Сьогодні публікуємо матеріал архієпископа Миколи Етеровича, Апостольського нунція в Україні, у якому детально висвітлено деякі з найбільш гострих проблем нашого сучасного церковного життя, зроблено аналіз причин і запропоновано певні рішення. Особливий акцент зроблено на необхідності діалогу між християнськими церквами, на те, що без спілкування і обговорення взаємних претензій дарма шукати якихось рішень чи важелів. Архієпископ Микола Етерович є переконаним прихильником екуменічного діалогу християнськими церквами різних конфесій.
ВСТУП
Католицька Церква зробила безповоротний вибір на користь екуменічного діалогу. Основоположними для нас є, безумовно, рішення Другого Ватиканського Собору, пізніше закріплені й опрацьовані в численних Папських документах, в яких Святіший Отець Іван Павло II рішуче наголосив на обов’язку Католицької Церкви розвивати діалог з Православними Церквами, з Англіканською Церквою та іншими Церковними спільнотами. Його Святість цитує молитву Господа Ісуса Христа на Тайній Вечері: «щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані» як ідеал єдності, якого потрібно досягти на нелегкому й вимогливому екуменічному шляху.
Для зближення християнських Церков життєво важливим є богословський діалог. На зустрічі в Константинополі 1979 року папи Івана Павла II з патріархом Димитріосом I народилась ідея створення Змішаної Міжнародної Комісії з богословського діалогу між Католицькою та Православною церквами. На жаль, після падіння берлінського муру у 1989 році у стосунках між Католицькою і Правoславними церквами почало зростати напруження, викликане, зокрема, тим, що українські греко-католики скористалися релігійною свободою і відновили свою Церкву, заборонену після Другої світової війни.
Католицька церква в Україні поділяє екуменічні зобов’язання усієї Католицької церкви. Велике значення відіграв Апостольський візит папи Івана Павла II до України 2001 року. Присутність Єпископа Риму, його дії і, насамперед, його вчення мають безцінне екуменічне значення. Уже у своїй першій промові, після того, як він поцілував українську землю, Святіший Отець дружньо привітав віруючих, котрі не належать до Католицької церкви, але відкриті до діалогу й співпраці: «Бажаю запевнити їх, що я прибув сюди не з намірами прозелітизму, але для того, щоб свідчити Христа разом з усіма християнами кожної Церкви й кожної християнської спільноти». Між тим, Святіший Отець добре знає, що цей шлях свідчення й братньої любові зовсім не є легким, адже «протягом останніх сторіч нагромадилось забагато стереотипів мислення, взаємних образ та нетерпимості». Єдиний засіб зарадити ситуації взаємної недовіри, яка блокує цей шлях, — «забути минуле, просити й пропонувати прощення за нанесені й отримані образи».
УКРАЇНСЬКI КАТОЛИКИ
Україна, одна з найбільших країн Європи за територією та кількістю населення, є за своїм географічним положенням мостом між Сходом та Заходом. Вона дуже цікава і в релігійному аспекті. Більшість громадян вважають себе приналежними до православного світу, принаймні, з соціологічної та культурної точок зору. Втім, в Україні існує велика й динамічна католицька спільнота. За підрахунками, зараз в країні є 6 000 000 католиків, з них 5 000 000 — візантійської Традиції (греко-католики) та 1 000 000 — латинської Традиції (римо-католики). Обидві ці традиції мають глибоке коріння в країні. Так, вже з другої половини ХIV століття тут існує структурно впорядкований митрополичий осередок для католиків латинського обряду у Перемишлі. Тому католики належать до правдивої української традиції. гального відновлення своєї діяльності УГКЦ справедливо претендувала на повернення їй культових споруд та іншого незаконно, силою, відібраного в неї майна. Перехід культових споруд від однієї Церкви до іншої не завжди відбувався безболісно. Часто, на жаль, траплялися випадки насильства з обох сторін. З метою вирішення цих проблем по-братньому, в християнському дусі, було створено Змішану Комісію, в яку увійшли представники УГКЦ та УПЦ. На жаль, Комісія не дала очікуваних результатів і практично припинила роботу. Мабуть, не настав ще час для цього починання, якому стало на перешкоді значне емоційне напруження з обох сторін. ли до РПЦ. Всіх греко-католицьких єпископів було ув’язнено. Але навіть під час жорстоких переслідувань Церква зберегла на території України свою ієрархічну структуру, яка діяла в умовах підпілля.
Становище Церкви латинської Традиції було не набагато кращим. Правда, в Україні, особливо, в західній її частині, деякі церкви залишалися відкритими, і віруючі могли відвідувати їх — заради того, щоб продемонструвати туристам та іноземним делегаціям безпідставність звинувачень у релігійних переслідуваннях. Між тим, в Україні не залишилося жодного єпископа латинського обряду. У Східній Україні, під пильним наглядом Служби безпеки, здійснював своє
КОРОТКI IСТОРИЧНI НОТАТКИ
Щоб зрозуміти нинішнє становище Католицької церкви, як і її взаємини з іншими Церквами й конфесіями, необхідно брати до уваги недавню драматичну історію українського народу. Комуністичний режим переслідував усі Церкви. В його ранній період об’єктом жорстоких переслідувань були і члени Російської Православної Церкви (РПЦ). Варто пригадати про підтримку Святим Престолом і папою Бенедиктом ХV патріарха Тихона і РПЦ. Після початку Другої світової війни радянська влада, керуючись політичними міркуваннями, послабила переслідування Православної церкви, зберігаючи, втім, контроль над її діяльністю.
Католицька церква в колишньому Радянському Союзі також зазнала суворих переслідувань, хоча й були періоди, коли утиски трохи слабшали. Щодо України, то наміром комуністичного режиму було повністю знищити тут Католицьку церкву. Це стосувалося насамперед Української Греко-Католицької церкви (УГКЦ), яку оголосили поза законом на так званому Львівському Соборі 1946 року. Собор проголосив Берестейську унію недійсною, об’явив про приєднання греко-католиків до РПЦ; культові споруди та інше майно УГКЦ переходи
Віруючі греко-католики підкреслюють, що не відібрали в православних жодної церкви, яка б не належала їм перед насильницькою ліквідацією ГКЦ у 1946 році. Вони також твердять, що православні й досі займають багато церков, які до Другої світової війни належали греко-католикам, — попри рішення світської влади, які не виконуються. Через це в багатьох місцях греко- католики продовжують відправляти Службу Божу під відкритим небом. Така ситуація, наприклад, існує в Закарпатті, де більш ніж 200 греко- католицьких церков знаходиться в руках віруючих УПЦ. Є чимало місць, де такі ж самі претензії висувають православні.
Сьогодні міжцерковне протистояння існує, насамперед, в стосунках УГКЦ з УПЦ КП та УАПЦ. Невирішені в Західній Україні проблеми у відносинах з УПЦ МП торкаються зараз всього десятка церков і є, на думку спостерігачів, не дуже серйозні. Тоді як у відносинах з двома неканонічними Православними Церквами існує кілька сотень невирішених проблем.
У деяких місцях віруючі дійшли згоди й користуються однією церквою почергово. Так, у Львівській єпархії більш як 100 церков використовуються для Божественної Літургії двома різними спільнотами. В деяких випадках віруючі одної Церкви допомагають своїм співбратам служіння лише один священик (в Одесі). Ризька Духовна Семінарія була в змозі прийняти лише обмежену кількість семінаристів. То ж і Римо-католицька церква була приречена на зникнення.
Після проголошення незалежності України однією з найважливіших подій для Церков було зобов’язання української влади поважати релігійну свободу. І упродовж одинадцяти років, що минули, Католицька церква в Україні отримала, як і інші Церкви та конфесії, можливість нормально розвиватися. На сьогоднішній день УГКЦ має 11 церковних округів по всій території країни і близько 3 300 парафій, 3 000 культових споруд, 90 монастирів, 13 навчальних закладів, 2 200 священиків та ченців, 500 черниць. Що стосується Католицької церкви латинського обряду, то вона має 7 дієцезій, 830 парафій, 800 культових споруд, 66 монастирів, 6 навчальних закладів, 460 священиків і монахів та 445 монахинь.
СТОСУНКИ З ПРАВОСЛАВНОЮ ЦЕРКВОЮ
Відродження релігійного життя в незалежній і суверенній Україні супроводжувалося багатьма проблемами. Вони торкалися, зокрема, стосунків між християнськими Церквами, насамперед, між УГКЦ та РПЦ. У перші роки лезбудувати новий храм. Це роблять як греко-католики, так і православні. На жаль, трапляються випадки, в яких і досі не знайдено жодного рішення.
ПОЗИЦIЯ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ
У цій складній релігійній ситуації Католицька Церква намагається займати позицію, що відповідала б духу християнства, керуючись наступними принципами. Згідно з настановами Другого Ватиканського Собору і Вчення Церкви, католики виказують велику повагу до Православної церкви, яка, так само, як і Католицька церква, зберегла апостольське Передання, уділяє ті ж самі Святі Таїни, особливе місце серед яких належить Євхаристії, шанує святих, насамперед, Пречисту Діву Марію. Тому католики радіють кожному апостольському успіху православних братів. Їм хотілося б, щоб Православні церкви набули більшого динамізму, щоб краще відповідали на вимоги сучасної людини, часто духовно дезорієнтованої. Бо і в тих країнах, де більшість населення вважає себе православними, невідкладною стала так звана нова євангелізація — небагато віруючих добре знають свою віру й відповідно сповідють її. У цьому Католицька церква готова зробити власний внесок, звертаючись, передусім, до своїх віруючих.
У цій справі католицькі організації вважають своїм обов’язком надавати допомогу Православній церкві та її установам. Для прикладу можна назвати численні стипендії на навчання, які православні студенти отримують від структур Католицької церкви; це дозволяє їм здобути освіту в найкращих університетах світу. Не слід недооцінювати також те економічне сприяння, яке надається самій Православній церкві. В останні роки тільки католицька організація Kirche in not («Церква в потребі») виділила десятки мільйонів доларів Православним церквам; одній лише РПЦ — близько $12 000 000. Святий Престол заохочує численні католицькі установи також допомагати Православним церквам. Ця діяльність продовжується і зараз, коли в деяких країнах відчувається певне напруження у відносинах між Православними та Католицькою церквами. Католицька Церква не бажає втручатись у внутрішні справи Православної церкви. Вона не має такого права. Тому Католицька церква підтримує офіційні стосунки з УПЦ, вважаючи її, як це, до речі, роблять інші Православні церкви, канонічною Церквою. Через конфлікти з приводу користування церквами католицькі єпископи, особливо, греко- католицькі, змушені мати контакти також iз представниками неканонічних Церков. Але це — вимога життя, продиктована необхідністю вирішувати численні проблеми в діалозі між зацікавленими сторонами.
У той же час Католицькій церкві прикро, що в українському православному світі стався розкол. Вона може лише молитися, щоб це скандальне роз’єднання якнайскоріше було подолане, й відновилася б єдність між православними братами й сестрами, згідно з приписами, які регулюють стосунки між Православними церквами. Католики переконані, що з єдиною об’єднаною Православною церквою буде легше вести діалог, і він дасть більше позитивних результатів. Католицька церква усвідомлює, що в її відносинах з УПЦ існують певні труднощі. Для того, щоб їх усунути, потрібно зустрічатися й обговорювати проблеми. Без таких зустрічей може статися так, що одна сторона навіть і не усвідомлюватиме того, що її позиція чи рішення є проблемою для іншої сторони. Щоб започаткувати діалог, в листопаді 1999 року, за згодою між високими ієрархами Московського патріархату та Святого Престолу, в Москві було прийняте рішення про утворення Змішаної Комісії. Для полегшення діяльності Комісії було передбачено, що до її складу увійдуть представники УПЦ і УГКЦ. В березні 2000 року Кардинал Любомир Гузар, предстоятель греко-католиків, написав лист Володимиру, Митрополиту Київському і всієї України (УПЦ), висловлюючи свою готовність до негайної співпраці. На жаль, католицька сторона не отримала відповіді від митрополита Володимира, і через це проект утворення згаданої Комісії не було реалізовано. Однак, католицька сторона залишається в переконанні, що лише в діалозі можна усунути труднощі між Церквами. На мою думку, потрібно додати ще одну характеристику, необхідну для екуменічного діалогу. Маю на увазі здоровий реалізм — правильне розуміння ситуації, усвідомлення її такою, якою вона насправді є. Так, в діалозі між УПЦ та УГКЦ обидві сторони повинні прийняти, як даність, існування одна одної. Це є необхідною передумовою діалогу. Православна церква повинна б зробити зусилля й прийняти існування Греко-католицької церкви, яка існує вже багато століть, і члени якої, незважаючи на тяжкі переслідування, залишалися непохитними у своїй вірі. Реалізм вимагає від Православної церкви прийняти цю реальність також і офіційно. Ще Католицька церква в Україні повинна рахуватися з існуванням Православної церкви і трактувати її як Церкву сестру. В цьому контексті православні брати мали б розуміти, що Католицька церква зобов’язана гарантувати душпастирську опіку своїм віруючим на всій території країни. В деяких регіонах католики в більшості, в інших їх — меншість. Але навіть там, де вони зовсім нечисленні, як, скажімо, у Східній Україні, католики мають право на душпастирську опіку з боку своїх пастирів, ченців. До речі, присутність католиків в цих краях має досить довгу історію. Католицька церква латинського обряду існувала в Центральній та Східній Україні задовго до Жовтневої революції. Про це свідчать храми, які вистояли в комуністичні часи і після непростої реставрації зараз знову використовуються в релігійних цілях. Збереглися католицькі храми в Харкові, Сумах, Ромнах, Дніпродзержинську, Херсоні, Білій Церкві, Умані, Миколаєві, Одесі, Керчі, Ялті тощо. Існують церкви і в інших містах, наприклад, в Дніпропетровську та Севастополі, але їх, на жаль, поки що не повернули віруючим.
Історія УГКЦ була трагічною. За часів царської Росії багато її членів було вислано з території Центральної та Східної України, і греко-католики залишилися лише в Західній Україні, яка була під Австро-Угорщиною та Польщею. А після 1939 року сотні тисяч українців силою були переселені із Західної України в різні частини Радянського Союзу, включаючи Сибір та Казахстан. Неподалік від Донецька ще й досі існують численні села, де жителі пригадують своє греко-католицьке коріння. Тому було б слушним подбати про створення Екзархату для забезпечення цих людей душпастирською опікою. Католицька церква не займається прозелітизмом. Цей метод суперечить Євангелію, і Католицька церква відкидає його, як в теорії, так і на практиці. На жаль, не завжди всі християни вживають цей термін в одному й тому самому значенні. Для католиків прозелітизм означає будь-який метод, за допомогою якого в некоректний спосіб намагаються збільшити кількість власних віруючих, забезпечуючи їм матеріальні чи духовні вигоди. Отже, він передбачає певний тиск на свідомість людей. Серцевиною католицької спільноти також і там, де членів Католицької церкви явна меншість, як правило, є віруючі з католицьким корінням. Таких людей набагато більше, ніж звичайно думають. У той же час, є люди, які не мають історичних зв’язків з Католицькою Церквою, але бажають стати її членами. Я часто розмовляв на цю тему з багатьма священиками. Вони твердять, що йдеться про людей, котрі не мають жодних контактів з іншою Церквою й шукають церковну спільноту, до якої б могли належати. Католицькі священики завжди стараються зорієнтувати зацікавлену особу на Православну церву, яка у відповідній місцевості кількісно більша. І часто людина приймає таку пораду. Втім, іноді вона бажає стати членом саме Католицької церкви. Якщо йдеться про бажання серйозне й виважене, представник Католицької церкви не в праві відштовхнути цю людину. Мова йде про повагу до релігійної свободи і свободи совісті, цих двох стовпів, які підтримують співжиття в демократичному суспільстві, і поважати їх мають усі. Існує широке поле можливостей для співпраці між православними та католиками. Католицька церква переконана, що цю співпрацю можна розпочинати вже зараз, що непотрібно чекати, доки будуть вирішені всі проблеми в стосунках між Церквами. У 2000 році РПЦ представила своє бачення соціальної доктрини. Вона має багато спільного з Доктриною Католицької церкви. Соціальна сфера могла б стати однією з областей співпраці між двома Церквами на користь усьому суспільству, а особливо тим, хто найбільш потребує допомоги. Дуже важливим здається встановлення і підтримка особистих стосунків з православними єпископами. Під час моїх поїздок по країні, кожного разу, коли я офіційно приїжджаю в ту чи іншу область, я прошу про зустріч з архієреєм УПЦ. Дякуючи Богові, мені вдалося здійснити ці зустрічі в багатьох містах, — у Києві, Львові, Луцьку, Вінниці, Херсоні, Сімферополі, Запоріжжі, тощо. Під час зустрічей я розповідаю єпископам про діяльність Святого Престолу, яка має відношення до України і області, де відбувається зустріч.
Перед прийняттям якогось важливого рішення, що стосується Католицької церкви обох Традицій, я офіційно інформую Володимира, Митрополита Київського і всієї України (УПЦ). Це жест поваги й шани до нього особисто і до вельмидостойної Православної церкви. Під час моїх паломництв по Україні я мав змогу спостерігати, що колись в країні існувало реальне співжиття представників різних віросповідань. В багатьох містах поруч православних церков стоять католицькі церкви (костьоли), церкви протестантські (кірхи) та синагоги. Ці будівлі є красномовним знаком того, що певна релігійна толерантність в Україні існувала здавна. І навіть дещо більше — існувало також шанобливе співжиття, а інколи й співпраця віруючих різних Церков. Наведу лише два приклади. В історичному місті Острозі в XVІ та XVIІІ століттях, в період його культурного розквіту, проживали православні, католики, протестанти, iудеї та мусульмани- татари. І всі віруючі мали свої храми. Деякі залишилися до наших днів, як, наприклад, католицька церква. В Східній Україні, в Дніпродзержинську, у ХIХ столітті польський інженер, католик за віросповіданням, спочатку спорудив католицький костьол, а потім захотів спроектувати й побудувати православну церкву. У місті існувала також лютеранська кірха та кілька синагог. Хіба не достатньо цих двох прикладів, щоб проілюструвати історію екуменічної відкритості української традиції, яку потрібно віднайти й по-новому оцінити?
На закінчення хотів би зауважити, що залишаюсь оптимістом відносно стосунків Католицької церкви з Православними церквами. Екуменічний діалог стає вимогою часу, особливо в Україні, де існують численні православна та католицька спільноти. Вже розпочався діалог на практичному та місцевому рівнях між віруючими, а нерідко також між священиками обох Церков. Хотілося б побажати, щоб цей діалог поширювався й відбувався також на рівні ієрархів. Адже безперечним фактом є те, що більшість населення України бажає зближення між християнами, насамперед, між членами Католицької та Православної церков. Про це свідчить та теплота, з якою приймала Святішого Отця під час його перебування в Україні переважна більшість українців.
