Моє найулюбленіше заняття — читати лежачи на дивані. У горизонтальному положенні видно не всі мої недоліки. Наприклад, патологічне боягузтво. Взагалі-то, з ним можна жити, воно цілком сумісне з лінощами, але ось у коктейлі з цікавістю веде до непередбачуваних наслідків. Коли мій приятель повідомив, що йде стрибати з парашутом, я пiдвелася з дивана і підштовхувана цікавістю повідомила, що я теж хочу. Приятель подивився на мене з повагою: «Йдемо на «Чайку» в суботу, о 6.30». У середу, четвер і п’ятницю, лежачи на дивані, я повідомляла друзям про нову авантюру, голос дзвенів натхненням. У суботу ні світ ні зоря, залишаючи затишну постіль, я вже втратила дев’яносто відсотків ентузіазму. І, зізнаюся, спорткомплекс «Чайка» цього самого ентузіазму не додав. Безлюдні доріжки, стадіони а-ля Андрій Тарковський, похмуре ранкове небо, пориви холодного вітру привели мене в повний смуток. Та мій приятель, який вирізняється неабиякою цілеспрямованістю і завзятістю, все-таки знайшов інструктора «на старті». Для початку мен
і запропонували підписати папір, який підтверджував добровільність і усвідомлення моїх дій. Почерк був поганий, рука тремтіла. Однак справжня паніка почалася, коли загорілий парубок із білозубою посмішкою почав інструктаж. Взагалі-то, я не люблю, коли зі мною щось відбувається не з моєї волі, а головним мотивом пояснень була фраза «вас несе». Вас несе на дах, у вікно, на дерево, у річку, в яр, на лінію електропередач. Ви повинні... О, Боже! Мене вже занесло! Я повинна тікати негайно. Коли після інструктажу мені поставили питання, що я робитиму, коли під час приземлення мене розверне спиною до вітру, я рішуче відповіла: «падати». На мій найглибший подив відповідь було визнано правильною, і я попленталася на медогляд. «Не переживай», — наставляли мене. Ми тут усі здорові, ніяких скарг, адже стрибати хочеться. Проте, це іронія. Кому хочеться, а кому вже не дуже. Благословенний медкабінет. Флегматичний лікар, підписавши довідку, повідомив: «Вітер — стрибків не буде...» Благословенний вітер.
Весь тиждень iз удаваною холоднокровністю я повідомляла друзям, що метеоумови не дозволили мені довести свою хоробрість і витримку й чуйно прислухалася до вітру, сподіваючись, що ще пару-трійку місяців він не вщухне. Надії були марними. Суботній ранок, тихий і сонячний, для мене був «похмурим». Спорткомплекс «Чайка» зустрів мене веселим тріском моторів і білими квітами парашутів у безхмарному небі. Важкі черевики, важкий шолом, основний парашут, запасний парашут... Сорок кілограмів — це ніщо у порівнянні з тягарем на душі. Гуркіт мотора і стукіт крові у скронях. «Зміна, до літака бігом марш!». Восьмеро хлопців бадьоро кинулися вперед, побiгши за ними, я машинально відзначила, що моя фізична форма, якою я схильна пишатися, явно далека від досконалості.
Жорсткі лавки, бліді обличчя, нервові посмішки. Разючий контраст спокійній діловитості інструктора: «Висота сто метрів, дивимося в ілюмінатори, визначаємо масштаб, із такої висоти готуємося до приземлення. Стежте за ногами»... Картинка за бортом чарівна: крихітні будиночки, зелені поля, срібляста стрічка річки. З мрійливого споглядання мене вириває свист вітру за відкритими дверима. «Пішов, пішов, пішов».
В очах темно, повний параліч свідомості. Свист, рев, черевик на порозі. Тепер я знаю: стрибати не страшно. Це не страх!!! Це за межами страху. Якщо ви хочете дізнатися, як воно, ласкаво просимо на «Чайку». Секунди між стрибками і зависанням під відкритим куполом випадають із часу. Просто тому, що ні людини, ні часу немає. І раптом тиша, нерухомість. Зелені поля, крихітні будиночки, срібляста стрічка річки. Синє-синє небо. Обережно розблокувавши запасний парашут, зручніше сівши в лямках, милуюся пейзажем. Це не лінія електропередач, це набагато гірше. Мене занесло в городи, прямо на голови двом тіткам, якi колупали грядки. Забувши про інструкції, дурним голосом кричу: «тікайте». Задерши голови, тітки нагороджують мене масою невтішних епітетів. У запалі суперечки не помічаю, як ноги м’яко торкаються землі, поруч безшумно лягає парашут. Із м’якою посадкою, люба. Стягую шолом, витираю піт з чола, витягую ноги. Сиджу на грядці, дивлюся в небо. Все позаду. Яке щастя!
Хочете побути щасливими? Ласкаво просимо на «Чайку». Залишилося найпростіше: скласти парашут і донести його до стартового майданчика. Крокуючи високою травою з сорокакілограмовим вантажем три кілометри, я, з усією властивою мені емоційністю, дала урочисту обіцянку ховати якнайдалі книги Екзюпері та Річарда Баха, читати жіночі журнали і освоїти мистецтво випічки ватрушок iз родзинками. Нещодавно, чесно виконуючи свою обіцянку, наштовхнулася в журналі «Натали» на скромну рекламу: «Підводний туризм. Тури, навчання, спорядження». До того ж мені подарували книгу Жака-Іва Кусто.
№184 26.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
