Минулого тижня майже одночасно відбулися дві події з дуже різними «відтінками». «День» уже повідомляв про відкриття 24 вересня у львівському BANKHOTEL іменного номера Джеймса Мейса — видатного дослідника Голодомору-геноциду, котрий чи не перший у західному світі доніс правду про українську трагедію. А крім того, діагностував «постгеноцидність» нашої нації й усією своєю роботою допомагав її долати. Але вшанування здобув здебільшого через громадські, не державні ініціативи, серед них — Премія імені Джеймса Мейса, яку вручає «День», згаданий вище іменний готельний номер. Хоча саме його приклад, досвід і надбання мали б надихати і стати дороговказом і для дослідників, і для чиновників. Задля справедливості нагадаємо також, що, на щастя, вже є вулиці імені Джеймса Мейса — у Броварах та Києві.
І так само 24 вересня з’явилося повідомлення, що Міністерство закордонних справ України відкликає патронат над «Німецько-українською комісією істориків» (DUHK). «Доводиться з гіркотою констатувати, що за п’ять років «роботи» «комісією» так і не було підготовлено і не було видано жодної публікації щодо спільних сторінок історії для ознайомлення широкої німецької громадськості. Відтак «комісія» остаточно втратила рештки довіри української сторони. Більше того, протягом останнього року не посилилося враження, що в наявному форматі діяльність комісії відповідає національним інтересам України. Саме це й стало останньою краплею терпіння і спричинило відкликання патронату МЗС України», — йдеться в повідомленні, передає www.radiosvoboda.org. «Ця «комісія» свідомо самоусунулася із публічного громадського дискурсу у ФРН щодо найбільш резонансних сторінок спільної історії. Це особливо проявилося під час пленарного обговорення у травні 2017 року в Бундестагу основоположного питання утвердження історичної відповідальності Німеччини перед Україною за злочини нацизму, яке «комісія» проігнорувала. Черговим лакмусовим папірцем такої дивної позиції виявилась пряма відмова «комісії» від участі в дискусіях щодо визнання Бундестагом Голодомору 1932 — 1933 рр. геноцидом українського народу на основі відповідної народної петиції, попри відповідні звернення до «комісії» з боку депутатів німецького парламенту. Лише під шаленим тиском громадськості «комісія» була зрештою фактично вимушена організувати єдиний захід на цю тему, а саме: вебінар 24 вересня 2020 року», — наголошувалося в повідомленні.
Українська сторона ініціювала перед офіційним Берліном створення — «на виключно паритетних засадах» — повноцінної міжурядової українсько-німецької комісії з історичних питань для системного та об’єктивного дослідження спільних сторінок історії, додали в посольстві.
На цю тему розгорнулося чимало дискусій: зокрема, українська редакція «Дойче Велле» опублікувала матеріал з промовистим заголовком «Смски від посла: як Київ позбувся незручних істориків», у якому різко засуджуються дії посла Андрія Мельника і наголошується на тому, що негоже політикам говорити вченим, як писати про історію. Але була не тільки ця стаття. Наприклад, дружина посла України у ФРН Світлана Мельник оприлюднила переклад статті з популярної німецької газети Frankfurter Allgemeine Zeitung журналіста-міжнародника Райнгарда Фезера «Руйнівні сенситивності. Як Німецько-українська комісія істориків втратила підтримку Києва». Автор пише: «Однак Голодомор стосується не лише минулого, а й має політичну складову. Йдеться про відхід від наративів радянської історіографії та про Росію, яка ще від початку Помаранчевої революції 2004—2005 років виступає з пропагандистською зброєю проти зусиль гідно вшанувати пам’ять про Голодомор. Саме цей історичний контекст та похідну від нього сенситивність необхідно знати, щоб зрозуміти, яким чином тліючий протягом тривалого часу конфлікт між Німецько-Українською комісією істориків та послом України в Німеччині [Андрієм Мельником] міг досягти такої міри ескалації, щоб минулого тижня Міністерство закордонних справ [України] відкликало свій патронат над Комісією».
«Насправді, тут зіткнулися різні погляди на те, якою може і повинна бути така двостороння комісія істориків. Комісію було створено 2014 року як ініціативу німецьких та українських істориків, які з початку російської агресії проти України сприяли більшому поширенню знань про Україну в Німеччині. Патронат від обох міністерств закордонних справ було надано лише через два роки. Значною мірою вона [Комісія] підтримувалася ідеалізмом своїх членів, фінансувалася виключно із німецьких джерел. У розумінні посла Андрія Мельника це мала би бути комісія за аналогом Німецько-Російської історичної комісії, створеної на початку 1990-х років федеральним канцлером [Німеччини] Гельмутом Колем та президентом Росії Борисом Єльциним. На його переконання — і з позиції посла це є цілком зрозумілим — до України має застосовуватися таке ж рівноправне ставлення. Проте в конфлікті щодо Німецько-Української комісії істориків зруйнувалося щось таке, що для України було набагато ціннішим, аніж просто державна інституція», — підсумовує автор матеріалу.
Схоже, у сторін цього конфлікту різні бачення власних завдань, і, можливо, українські члени зазначеної комісії відчувають себе більше «науковцями», аніж громадянами своєї держави, — про це можна дискутувати далі, та очевидне одне: такого скандалу не було б, якби зусилля держави в утвердженні історичної правди були послідовними та системними, а не точковими й підтримуваними суто ентузіазмом окремих чиновників.
«МИ ХОТІЛИ, ЩОБ ПАМ’ЯТЬ ПОВЕРТАЛАСЯ»
В’ячеслав ЮТКIН, власник BANKHOTEL, ініціатор створення іменних номерів Вільгельма Франца фон Габсбурга (Василя Вишиваного) та Джеймса Мейса, наголошував під час урочистого відкриття:
— Мені здається, що ці чорні плями в історії України і ті люди, які доклалися до цього життям, забуті. І якщо ви спитаєте у ста людей на вулицях Львова, хто такий Джеймс Мейс, навряд чи хто вам відповість на це питання. Тому ми все ж таки хотіли, щоби пам’ять поверталася. І прагнемо, щоби готель був не просто був спорудою і місцем, де люди зупиняються, — нам важливо, щоби люди від нас виходили духовно наснаженими.
Я, подорожуючи багато, бачив, як це робиться у світі. Мене завжди зворушувало це, бо дізнавався про людей, які щось зробили для країни у загальному масштабі.
Я, до речі, про Мейса дізнався з газети «День». Як і про Габсбурга, іменний номер якого ми відкривали у лютому.
«День» — це освіта з точки зору розуміння людей, які творили історію України, працювали для України. І Габсбург, і Мейс пожертвували своїм життям заради України.
Тому, маючи такий готель, маючи таку можливість, хочемо зробити свій внесок в увіковічнення і Габсбурга, і Мейса.
Така наша праця має відгук від гостей і просто відвідувачів готелю. Я бачу, як люди, йдучи коридорами, зупиняються, щоби прочитати пам’ятні таблиці. Є багато людей, які замовляють саме ці номери, дізнавшись про них на нашому сайті. Чи, отримавши інформацію про іменні номери готелю телефоном, починають розпитувати про Габсбурга і Мейса — хто вони і що є в тих, іменних, номерах.
Нещодавно у нас поселялася делегація на чолі з Президентом, і Зеленський жив у номері імені Габсбурга, цікавився цією історичною особистістю.
То, напевно, вже є кілька десятків тисяч людей за останній час, які дізнаються завдяки і газеті «День», і BANKHOTELю про Вільгельма Габсбурга і Джеймса Мейса. Називайте це як завгодно — просвітницькою, освітньою місією або вдячністю за той особистий внесок, який вони зробили для України.
Якщо б мене спитали, чому ми відкрили номер імені Мейса в час карантину, то я б відповів, що це не має стояти на заваді таким речам. Життя триває, і карантин колись закінчиться. Сподіваюся, наступного року ми вже перейдемо пандемію...
«ДЖЕЙМС МЕЙС НАМАГАВСЯ ДАТИ УКРАЇНЦЯМ ПОТУЖНУ ЗБРОЮ ДЛЯ САМОЗАХИСТУ»
Наталія ДЗЮБЕНКО-МЕЙС,письменниця, журналістка, удова Джеймса Мейса, яка як ніхто інший свідома важливості популяризувати історичну спадщину видатного дослідника, котрий принципово стояв на боці України (будучи американцем індіанського походження), коментує:
— Українці в 1990-х роках пережили різкий формаційний злам політичних, економічних, культурних, духовних аспектів життя. Фактично почалася швидка зміна соціокультурних основ історичної пам’яті цілого покоління. Новітні державники здебільшого або не усвідомлювали суті й важливості проблеми, або чинили всупереч національним інтересам держави, підживлюючи совкові соціокультурні псевдоісторичні міфи.
Конфлікт «націоцентрично-державницької» та «імперсько-радянської» колективних пам’ятей став не лише джерелом соціальної напруги, а й призвів до дезінтеграції впливів на безпековий компонент самого існування України як незалежної держави. Амбівалентний стан національної пам’яті, небезпечні розриви в регіональних трактуваннях різних історичних подій — це результат не лише млявої, невиразної гуманітарної політики українських можновладців, а й прямого і безпосереднього впливу нашого північного сусіда, який через інформаційні канали впливає на недоформованість на рівні колективної пам’яті історичної окремішності українського народу, розмитість уявлень про походження, тяглість та безперервність історичного розвитку.
Гуманітарії б’ють на сполох. Проте відсутність системності в державній політиці, непрофесіоналізм і надалі деформують український політичний універсум. Без усвідомлення історичної спадщини важко, а то й неможливо спроєктувати своє майбутнє як народу, нації.
Цій гострій проблемі деколонізації та декомунізації історичної пам’яті українців і присвятив свою діяльність тут, в Україні, американський історик України Джеймс Мейс. Упродовж свого короткого життя тут він чітко побачив пряму загрозу змін державної політики залежно від того, хто прийшов до влади. Він бачив, що ці зміни спричинили у частини населення почуття розгубленості, непевності у своєму майбутньому. Замовчування найбільш значущих сторінок української історії підживлювало комплекс меншовартості, призводило до дезорієнтації українців у власному історичному минулому.
Цій темі Джеймс Мейс присвятив чимало статей і колонок у газеті «День», журналах «Політична думка», «Сучасність». Його фундаментальні дослідження, глибокий аналіз, проникнення за історичну завісу минулого нині як ніколи актуальні. І як ніколи закриті для широкого кола читачів.
Так, звісно, сподіваюся, що його ім’я лунатиме у храмах і на площах під час вшанування роковин Голодомору. Можливо, якийсь відважний професор історії скаже щось про многотрудне життя першого дослідника Голодомору під час своїх лекцій. Можливо, й зачитає щось із його легендарної статті «Повість про двох журналістів», яка послужила канвою подієвого ряду польської стрічки про Гаррета Джонса. Щоправда, без посилання та слів вдячності. Джеймсові вони уже не потрібні. Вони необхідні нам, живим.
Тож, аналізуючи сьогоднішні політичні процеси в Україні, мушу з гіркотою визнати, що життя і творчість колишнього виконавчого директора конгресової комісії США з вивчення Великого Голоду в Україні не стали органічним компонентом нашої політичної свідомості. В іншому разі, чимало подій сьогоднішніх мали би взагалі не статися або перебігати геть по-іншому.
Своїми статтями, книгами, дослідженнями Джеймс Мейс намагався дати українцям потужну зброю для самозахисту, самозбереження, інструмент для артикуляції нашої самобутньої історії в контексті світової. Це наша інтелектуальна спадщина, яку нині не вивчають, до якої не прислухаються.
Відкриття іменного номера Джеймса Мейса — подія зворушлива. Може, саме тому, що його ім’я відкрила для себе людина, від котрої я найменше сподівалася такого щедрого і благородного жесту, — власник арт-готелю BANKHOTEL В’ячеслав Юткін. Людина із світу бізнесу. Того бізнесу, який зазвичай такий байдужий до проблем нашої історії та культури.
Для мене це — відродження надії.
