поневолення їх у нелюдській системі кріпацтва, і боротьба за волю. Доба капіталізму змінила традиційні краєвиди: Степом пролягли залізниці, з його багатющих надр капіталістичний молох почав видобувати корисні копалини. Розпочалася деградація навколишнього середовища.
Його простори обпалило вогнем спочатку громадянської, а потім Вітчизняної воєн. Мільйони славних синів прийняв Степ на вічний спочинок у свою землю. Чорне крило голодоморів теж позбавило життя мільйонів степовиків.
Прадавній Степ став легендою, але він не зник. Сучасна цивілізація плюндрує його впродовж доби і дореволюційного капіталізму і соціалізму. Роки незалежності не стали початком його відродження. Того Степу, про який Володимир Сосюра писав:
Ходить Степ.
Замислений Степ.
А на ньому синій,
синій жупан.
А за туманом —
туман...
— більше не існує. Замість туману Степ оповив смог металургійних і хімічних підприємств.
Журно спостерігати за безладом, що діється в межах географічного простору, що зветься Україна. Половиною цього простору є сплюндрований, але ще живий Степ. Для всіх народів, що жили до нас, він був і домівкою, і годувальником, і лікарем, і останнім прихистком. Ці народи зникли у пітьмі віків. Процес зникнення нас як етносу розпочався. За роки незалежності нація втратила десять відсотків людності. Якщо цей процес триватиме, то через певний час зникнемо і ми, а новий етнос, який запанує на цій території, можливо, вивчатиме нашу історію лише для того, щоб не повторити нашої трагічної долі.
У часи бездержавності Пантелеймон Куліш кинув ядучі слова своїм сучасникам: «Народе без чуття, без честі, без поваги». Пройшло понад століття. Світ змінився, але ти, народе, залишаєшся все таким же. Говорити про це гірко, але правди ніде діти.
Ти шануєш чужу історію, розмовляєш нерідною мовою, співаєш чужі пісні, святкуєш чужі свята! І ніякої пошани до себе, до своєї історії, свого краю, до пам’яті тих, хто поліг у борні за волю і свободу. Зрозумій, що ти втратив головне — зв’язок із землею-годувальницею, природним середовищем, яке ти методично нищиш. Ти забув, що пов’язаний з ним невидимою пуповиною, ти існуєш завдяки йому, а не воно — завдяки тобі. Воно незбориме, підкорити його неможливо.
Зрозумій, що етичні закони Всесвіту — це така ж реальність, як і фізичні. Нехтувати ними не треба, бо покарання неминуче. Лише гармонія з собою і навколишнім світом стане запорукою подальшого існування в природному середовищі. Цією гармонією був колись Степ.
Його дух увійшов у моє серце в ранньому дитинстві. Я всотав його з розповідями моєї бабусі Марії, яка щороку 22 березня пекла жайворів, щоб цим старовинним обрядом закликати до нашого Степу весну, прадіда Семена, учасника російсько-турецької війни 1877—1878 років, який був сучасником Гоголя і Чехова, і для якого Степ був не красивою легендою, а реальністю.
Мені пощастило, бо я бачив Степ. Він починався за прадідівським садом, що був на Луганщині і простягався пагорбом далеко-далеко. Він заповняв собою глибокі яруги, де росли степові вишні, дикі груші, яблуні. Наприкінці квітня Степ укривався різнокольоровою мозаїкою польових півників, у червні можна було милуватися блакитним льонком, червоними маками, в’язілем барвистим, чебрецем, пізніше починали квітувати безсмертники, наприкінці літа з’являлися кущі кермеку.
Особливо квітучим Степ ставав дощового літа. А яке чудове видовище спостерігав я під час сильного вітру: хвиля за хвилею котилася ковиловими полями.
Степ чудовий у будь-яку пору року. Наприкінці літа він стає рудим, а пізньої осені — сірим. Але найпрекрасніший він усе-таки навесні: в ту пору, коли виганяють на пасовисько череду корів, коли після зимової сплячки дружні сімейки ховрахів вигріваються на сонечку, наповнюють степове повітря своїм мелодійним свистом, а в бездонному небі лунає чарівний спів жайворів.
Гей, ховрашки, де ви, злісні розкрадачі соціалістичної власності? Радянська влада руками піонерів знищила вас як ворожий клас. Кому заважали ви на донецьких пагорбах, де жили впродовж тисячоліть і не те що не з’їли жодної пшеничної зернини, а навіть не бачили її? Останнього ховрашка я бачив у Степу біля Довгого лісу на Луганщині, а було це в середині 70-х років минулого століття. Милі ховрашки, на жаль, вас спіткала така ж доля, що і диких коней та інших мешканців Степу...
Журналісти не мають права законодавчої ініціативи — це прерогатива народних депутатів та вищих посадових осіб країни. А от висловити свою суб’єктивну думку з будь-якої проблеми в засобах масової інформації, на щастя, після Майдану поки що не забороняється.
Понад п’ять років тому мала з’явитися подібна публікація, але... трапилася така прикра річ, яка в усіх серйозних угодах називається форс-мажорні обставини, і статтю довелося відтермінувати, так би мовити, до кращих часів. Не впевнений, що ці часи прийшли, але, переконаний, оприлюднення ідеї відзначення загальнонаціонального дня Степу в тогочасних можновладців на всіх щаблях управлінського апарату підтримки не знайшло б, бо для них слово «степ» значило не більше, ніж для індіанців амазонських джунглів. Вони сповідували інші цінності.
А так хочеться, давайте просто помріємо, щоб було загальнонаціональне свято Степу. Визначення дати — справа народу. І щоб степовою столицею на день святкування ставало одне із міст Придніпров’я, де б проходили щорічні загальнодержавні фестивалі Степу. Як на мене, то це могли б бути Новомосковськ, Нікополь або славнозвісна Петриківка, де зберегли і продовжують народні традиції.
Шанують свою славну історію і в Новомосковську. Міський голова Віктор Іванович Літвіщенко турбується про історичну минувшину — краєзнавчий музей, який назвали ім’ям легендарного Петра Калнишевського, розпочав своє друге життя після ремонту й оновлення експозиції. Любо глянути.
Інша справа — Нікополь. П’ятдесят п’ять років минуло з того часу, коли Олександр Довженко в своєму щоденнику записав: «Одвідав краєзнавчий музей, або, вірніше сказати, краєзнавчий- нехочузнавчий музей у місті Нікополі, що стоїть на місці одної з Запорозьких Січей... Який огидний музей. Яке убозтво! Яке ганебне... не знаю, як назвати. Та знаю, що ні в одного народу світу такого ставлення до своєї історії не було, нема та, очевидно, і бути не може, бо це є щось абсолютно протиприродне, антикультурницьке і дике... Ганебно і сумно».
Гірко про це писати, але це правда. Якщо не вірите, то поїдьте до цього міста і переконайтесь на власні очі, в якому стані краєзнавчий музей. Справа не покращилась ні на йоту.
Минуло понад півстоліття, скільки в місті змінилося номенклатурного люду з начальствующими портфеликами, а байдужість і зневага до своєї історії, якою пишався б будь-який європейський народ, залишається на генетичному рівні, що був закладений в епоху царату і радянські часи. Тож допоки нікопольці належним чином не шануватимуть свою історію і не реабілітують себе, місцем проведення свят має бути Капулівка, де ще пам’ятають про своїх славетних пращурів.
На моє переконання, це явище можна назвати своєрідним заповідником тотальної бездуховності. Традиції цієї бездуховності мають глибоке коріння. Справи у губернському місті не кращі. Дніпропетровськ на всьому пострадянському просторі, безперечно, одне із найбагатших міст, і воно не тільки не спромоглося, але і не порушило питання, щоб видати наукову, і літературну спадщину одного із найславетніших своїх мешканців. Мова йде про Д. І. Яворницького — історика нашого Степу і славного козацтва. Спасибі нашим найближчим сусідам — запоріжцям, що вони взялися за цю добру справу і видали уже вісім томів із двадцяти. Не шануємо ми своєї минувшини. Про інші «здобутки» губернських культуртрегерів поговоримо іншим разом.
А так хотілося б, щоб саме в нас, на Придніпров’ї, з’явилися музей Степу, науковий центр Степу, який би досліджував увесь спектр проблем, що накопичилися за весь час його плюндрування. І нарешті нація визнала б його неоціненну роль у її історії, і житті та в один із днів року відзначала б свято Степу.
І до нас, на наше свято приїздили б гості з інших країн, де є таке диво, як Степ. І як би він не називався — прерії, пампаси, Степ є Степ, а наш, не тому, що він рідний, — найкращий. А там, дивись, і ООН відзначатиме Всесвітній день Степу.
Повернення до духовних джерел народу, до нашої славної історії, до витоків матері-природи, яким є і наш Степ, зупинить руйнівний процес у душах людей і поверне їх до істинних цінностей. Щоб пророчі слова Кобзаря, з якими він звертався до мертвих, живих і ненароджених, не краяли душу за нашу національну нікчемність, що ми «славних прадідів великих правнуки погані», які не здатні згуртуватися, щоб творити нову прекрасну Україну. Зрозуміймо, що тільки в єднанні на шляху до спільної світлої мети державотворення
...забудеться срамотна
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України.
Люди, я хочу, щоб дух нашого Степу розбудив ваші душі й дав життєву наснагу!
