Легкий електоральний шок від результатів виборів пройшов, здається, навіть у соціологів. У кулуарах українського політикуму б’ються об заклад щодо конфігурації майбутньої парламентської більшості. І тільки в декількох округах досі тривають затяжні, в міру кровопролитні бої, в тому числі і в 35-му виборчому окрузi Дніпропетровської області. Від результату цих — в основному, юридичних баталій залежить більше, ніж здається на перший погляд. По суті, сьогодні в 35-му окрузі і навколо нього вирішується фундаментальне питання української демократії. Питання про те, хто визначає результати виборчого процесу — виборець, який прийшов на дільниці, чи влада (в цьому випадку — влада судова). Поки що ситуація складається не на користь виборця.
Нагадаємо фабулу скандалу. Відразу після того, як окружна виборча комісія 35-го округу винесла рішення про результати підрахунку голосів і про перемогу Віктора Драчевського (3 квітня 2002 р.), його конкурент народний депутат Олександр Жир подав скаргу до Центрвиборчкому, де вимагав визнати вибори в окрузі недійсними, пославшись на те, що при підрахунку голосів на 58 дільницях із 92 було допущено порушення закону. 7 квітня ЦВК своїм рішенням зобов’язала окружну виборчу комісію до 10 квітня організувати «уточнення відомостей протоколів дільничних виборчих комісій». Окружна виборча комісія «уточнення відомостей» організувала. За уточненими даними, перевага В. Драчевського дещо поменшала (до 693 голосів), але все ж залишилася безперечною. Принаймні для окружної виборчої комісії та для Центрвиборчкому, який 9 квітня визнав В. Драчевського народним депутатом України від 35-го одномандатного округу.
О. Жир знов подав скаргу, але тепер вже до Верховного Суду України. В скарзі він просив відмінити постанову ЦВК про уточнення даних протоколів дільничних виборчкомів і визнати вибори в 35-му окрузі недійсними. Підставою для такої вимоги, на думку адвокатів О. Жира, служить те, що на кожній із спірних (з точки зору результатів) дільниць було два протоколи, причому дані одного розходилися з даними іншого. Щоправда, йшлося вже не про 58 дільниць, як при подачі скарги до Центрвиборчкому, а усього про 8.
Верховний Суд 15 квітня приймає, скажiмо так, «соломонове рішення»: розходження в даних протоколів на 8 оспорених дільницях не є достатньою підставою для того, щоб вибори оголосити недійсними (згідно із законом, для цього в 35-му окрузі аналогічна ситуація мала б скластися на 23 дільницях). Тому в рішенні ВР скаргу О. Жира було задоволено частково: вибори було визнано дійсними, але Верховний Суд зобов’язав ЦВК переглянути їхні результати. Причому дані з 8 оспорених дільниць при цьому не враховувати. Пізніше адвокати О. Жира заявили, що без урахування нещасливих 8 дільниць перемога в електоральних перегонах може дістатися їхньому клієнту. І арифметично це дійсно так.
Такий, так би мовити, зовнішній бік справи. Однак є ряд запитань, які ніхто, по суті, не підіймає. Ні народний депутат О. Жир, ні судові органи, ні міжнародні організації, що стежили за ходом виборів і стояли (за визначенням) на варті української демократії. Але залишитися без відповіді ці запитання не повинні.
Запитання перше: чому Верховний Суд, розглядаючи скаргу О. Жира на рішення Центрвиборчкому, не викликав на засідання суду кандидата в депутати В. Драчевського? Зрозуміло, справа безпосередньо стосувалася двох сторін конфлікту: народного депутата О. Жира і Центральної виборчої комісії. Але Цивільно-процесуальний кодекс України, під дію якого підпадає описана вище ситуація, недвозначно вказує у статті 243-19 на те, що «На засідання суду для участі у розгляді скарги, заяви викликаються: заявник, представник Центральної виборчої комісії, зацікавлені особи». Навряд чи у когось є привід сумніватися в тому, що В. Драчевський у цій справі — особа зацікавлена. І рішення Верховного Суду апріорі могло торкнутися його інтересів. Не викликавши В. Драчевського на засідання суду, Верховний Суд фактично позбавив його права на захист власних інтересів.
Друге запитання — кількість дільниць, оспорюваних О. Жиром. У першій скарзі — до Центральної виборчої комісії — він посилався на порушення, які ніби мали місце при підрахунку голосів на 58 дільницях. До Верховного Суду чомусь дійшло тільки 8. Але це не просто 8 дільниць. Це дільниці, розташовані в Нікополі, на яких з явною перевагою переміг В. Драчевський. Мимоволі напрошується висновок про те, що саме бажання анулювати результат по цих 8 дільницях, а зовсім не турбота про чесний підрахунок голосів рухало народним депутатом О. Жиром при подачі скарги до Верховного Суду. З точки зору передвиборної (а точніше, поствиборної) тактики — явище нормальне. Але на євростандарт демократії, мабуть, не тягне.
Третє запитання — розходження в даних копій протоколів. Запитання непросте, бо скандал якраз і розпочався з того, що виявилося розходження між даними комісій і даними спостерігачів зі сторони О. Жира. Так ось, чомусь дані спостерігачів О. Жира розходяться не тільки з даними комісії, а й з даними всіх інших спостерігачів. Як пояснити таку «вибірковість» у неспівпаданні даних?
Всі ці запитання, по ідеї, не повинні були давати спокою Верховному Суду. Але суд прийняв, здається, найлегше рішення з усіх можливих. Адже casus belli був якраз у неспівпаданні даних протоколів. Виносячи рішення, суд, мабуть, міркував так: раз на дільниці є два протоколи з різними даними, обидва завірені печаткою та підписами, і на жодному не стоїть напис «уточнений», то не можна встановити, який із них справжній, а який — несправжній. Отже, безпечніше взагалі відмінити результати виборів на тій чи іншій дільниці.
Однак з цією логікою важко погодитися. Особливо якщо врахувати, що це «просте» рішення позбавляє 11 тисяч виборців права вибору. І трагізм ситуації в тому, що згадані вище розходження в даних протоколів на 8 дільницях не є достатньою підставою для визнання виборів недійсними — навіть на цих дільницях. Подивимося, що говорить закон про можливості визнання виборів недійсними. Закон України «Про вибори народних депутатів України» (ст. 70 ч.1) свідчить, що визнати вибори недійсними на окремих виборчих дільницях може й окружна виборча комісія при наявності порушень, «внаслідок яких неможливо достовірно встановити результати волевиявлення виборців на виборчій дільниці». Але в тому й справа, що достовірно встановити результати волевиявлення на цих 8 виборчих дільницях було і залишається можливим.
По-перше, розходження в протоколах, що стали причиною суперечки, в більшості своїй не стосувалися безпосередньо голосів, відданих за кандидатів — Драчевського і Жира. Дані не співпадали за іншими позиціями — загальною кількістю тих, що проголосували, кількістю бюлетенів, визнаних недійсними, та ін.
По-друге, навіть у сумі розходження в даних протоколів незрівнянні з кількістю голосів, відданих за основних претендентів. Візьмемо, наприклад, дільницю №3. Тут розходження в даних протоколів становлять 38 голосів. У той час як рахунок у боротьбі кандидатів — 576 на 309 на користь Віктора Драчевського. Чи може таке (в 38 голосів) розходження говорити про те, що результати волевиявлення громадян не можна виявити? Напевно, ні. На дільниці №12 схожа картина: розходження становлять 64 голоси, а різниця (592 проти 360) — 232 голоси. Невже за цими даними не можна зрозуміти, кого на цих дільницях хотів вибрати депутатом виборець у місті Нікополі?
Ще менше, ніж юридичних, підстав моральних і політичних. Виходить, Верховний Суд із подачі Олександра Жира відмінив результати виборів на 8 дільницях, де 31 березня проголосувало 11 тисяч виборців. Можливо, цифра у всеукраїнському масштабі далеко не астрономічна. Але це все ж 11 тисяч чоловік, у яких є конституційне право віддати свої голоси і які цим правом у день виборів скористалися. Тепер вони змушені визнати, що голосували «даремно», що результати з волевиявлення ніким не враховані. Тим більше, що подібний прецедент вже був на минулих виборах і в тому ж округу. Той же кандидат у депутати — Олександр Жир — через Верховний Суд добився перегляду результатів, у Нікополь виїжджали представники Центрвиборчкому і вибірково перерахували голоси ледве чи не по всьому округу. Цілком логічно було б цей «подвиг» повторити і цього разу. Якщо є спірні 8 дільниць, досить перерахувати там бюлетені і не порушувати конституційні права громадян. Але Верховний Суд вирішив інакше.
Так хто ж насправді повинен вибирати парламентаріїв — виборець чи влада? З точки зору європейських стандартів демократії, влада не повинна диктувати виборцю, кого і як вибирати. На ділі часто виходить навпаки. Про те, як «призначаються» і підтримуються депутати владою виконавчою, написано і сказано багато. А владою судовою? Навколо 35-го округу сьогодні склалася цікава ситуація. Виборець сказав своє слово, виявив свою волю. А вища судова влада — у цьому випадку Верховний Суд — результати цього волевиявлення фактично відмінила. Так хто ж в окрузі №35 виступає як виборець — сам виборець чи орган судової влади, нехай навіть найправомочнiший з точки зору владної ієрархії?
І справа тут навіть не в політичному забарвленні. На місці Олександра Жира з «Нашої України» і самовисуванця Віктора Драчевського могли опинитися, допустимо, Іванов із «Демсоюзу» і Петров із «Блоку Юлій Тімошенко». Справа в досить небезпечному прецеденті, який створюється сьогодні в окрузі №35. Юридичні колізії навколо виборів у цьому окрузі здатні завести в електоральний тупик всю виборчу систему країни, яка і так далека від досконалості. Адже в майбутньому можна буде відмінити будь-які вибори, будь-яке волевиявлення громадян — варто лише знайти розходження в протоколах спостерігачів і комісій, хоч би незначнi, які не впливають на результати. Справа не в масштабах — за допомогою цієї технології можна відмінити вибори, де один кандидат виграв у іншого з перевагою і в 10 тисяч, і в 20 тисяч голосів. А останнє слово буде все одно за судовими органами або ж за органами прокурорського нагляду, що в цьому випадку не так важливо. Фантастика? Не думаю.
На початку нинішньої виборчої кампанії «День» передбачав, що судова влада на виборах-2002 відіграватиме більшу роль, ніж на попередніх. Прогнози справдились. Це зумовлено, зокрема, новим виборчим законодавством, яке зобов’язало суди вершити долі претендентів на депутатськi мандати, що побажали оспорити результати на родного волевиявлення. Однак у законі не вказано, де саме знаходиться межа між відновленням справедливості та ігноруванням волі тисяч виборців. А те, що переступити цю грань досить легко, в статті, що пропонується читачам «Дня», доводиться на конкретному прикладі. Переступити не навмисне, зрозуміло, а усього лише внаслідок недосконалості закону, який, як показали вибори, вимагає істотного доопрацювання.
