У тих, хто знає історію, є до неї багато запитань. У тих, хто її не знає, — багато відповідей.
Дискусія на тему про вибір моделі суспільства завжди актуальна, незважаючи на те, що вона вічна. Далеко ходити не треба: кожна дівчина, починаючи приблизно з 16 років, безперервно моделює світле майбутнє в суспільній ланці, яку їй доведеться будувати. Ми докладаємо зусиль у речах цілком ефемерних, що цілком терпимо, так як «половини» чітко відділяють словоблудство від дійсності. Зрозуміло, що і вони не кращі, адже модель ідеального суспільства дуже схожа на модель ідеальної сім’ї. Ми шукаємо історичні прецеденти в книгах, а перед дівчиною — жива історія. Добра мама постійно вчить історії своє чадо, і ви відмінно знаєте, як воно реагує на історичні посилання та екскурси. Здавалося б, що може бути простіше: аналізуй помилки рідної людини і вчися на живому досвіді. Як би не так: дівчина, щонайбільше, мовчки постукує ніжкою по паркету — вона знає краще.
І правильно: чужа історія — не своя. Тільки своя історія йде на користь. Народ — та ж сім’я. Рідної матері у нього немає, але її роль у цьому випадку передана офіційним історикам та літописцям. І щоб не на піску нам облаштовувати свою Україну, потрібно прислухатися — як воно було насправді? І чи можна вірити? Дівчина нутром відчуває, де мати лукавить, розписуючи «правильне» життя. А як тестувати людей вчених? Кожному з нас немало морочили голову. Та й самі ми, грішні, вміємо це робити.
Всі, хто описує наше майбутнє і розповідає наше минуле, — складають міфи. Правдива історія та точний план правильні лише тому, що вони свої. Нам не потрібні чужі казки — вони або безглузді, або від них за версту несе фальсифікацією, чи не так?
Доля народу неповторна, але тільки зафіксована на папері вона має вагу для нащадків. Програні битви не переграти, але історія напише про них по-іншому. Створене працею поколінь можна знищити простим замовчуванням самого факту. Убитих не воскресити, але вони входять у сучасність, як герої казки. Злі вони чи добрі, розумні чи дурні, веселі чи похмурі — вирішить казкар.
Герої історії оживають тільки з однією метою — підтвердити думку казкаря, який викликав їх з небуття. Сама справа не така важлива — важливий задум. І кожен історик пише тільки свою історію. Історичний міф — неправда тільки для тих, хто не хоче у нього вірити. Історик сумлінно збирає факти, ретельно аргументує кожний поворот долі, але чи так це важливо? Безсторонність зовсім не додає науковості — вона тільки висушує душу. Однак є канони, і вчена рада виставляє відповідний бал і дає посвідчення. Історик відбувся. Але до чого тут історія?
Пам’ять нащадків примхлива і перебірлива. Вона ніколи не затримується на нецікавих подробицях — хай вони хоч тисячу разів правдиві. Проза історії використовується як підмурівок, а стіни та фасад будує казкар.
Від історії вимагають експресії: її герої можуть спати на голих дошках, якщо сама історія хороша. Та й поганої історії не буває — її навряд чи знають і за обов’язком служби. Похмуро-блискуча проза Р. Грейвза є тому прикладом. А хто хоче знати про справжнє життя пристойних людей? Ось вам романи А. Мердок — спробуйте прочитати їх вдруге.
Тому історію Англії і Франції написали О. Дюма, М. Дрюон і В. Скотт. Історію Росії — Лев та Олексій Толстиє з чималою допомогою Пікуля та Бахревського. Середньовічну європейську філософію легше вивчати за відомим романом У. Еко, а нашестя татар — за трилогією В. Яна. Прекрасні міфи Л. Гумільова — класичний зразок суто особистої історії, що розгорнулася у справжній епос про дні минулого...
Кажуть, що ми пам’ятаємо всю історію людства у всіх її подробицях. Це базова пам’ять. Але в оперативну пам’ять потрапляє тільки те, що пройшло через дуже густе сито. Я пам’ятаю тільки те, що хочу. Або дуже не хочу. Ефект «дівочої пам’яті» поширений набагато ширше, ніж здається: видимість завжди важливіша суті.
Дівчину цінять за красу. Якщо чоловік бачить її розум, він дивиться на неї, як на подругу чи співробітницю. Помічаючи доброту — бачить гарну дружину і матір своїх дітей.
Історія нічим не відрізняється від дівчини. Ми дивимося на неї закоханими очима — вона чиста і непорочна, як і ми самі. Все краще підіймається в нас, коли ми бачимо героїв минулого.
Чоловік, котрий пожив на світі, знає ціну жіночій красі: його лицарі стають цинічними і грубими, благородство змішується із зухвалістю, а добро наділяється великими кулаками.
Дід дивиться на дівчину спокійно: він вже випав з історії і сам став частиною міфу. Добро і Зло перемісилися до однорідних мас. Світ угамувався, лицарські чоботи змінилися кімнатними тапочками. Або навпаки?..
