Лив сильний дощ, але ніхто й не думав піти з Площі зірок: усі чекали на подію — цієї години на зоряній площі поруч iз іменами Клавдії Шульженко, Леоніда Утьосова, Махмуда Есамбаєва та інших мало з’явитися ім’я Едіти П’єхи. У «Росію» на вшанування Едіти Станіславівни прибув і новий міністр культури Росії Володимир Єгоров, котрий вручив співачці орден «За заслуги перед Вітчизною»... Сама винуватиця свята була просто блискуча — бадьора, підтягнута, постійно всміхнена, і, до речі, усім своїм виглядом спростовувала всі чутки про своє нібито нездоров’я. Незадовго до початку церемонії кореспондент «Дня» взяв в Едіти Станіславівни інтерв’ю.
— Як вам удається виглядати на сцені такою вродливою й елегантною?
— Я зробила відкриття, що артистка — це та людина, яка повинна дивувати публіку. Коли познайомилася з В’ячеславом Зайцевим, я відчула, що повинна бути вродливою на сцені. Наше знайомство відбулося ще за тих часів, коли В’ячеслав щойно приїхав з Іванова й починав робити свою кар’єру. Ми відразу ж із ним подружилися. Прослухавши на концерті мої пісні, він сказав: «Я знаю, якою ви будете на сцені, — романтичною, в ефірних сукнях, трішки вище, ніж люди, котрі ходять вулицями». До цього я намагалася шити собі костюми в ательє, але все це мені не подобалося. І тут з’явився Зайцев. Я йому дуже вдячна, що він зумів мені допомогти. Мій образ, мою особистість, моє «я» він одяг у сукні, які мені відповідають, і в цьому немає ніякої суперечності.
— Напевно, у вас є які-небудь особливі засоби, якими ви користуєтесь у роботі?
— Я ніколи не користувалася ніякими надприродними засобами, аби комусь сподобатися. Усе повинно бути в рамках пристойності й норми. Я ж католичка, і мені здається, що передусім потрібно поважати себе. А коли ти не поважаєш себе, то не поважаєш тих, кому ти себе показуєш.
— Як ви познайомилися з вашим чоловіком Володимиром Петровичем?
— Володя стежив за мною ще з 60-х років. Його військова служба проходила в ленінградському військовому окрузі в ансамблі пісні й танцю. Він чудово знав, хто така П’єха, що являла собою «Дружба». Пам’ятаю, я надсилала йому автографи «Володі — Едіта». Та я і припустити не могла, що з цим Володею мені судилося зв’язати незабаром своє життя. Згодом ми познайомилися, і я дізналася, скільки в ньому було романтики, як він уважно стежив за моєю творчістю, примушував всіх своїх друзів слухати мої пісні, дбайливо зберігав мої автографи. Після знайомства в нас із Володею почався телефонний роман. Ми розмовляли по кілька годин і довго зверталися один до одного на «ви» й на ім’я і по батькові. А якось він зателефонував раннього ранку, і я від несподіванки випалила: «Як добре, що ти дзвониш». А він у відповідь сказав: «Отепер ти говориш правильно». Отак ми перейшли на «ти». Згодом ми почали зустрічатися частіше. І нарешті освідчилися одне одному й вирішили, що нічого не втратимо, спробувавши жити разом. До цього він двічі був одружений, а я двічі заміжньою. У нього дві дочки, а в мене, правда, одна. І в мене, і в нього по двоє онуків. Проте сам Бог велів нам пожити для себе, і ми віримо, що взяли правильний курс.
— Кажуть, був час, коли ви полюбляли випити?
— Річ у тому, що я п’ю з дитинства. Проте кожний розуміє все це в міру своєї зіпсованості. Під час війни у Франції нам по картках видавали сир і сухе вино, й оскільки ніяких вітамінів не було, то моя мати розбавляла вино водою, і виходив цілком прийнятний напій. Між іншим, досі у Франції діти п’ють вино. І я завжди знала, що це мій напій, і я могла нормально себе тримати в руках. Та почалася перебудова — доба стресів, коли мене намагалися «знищити». І коли я отримувала кулеметну чергу стресів, то могла випити зайву скляночку. Думаю, що все це можна вважати винятком і зигзагом у своїй поведінці.
— Вас називають живою легендою. Та сьогодні більше говорять про Аллу Пугачову і, переходячи в минуле, відразу ж перескакують до Клавдії Шульженко. Як ви ставитеся до цього?
— Коли померла Едіт Піаф, було написано дуже добре — «вона могла подобатися чи не подобатися, але не визнавати її було не можна». І в цьому випадку, думаю, згодом все стане на свої місця. Сьогодні в Алли Пугачової всі карти в руках. Я глибоко схиляюся перед нею.
— Що означають для вас гроші?
— Засіб існування й нічого більше. Адже я виросла в той час, коли грошей у всіх нас було небагато, і вони майже нічого не важили. Але працювати вмію, а зароблене витрачаю легко. Позаяк одного разу сказала: усі гроші однаково ніколи не заробити й багатою ніколи не бути.
— Чи почуваєтеся ви зіркою?
— Стараюся не займати свій час тим, що я не можу зрозуміти. Я задоволена собою, і те, що люди мене люблять — мене влаштовує. Я бачу, що мені завжди готові прийти на допомогу. Коли я святкувала 30-річчя роботи на естраді, то зверталася по допомогу до багатьох підприємств Ленінграда. У результаті мій колектив був одягнутий безкоштовно, сцену мені надали безкоштовно. А один колишній даішник, котрий якось оштрафував мого другого чоловіка, а згодом почав займатися автобізнесом, оплатив пошив усіх моїх костюмів. Він сказав: «Я колись завинив перед вами, а тепер повинен повернути свій борг». Я живу на якихось пільгових умовах завдяки тому, що люди повірили мені. А любов людська, я вважаю, найбільший капітал і найбільший привілей.
№209 31.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
