Жолдак, очевидно навчений «Трьома сестрами» (пригадую обурене шелестіння програмками і апломбне подзвонювання номерками), на цей раз готує до побаченого публіку заздалегідь — перед початком глядачам видається «Драматична транскрипція роману Федора Достоєвського «Ідіот» і лібрето, щоб ні в кого не закралася підозра, начебто на сцені з’явиться якийсь вихований, злегка неврівноважений Мишкін — щось що умовно відповідає сучасним уявленням (які частенько слабко розрізняють кінець ХIX і середину XVIII сторіччя) про Євгена Онєгіна лише трошки пом’ятого. Цитую лібрето: «Молодий чоловік занепалого князівського роду повертався до Росії після тривалого лікування в швейцарській психіатричній клініці професора Шнейдера. Звали молодого чоловіка князь Лев Миколайович Мишкін і він не був не сповна розуму: його страждання були скоріше фізичними. Добрий професор Шнейдер продовбав у голові князя дірку, якраз там, де у немовлят тім’ячко, щоб постійні виділення полегшили страждання Льва Миколайовича. Але жахливі болі в голові — ще не все. У хвилини великого душевного хвилювання й сильного психічного напруження князь підсвідомо перетворювався на мавпу». З першої хвилини появи Мишкіна на сцені глядач тут же згадує про те, про що так швидко забув читач роману, зачарований дитячою щирістю і відвертістю висловлювань Льва Миколайовича (про те, що Достоєвський теж когось епатував таким ім’ям також, здається, всі забули), абсолютно випадає, що князь хворий, попри те, що сам Достоєвський наголосив на цьому чи не двічі, поставивши хворобу в назву роману. Жолдак же надає Ідіоту вигляд ідіота, у властивій йому режисерській манері змінюючи не тексти, а загострюючи міміку та інтонації, при чому вимовлене від цього не знецінюється, а лише по-новому виявляє людей, їх стосунки і ситуації — і взагалі, хто сказав, що ідіоти в часи Достоєвського виглядали по-іншому? До чого цей надуманий книжковий флер навколо душевної хвороби? Жолдак буквально олюднює класику — його Мишкін не янгол безплотний, а людина в плоті, і треба визнати, що плоть ця після лікування струмом виглядає не дуже презентабельно. Ну, чому ж піднесені серця це настільки епатує, суть же висловлювань Мишкіна не змінилася? «Ангелоподібність» розвінчується як обман, або, як визначали французькі постмодерністи, повстаючи проти зовнішнього ідеалу, що нав’язується суспільству глянсовими журналами, «обманка» культури. Так само як реальна жінка далека від топ-моделі, так і реальний Мишкін далекий від опоетизованого суспільним сприйняттям янгола-князя. Гуманістичний пафос спектаклю чутливо резонує з людяністю сучасної культури (те, що останнім часом називають «новим гуманізмом»): відмовитися від глянцю, повернути людині усвідомлення, що вона прекрасна у власному, а не модно- модельному вигляді. Звідси режисерський акцент на безцеремонній босоногості князя Мишкіна в спектаклі — потворна унікальність босих мозолястих ступнів — «ну, сумашедший, что возьмеш», «ідіотизм» як право на блаженні прозріння — такий давно загублений контекст твору, що потрапив у полон хрестоматій.
Повертаючи унікальність особистостям, Жолдак одночасно відбирає її в персонажів. Режисер представляє їх у якійсь масовій, розтиражованій, «ширвжитковій» версії. Та й як може бути інакше? Десятиріччями засіваючи «розумне, добре, вічне», роман Достоєвського, поступово обростав міфом «духовного ідеалу», одночасно стверджуючи образи Мишкіна, Настасьї Філіпівни, Аглаї як правила гри. «Ідіот» (в значенні Мишкін), «інфернальна жінка», «горда красуня» переступили рамки літературознавчих категорій, що приміряються до аналізу поетики Достоєвського, ставши термінами сучасної психології. Повз нинішнього «князя Мишкіна» пройдеш на вулиці декілька разів на день і побоїшся самої спроби ототожнити. (А Жолдак не побоявся!) Мишкін — залікований у психушці маргінал-філософ, Настасья Філіпівна — гарна, але поламана лялька (а хто сказав, що ляльки не плачуть?), Аглая — зім’ята життям пані, чий естетичний ідеал сформовано фільмом «Жінка, яка співає», а етичний поетами срібного віку, котра опікає невизнаних геніїв. Спектакль Жолдака — це дзеркало, що стало смислом. Він вчить не боятися свого відображення, а любити його. Тому що живі, все одно завжди живіші за вічно живих.
