«Браму світла» Романа КОРОГОДСЬКОГО визнано кращою (разом з «Моїми обріями» Михайлини Коцюбинської) минулорічною книжкою біографічних есеїв. Дев’ять днів тому Романа Мироновича не стало…
«Підпільна, прихована культура неможлива за визначенням, так само, як неможлива у цьому смислі і внутрішня свобода… Пушкін міг ходити на прийом до царя і залишатися Пушкіним, але не тому, що він внутрішньо був вільним, на відміну від зовнішньої несвободи. Він був вільний взагалі. Ні внутрішньо, ні зовнішньо, а взагалі. Внутрішньої свободи, всупереч упередженню російських людей, не існує. Існує просто свобода. Так само, як не існує лососини другої свіжості», — так, словами Мамардашвілі, можна сказати про Корогодського.
Як і кожна вільна людина, Корогодський творив власну історіософію. Справжня історія, на відміну від підручникової, твориться на рівні інтимному. Про величезну гуманітарну потугу — Юрія Луцького — писав, що він «був нездатний існувати поза Мойриним контекстом» (Мойра — дружина пана Юрія).
Тому головним в усвідомленні правдивого бігу історії Корогодський вважав, сказати б, родинну археологію. «Крип’якевичі, Цегельські, Сороки-Зарицькі, Горині, Калинці, Яковини, Косіви, Максиміви, Заливахи — їхні сімейні хроніки вразили і краще за будь-які підручники розповіли про совєтський гніт, терор, психологічний тиск» .
Для Корогодського будь-яка родина — як та грибниця з модного нині роману Ольги Токарчук («Рута почула удар серця грибниці, який настає раз на вісімдесят людських років»): вона живе за всіляких умов, перебуває в ноосфері Вернадського і є невичерпуваним антисептиком.
У передмові до рецензованої книжки Ірина Грабовська помітила цю властивість родинної грибниці бути живою водою: «На жаль, вже багато століть українцям доводиться думати й осмислювати себе в реаліях не повноцінного життя, а лише виживання. А світ виживання, за твердженням А.Маслоу, непридатний для справді людського існування. Він викривлює систему цінностей, зводячи всі зусилля, зрештою, до головної мети — за будь-яку ціну уникнути смертi. Там, де з’являється прагнення «за будь-яку ціну», зникає взагалі ієрархія справжніх цінностей, утворюється суспільство, інфіковане некрофілією».
«Брама світла» Корогодського (як, зрештою, і попередні його студії, що раніше також фігурували серед лауреатів «Книжки року») — антисептик супроти української некрофілії. Наочний посібник того, як можна переграти державу попри встановлені нею правила гри — «неможливість жити вповні» . Силою родинної грибниці.
Ще у книжці «Довженко в полоні» (2000) Корогодський сформулював свою «теорію полону»: держава накидала митцям умови карнавального існування — лише під маскою. «Трагізм людини у тому, що маска… поступово зростається з обличчям… Справжній трагізм неволі, коли бути собою в чомусь стає необов’язковим» . Це вже стадія переходу на рослинне існування. І лише у декого — нагла блискавка-самодіагноз: «Ампутоване життя».
Пригадую, як на тій, давнішій, презентації намагалися сформулювати «формат» Корогодського. Валерій Шевчук: «Чи пустив Довженко неволю в душу? У нас усіх — прагнення любити або ненавидіти, заплющивши очі. А Корогодський насмілився зрозуміти». Михайлина Коцюбинська: «Тичина — стільки ж наша ганьба, скільки й слава. Тичина — це ми. Довженко — це теж ми». Подібно ж висловився і Вадим Скуратівський: «З одного боку, Довженко — це абсолютна геніальність, з іншого — гіперкатастрофа. А посередині — ми».
Оте серединне «ми» і досліджував, по суті, Корогодський, вивчаючи долі великих українців. І це «ми» окреслювалося у нього в родинне коло, котре — далеко не сама лише генеалогічна спорідненість. Ставлячи в заголовок книжки ознаку «Батьки», він пише про «наших» батьків — про Зерова і Петрова, Кочура і Бажана, Суровцеву й Кавалерізе, Луцького і Шевельова. «Вони не були патріотами у банальному сенсі цього слова... вони залишалися українськими інтелігентами» .
А інтелігентність для Корогодського в тому і полягає, що, попри «прикрі низини настроєвостi» чи «негаційну накрученість» , — «простягнути руку, підставити плече, бути уважним до людини, яка опинилася в полі нещасливого збігу обставин» .
Та разом із тим — «багаторічне спілкування з Шевельовим мене навчило інакше дивитися на так звану виваженість. Це в нас від внутрішнього рабства, від боязні, «что станет говорить княгиня Марья Алексевна» (Ґрибоєдов)… Як і в кожній нації, є люди і є злидні» .
Кожного героя своїх есеїв Корогодський перевіряв на тест Альберта Швейцера: наскільки спромігся «зробити своє життя аргументом своєї філософії». Або, як казав Мамардашвілі, здійснити «повноту волі». Та й сам метод Корогодського нагадує спосіб розумування Мамардашвілі: «Є закон мислення про філософські тексти — його можна висловити приблизно так: ми здатні зрозуміти те, що написано у філософському тексті, лише в тому випадку, коли зуміємо відтворити сказане в ньому (не слова, а сказане в ньому) як можливість нашого власного мислення — в тому значенні, що і ми можемо це помислити».
Щоб зрозуміти-відтворити чуже життя, Корогодський вивчав документи, що мають найвищу пробу родинностi, — листування. «Листи нам дозволяють проникнути на глибину об’явлення душі» . На тих глибинах повизбирував безліч перлин, що заповідаються на шляхетне намисто національної біографістики (бідкався: «Популярної серії про наших велетнів не вистачає» ). Але витягав з потаємного мороку інтимностi і речі небезпечні, як небезпечна запущена хвороба: «Потворна метаморфоза дум і відчувань полонених мистців є ще не усвідомленою до кінця хворобою, віруси якої й у ХХI столітті отруюють національну еліту» .
...На згадуваній презентації до коротенького слова попросилася Лариса Кадирова: «Це книжка, яка повертає наші очі в наші ж душі».
«Нескінченність або актуальність» (М.Мамардашвілі).
Спiвавтор: Роман КОРОГОДСЬКИЙ. Брама світла. Батьки. Сер. «Українська модерна література» . — К.: Гелікон, 2004, 472 с.(п)
