Міркування — річ, що не завжди потребує озвучування. Буває, подумав щось нерозумне, але не сказав, — і все гаразд. Значно гірше, коли навпаки: спочатку сказав, а потім подумав. В українській політиці правило про те, що іноді краще мовчати, ніж говорити, є особливо актуальним. Кожен має право на власні недолугості. Однак не кожному вистачає терпцю стримати їх при собі, не виносячи їх у загальносуспільний контекст. А політика, як і здоровий глузд, помилок не пробачають. Яскравим прикладом того, коли «краще жувати», стала заява голови Верховної Ради України Володимира Литвина 10 лютого 2006 року на засіданні Ради Міжпарламентської Асамблеї СНД про необхідність «зробити все», щоб з Чорнобильської трагедії отримати практичну допомогу, аж до організації «екстремального туризму в цій зоні».
МОЖЕ, Я В ДИТИНСТВІ З КОЛИСКИ ВИПАВ?
Саме цю фразу повторює мій дідусь, коли він не може збагнути логіку речей. Це ж запитання з’явилося і в мене: може, це я якийсь «малорозумний»? Може, не розумію стратегію державного будівництва та хитромудрих політичних кроків із приваблення інвестицій до української економіки? І скільки ж це туристів хоче заманити пан спікер отакими збоченими принадами?
І ось я зрозумів: справи є справи, гроші є гроші. Ми ж гостинні й повинні розбудовувати добрі стосунки з Росією — тому вітаємо російських моряків на наших маяках! Ми ж підприємливі, й повинні розвивати свій бізнес — тому забезпечуємо трубами газопровід, що будується для перекачування газу в обхід України! Ми ж вдячні — то чому ж нам не побудувати туристичну зону в Чорнобилі — оце, дійсно, «вершина» гідного пошанування мільйонів прямих і опосередкованих жертв катастрофи.
А що? Запросити західних режисерів фільмів жахів, зробити гарні чорно-білі плакати з фотографіями спотворених діточок, двоголових щук та телят-мутантів, похнюплених людей в протигазах — кращої реклами державі годі придумати: «Welcome to Ukraine». А ще можна роздавати екстремалам пам’ятні значки і вимпели з точною статистикою жертв та описами основних хвороб, від яких вони загинули, а для особливо перверзійних — ще й касети з записами.
Справдi, ідея вартує більш уважного обміркування. А чи не започаткувати Україні екстремальний туризм не лише місцями «чорнобильської слави», але й місцями загибелі журналістів? Такий собі туристичний маршрут — з табличками англійською із описом основних тез, що стали причинами їхнього «зникнення»? А ще один додатковий маршрут — місцями несанкціонованих «врізок» у транзитну газову трубу, з поясненням екскурсовода всіх і технологій та премудростей цього нелегкого ремесла — це щоб належно використати імідж злодія, котрим невпинно наділяє нас північно-братський сусід. Дійсно, негативна реклама — найкраща реклама. Головне, щоб відразу запам’ятовувалося.
Те ж саме можна було зробити з Голодомором, але, на жаль, ця тема не розкручена у світі, довго замовчувалася, та й минуло вже 70 літ — ніхто нічого не пам’ятає. А от з Чорнобилем — в самий раз: ще живі свідки, ще присутній там той радіаційний «дух», та й Європа ще не забула власний страх! Використовуючи державну підтримку, Україна згодом може стати лідером з екстремального туризму в усьому світі.
ВСІ НЕ В НОГУ, ТІЛЬКИ МІЙ ВОЛОДЬКА В НОГУ!
І взагалі, досить вже Україні в усьому намагатися копіювати Захід. Хіба ж ми, в Україні, не маємо власної голови? Нехай собі дбають західні країни про свій імідж за кордоном. Нехай витрачають дурні мільйони на функціонування інститутів власної культури при відповідних посольствах. Нехай фінансують перекладання іноземними мовами творів національних класиків. Нехай забезпечують освітні програми та академічні обміни з провідними університетами. Цей шлях не для нас.
У пошуку власного шляху та під впливом отаких «розумних» пропозицій Україна вже докотилася до того, що люди, які подорожують за кордон, ховають український паспорт під обкладинку з гербом тієї країни, у якій вони перебувають. Бо український паспорт — це автоматична підозра і неприязнь.
Українців вже тепер відверто не люблять. Це не завжди відчувається у Києві, однак дуже яскраво — за кордоном. Безумовно, це наша власна провина, адже ми негідно ставимося самі до себе, влаштовуючись на нелегальну чорнову працю, живучи в бараках та нещадно економлячи на елементарних речах.
Однак, окрім «об’єктивної» неприязні європейців до України, у ній завжди відчутний елемент остраху: так зазвичай ставляться до хворого — з обережністю, з підкресленою пошаною, але великою дистанцією. Згадайте, як ще кілька років тому іноземці везли до Києва власний туалетний папір та мінеральну воду, бо були переконані, що в Україні «дух Чорнобиля та злиднів», — це не метафора, а реальність.
Знайома німкеня, яку друзі затягнули до Криму на відпочинок, перш за все почала протирати купе одноразовими серветками, бо їй було страшно і бридко. Приїхавши на курорт, вона почала від розпачу плакати і щовечора для дезінфекції пила горілку, щоб захиститися від зараження.
Напевне, вона не екстремалка і їй не збагнути всю романтику брудного потягу, однак чи не варто було б Україні зосереджувати свою увагу на привабленні саме таких, «нормальних», туристів? А ринок «ектремалів» залишити екзотичним африканським країнам.
***
Напередодні вшанування ХХ річниці планетарної катастрофи — Чорнобиля — найменше б хотілося «пересмикувати» та іронізувати з цієї теми. Хотілося б сподіватися, що ідею з екстремального туризму в Чорнобилі пан Литвин полишить, не почавши. Хоча й пригадався відповідний сюжет у Євроновинах про подібні ініціативи щодо майбутнього Чорнобильської зони. Втiм, тоді подумалося, що то є замовний матеріал задля створення негативного іміджу України напередодні фіналу «Євробачення»: аж ні, виявляється, Україні й ворогів не треба, якщо кермують нею такі друзі.
Ідея створення у Чорнобилі зони відпочинку для екстремальних туристів є неперевершеним винаходом! Бiльше того, нашій державі вже тепер потрібно скликати громадську раду лаврських жебраків, що майстерно випрошують гроші в туристів, показуючи власні покалічені кінцівки чи спотворені обличчя. Поза сумнівом, цей орган зможе випродукувати ще чимало оригінальних ідей як із привабленням до України іноземних туристів, так і з покращанням міжнародного іміджу нашої держави у світі.
