Під старовинними мурами Києво-Печерської лаври сидять численні жебраки. Більшість убогих поводиться доволі агресивно - вони мало не за поли хапають перехожих, вимагаючи "Христа ради". Саме тому мою увагу привернув чоловік, що сидів ніби осібно, перебуваючи десь далеко від мирської суєти, - він просто поринув у читання, час од часу перегортаючи сторінки грубезної пошарпаної книжки. Поряд лежали недбало відкинуті милиці та брудний кашкет для милостині... Перше моє запитання щодо назви книжки - довелося повторити тричі, бо, як виявилося, жебрак читав "Хрещеного батька" Маріо П'юзо. Розговорилися...
Едуардові 40 років, 20 з яких, із невеликими перервами, він просидів за гратами, бо красти й грабувати - то єдине, що вміє робити. Усі спроби перекваліфікуватися, опанувати якийсь фах виявилися невдалими, бо "руки не туди стоять", як спокійно-приречено констатував мій співрозмовник. Кілька років тому, черговий раз вийшовши з тюрми, він опинився ніби в чужій країні - комерція, метушня, а в повітрі з'явився якийсь новий запах, як виявилося - запах великих грошей. Вирішив вийти на "міжнародний рівень": "Зароблю на все життя й зав'яжу". Подався за кордон, завербувавшись на сільгоспроботи до Ізраїлю. Потім у багажнику якогось авто переїхав до Єгипту, де "гастролери" з Москви забрали в нього все, що встиг "надбати". Потім мало не пропав "серед диких турків" - ночував у порту, харчувався недоїдками на базарах. Зрештою "повезло" - зустрів "землячку" з Петербурга, яка з жалю та ностальгії взяла його "за так" до себе на ніч. Рано-вранці наш герой залишив свою благодійницю, прихопивши всі її гроші. Якось дістався до Одеси, а невдовзі вже був "дома" - у в'язниці.
Нова сторінка в Едуардовому житті почалася після відбуття останнього строку в Кіровоградській в'язниці, де він добряче допік охоронців, "качаючи права". За дверима в'язниці на звільненого чекав "чорний ворон": охоронці завезли його в посадку, де "обробили" так, що відтоді Едуард не може пересуватися без милиць. Тепер він збирає гроші на складну операцію, яку пообіцяв зробити "один знайомий професор" за гонорар у кілька тисяч доларів. Едуард "багато працює": опанував-таки нову спеціальність - орієнтується в церковних календарях кількох конфесій, добре знає "найприбутковіші" місця на терені колишнього Союзу. Жебракує Едуард із помічниками - донькою 12 років та восьмилітнім сином. Усіх трьох вигнала з дому його дружина, а їхня мати - "бо не хоче годувати каліку та його виродків". Діти не вчаться, навряд чи часто вмиваються, "живуть" на газонах у лаврі. Усе майно родини - то клунок старих брудних ковдр. Подальша доля дітей аж ніяк не турбує батька, їхнє майбутнє неважко передбачити - стежку вже протоптано.
У неспішній розмові торкнулися й "Хрещеного батька". Виявилося, що книжку подарували Едуардові в Одесі, куди він нещодавно їздив на побачення з Карабасом-Барабасом. Цей гангстер і рекетир мав репутацію шиллерівського розбійника, який щедро ділився з новоявленими бідними тим, що "вибивав" у новоявлених же багатих. І він обов'язково дав би потрібну на операцію суму, та, на жаль, Едуард прибув до Одеси запізно - вже після вбивства Карабаса. На цвинтарі Едуарда гостинно прийняли озброєні охоронці могили великої людини, напоїли, нагодували на спомин душі й подарували книжку.
Усе це розповідалося спокійно, з якоюсь дитячою невимушеністю й не без гідності - без найменшого сорому за свої вчинки, але й без тіні жалю до себе чи бажання виправдатися, перекласти на когось свої провини. У словах, поведінці цього чоловіка, трохи схожого на Жана Маре, відчувався якийсь примітивний фаталізм - фаталізм людини, яка ніколи не відала про те, що для кожного існує кілька життєвих шляхів і завжди є можливість вибору.
