Дуже мало ми знаємо, чим живуть сусідні Молдова і Білорусь, не кажучи вже про країни тепер уже НАТО і Євросоюзу — Латвію, Естонію та Литву. Це певною мірою пояснюється тим, що і в минулому Україна не мала горизонтальних зв’язків з іншими радянськими територіями, спілкуватися можна було тільки через Москву. Відсутність прямих контактів дається взнаки — вельми негативним чином — аж дотепер. Між тим, у тій-таки Естонії є чималий корисний досвід модернізації, реконструкції економіки та соціальних структур.
Це найбільш вдала держава на всьому пострадянському просторі, вона помітно випереджає навіть сусідів — Литву і Латвію, хоча й вони ніколи не пасли задніх. У той час, коли на межі дефолту перебуває багаторічний член європейської співдружності Греція, коли важкі випробування переживає завжди благополучна Ісландія, коли є серйозні проблеми в Італії, Іспанії, Португалії та Латвії, — Естонія не тільки без втрат пройшла світову економічну кризу, але й має надійний стабілізаційній фонд, що становить 25% національного річного бюджету, мізерний дефіцит держбюджету (1,7% ВВП) і з 1 січня 2011 року вступає в зону євро.
Прозоре законодавство, низький рівень корупції, суто європейська етика праці естонців приваблюють сюди багатьох інвесторів. Ця країна цілком органічно вписалася в європейське життя. Крім того, її успіхи пояснюються також наявністю професійної, чесної та патріотичної влади. Досвід Естонії може стати в пригоді нашій країні, тим більше, що естонці ще не забули спільне перебування з нами в «союзі непорушному», вони добре розуміють наш менталітет і знають, як із нами розмовляти, щоб спілкування було плідним.
Але чи багато ми знаємо про Естонію й естонців, якщо і справжню власну історію ми відкриваємо для себе лише тепер? Тож є сенс уважніше придивитися до минулого естонців, цього маленького, але дуже успішного (коли йому не заважають переважаючі зовнішні сили), в хорошому сенсі слова впертого і непоступливого народу, що зумів вижити і зберегтися в надзвичайно несприятливих історичних умовах, визволити себе від окупації та створити сучасне суспільство і розвинути державу, що добре функціонує всупереч усім викликам нашого складного часу.
Отже, що таке Естонія? Це країна на південно-східному узбережжі Балтійського моря. Її територія — 45 228 квадратних кілометрів, що майже вдвічі більше території АР Крим. Населення — 1 млн. 342 тисячі людей. Стільки киян мешкає в лівобережній частині міста Києва. Столицею Естонії є місто Таллінн. Самоназва естонців — Eesti, а свою країну вони називають ще Eestimaa — себто «земля естонців». Уперше про естонців у І ст. нашої ери написав римський історик Публій Корнелій Тацит у книзі «Германія», де називав їх «Aestiorum gentes». В орбіту європейської політики Естонія потрапляє в 1219 році, коли древні землі північної Естонії (Рявала, Хар’юмаа і Вірумаа) захопила Данія. До речі, назва естонської столиці перекладається як «данське місто». В 1346 році данці поступаються естонською територією на користь Тевтонського лицарського ордену. Після Лівонської війни (1558 — 1583 рр.) частина естонських земель потрапила під владу Швеції.
Після закінчення Північної війни (1700 — 1721 рр.) Естонія стала частиною Російської імперії. Треба сказати, що найбільш гуманними умови окупації були за влади Швеції, тому естонські селяни ще довго будуть згадувати «добрий шведський час».
У 1208 році почалася збройна агресія Ордену мечоносців проти естів. Інколи перемагали ести, частіше — німці. Усі завойовники: німці, росіяни, данці, шведи й литовці здійснили за 22 роки 63 напади на Естонію. Естонці постійно повставали проти окупантів, незважаючи на жорстокі розправи. Корінне населення становило в Таллінні 50%, але естонцям часто доводилося германізуватися, щоб мати якийсь шанс на кар’єру. Поза межами міст станові й соціальні групи співпадали з етнічними: німці були феодалами, а естонці — селянами. Це наклало свій відбиток на багатовікові відносини цих двох народів.
У першій половині ХVI ст. стверджується кріпацтво. У цьому ж таки столітті в Естонії перемагає Реформація, і місце католицтва заступає лютеранство, що починає книговидання мовою місцевого населення. Дуже важку руйнацію Естонії спричинила Лівонська війна (1558 — 1583 рр.). Внаслідок цієї війни села були спустошені на 40 — 80%, а саму країну поділили між собою Швеція, Польща і Данія (північ і острів Хіумаа належали Швеції, острів Сааремаа — Данії, а весь південь — Польщі). Поляки почали економічно послаблювати місцевих німецьких феодалів, унаслідок чого їхні земельні володіння зменшилися на 3/4. Крім того, поляки почали відновлювати вплив католицької церкви, перетворивши місто Тарту на центр контрреформації, де діяла колегія єзуїтів.
У 1600 році Швеція почала війну проти Польщі й завоювала всю Естонію, крім островів. На загал ця війна тривала 70 років, страшенно розоривши естонців. Кількість населення зменшилася з 250 000 до 100 000 людей. В ХVII ст. Швеція була гегемоном Балтійського моря. Шведи запроваджували в Естонії власні правові норми, що об’єктивно обмежували кріпацтво і розширювали права селян, які тепер могли звертатися до суду і навіть до шведського короля. Швеція ніколи не знала кріпацтва і через те не співчувала німцям-кріпосникам в Естонії. Саме шведи в 1632 році заснували знаменитий Тартуський університет, що зажив заслуженої слави як центр науки і освіти. В 1695 — 1697 рр. через неврожаї в Естонії розпочався страшний голод, що ввійшов до історичних анналів як Великий. Загинуло 70 — 75 тисяч людей (з 350 — 400 тисяч загального населення). А в 1710 — 1712 рр. Естонію було спустошено т. зв. Великою чумою, що знищила більше половини населення. З 1710 р. Естонія стає частиною Російської імперії.
Російські імператори починають загравати з панівним прошарком населення цієї території — німецьким дворянством. Воно отримало чимало привілеїв. Усі питання місцевого життя вирішувалися на зборах дворян — (нім.) ландтагах.
У 1816 р. в Естляндії, а в 1819 р. в Лифляндії було скасовано кріпацтво. А в 1739 р. було видано Біблію естонською мовою.
В 1860-х роках розпочався масовий викуп хуторів, що призвело до формування прошарку землевласників естонського походження, що, в свою чергу, сприяло національному відродженню. Носієм цієї ідеї стала естонська сільська інтелігенція, пізніше — міські урядовці та підприємці. Цей процес відродження розпочався в заможнішій південній Естонії. В 1857 році Йохан Вольдемар Яннсен запровадив у громадський вжиток слово «естонець». Наприкінці ХІХ ст. естонський національно-культурний рух політизується. Він рішуче виступає проти панування в Естонії німецької остзейської аристократії, вимагаючи від влади Російської імперії скасування привілеїв для остзейських німців. Але далі в цих естонських організаціях почалося те, що нам, українцям, дуже добре відомо. Почалися особисті чвари естонських діячів між собою за владу в національних організаціях (а деякі наші співвітчизники наївно переконані, що то є суто український національний звичай!). Чвари призвели до розколу. Дехто навіть писав скарги російській владі на своїх колишніх соратників у боротьбі за естонську справу. Наприкінці ХІХ ст. російська імперська верхівка взяла курс на формування національно-уніфікованої держави, що вимагало тотальної русифікації. Але проблема полягала в тому, що в імперії неросіяни становили більшість населення і прагнули національної свободи. Слов’янофіли Ю. Самарін і І. Аксаков намагалися «врятувати» латишів і естонців від германізації шляхом їхнього цілковитого зросійщення, абсолютно в дусі української приказки: «Не вмер Данило, болячка задавила».
Російський націоналізм набув особливо войовничих рис за імператора Олександра ІІІ. Саме за його правління починається зведення балтійських губерній до загальноросійського знаменника. Хоча спочатку це обмежувало інтереси не стільки естонців і латишів, скільки остзейських німців — але панування німців поступилося не менш обтяжливому пануванню російської бюрократії. Замість німецьких чиновників на керівні посади призначали росіян, що не володіли місцевими мовами й не знали місцевих звичаїв. А естонська мова в школах дозволялась лише на уроках рідної мови та Закону Божого. Вчителі естонських народних шкіл, якщо вони не володіли російською мовою, були змушені звільнятися.
Відповіддю на русифікацію стало створення великої кількості естонських добровільних товариств: музичних, літературних, аграрних, театральних, кас взаємодопомоги, антиалкогольних, протипожежних і т. ін.
Особливого значення набули Всеестонські співочі свята, коли збиралися багатотисячні хори й співали національних пісень. Цей звичай в Естонії зберігається дотепер. Дуже важливою подією для естонської культури і національної ідентичності був вихід друком у 1862 році епосу Фрідріха Рейнхольда Крейцвальда «Калевіпоег». А пісня, написана в 1869 році Йоханом В. Яннсеном, «Mu isamaa, mu onn ja room» — «Вітчизно, ти моє щастя і радість» стала національним гімном Естонії. В 1884 році 23 травня в місті Отепяе було освячено національний прапор Естонії — синьо-чорно-білий триколор. А герб Естонії — три леви на золотавому щиті. Національною квіткою країни є синя волошка, національним птахом — сільська ластівка, національний камінь — це вапняк, а національна риба — салака.
У другій половині 1890-х років розпочинається нове національне піднесення, що здобуло назву «Тартуський ренесанс». Естонський ідеолог Яан Тиніссон закликав співвітчизників розраховувати на власні сили. Він належав до поміркованого крила національного руху разом із В. Рейманом,
Х. Коппелем і О. Калласом. До радикалів належали Костянтин Пятс, Яан Теемант і Міхкель Пунг. Вони прагнули влади і мріяли про демократичну республіку. В 1905 р. Естонія бере активну участь в російській революції: мітинги, демонстрації, страйки, селянські виступи тощо.
16 жовтня 1905 р. російські війська розстріляли політичну маніфестацію робітників на талліннському Новому ринку: загинуло 94 особи, 200 було поранено. Без дозволу влади в багатьох школах переходили на естонську мову навчання. Формувалися загони самооборони, почалися погроми маєтків. Спалахнули селянські повстання. Уряд імперії запровадив у Лифляндії та Естляндії військовий стан. Микола ІІ призначив у ці провінції генерал-губернаторів із надзвичайними повноваженнями. В їхньому розпорядженні було 19 тисяч військових. Установили військово-поліцейську диктатуру, що діяла терористичними методами. В 1906 р. в Естонії каральні загони без суду й слідства розстріляли більше 300 осіб, ще 200 осіб були засуджені до страти військовими трибуналами, сотні піддані тілесним покаранням, ув’язнені, запроторені на каторгу та заслання. Поміж розстріляних були й неповнолітні. Пожвавилась на тлі революції діяльність організацій остзейських німців, деякі з них навіть зондували ѓрунт у Німеччині щодо можливого приєднання до неї Естляндії й Лифляндії. Але після революції Столипін розпочав наступ на остзейських німців, призначаючи замість них на адміністративні посади росіян. Але після загибелі Столипіна русифікація захлинулася, не маючи такого оскаженілого промоутера, як небіжчик. Естонцям, на відміну від німців, удалося провести своїх депутатів до складу І і ІІ Державних дум імперії. Але в ІІІ і ІV думах німці мали реванш за підтримки російської влади. В 1897 — 1913 рр. населення Таллінна збільшилося вдвічі й становило 116 000 осіб, поміж них естонців було 70%.
Після початку Першої світової війни остзейські німці розпочали прогерманську агітацію, створивши з цією метою Остзейську довірчу раду (Baltische Vertrauensrat), що заходилася переконувати німецькі ділові кола в корисності анексії Балтії. Російський уряд почав «пресувати» німців, деяких навіть депортували з Балтії. До російської армії мобілізували близько 100 тисяч естонців, з яких загинуло приблизно 10 тисяч, а кожного п’ятого було поранено. На той час у російській армії служило до 3000 офіцерів естонського походження. Лідери естонського національного руху в російсько-германському конфлікті підтримували Росію, бо вважали Німеччину більшим злом для свого народу.
Після Лютневої революції 1917 року в Естонії швидко створюються політичні партії та громадські організації, що виступали за надання Естонії широкої автономії. У квітні 1917 р. у складі російської армії починають формувати естонські національні частини, що пізніше об’єднались в Естонську дивізію на чолі з генералом Йоханом Лайдонером. У вересні німецький десант захопив острів Сааремаа.
Майже одночасно з Петроградом більшовики в жовтні 1917 р. захопили владу в Естонії. Почалася звичайна політична вакханалія, репресії проти політичних опонентів. Естонські більшовики були категорично проти естонської держави, претендуючи лише на регіональне самоуправління в рамках унітарної Росії. Навіть естонські патріоти вагалися щодо подальшого статусу країни.
15 листопада 1917 року найвищою владою в Естонії проголосила себе Земська рада, але її розігнали більшовики.
Однак естонські самостійники 31 грудня 1917 року ухвалили рішення про створення незалежної естонської держави. 21 — 22 січня 1918 р. на виборах партії, що виступали за незалежність, отримали 2/3 голосів. Більшовики запровадили військовий стан, припинили вибори. 19 лютого Земська рада ще раз ухвалила рішення про проголошення незалежності, а 24 нарешті її було проголошено. Естонці, як завжди, не поспішали, але чітко й неухильно йшли до своєї мети.
Естонська дивізія взяла під контроль територію країни. Але незабаром Естонію окупували німецькі війська, заарештували близько 5000 осіб, а близько 400 стратили. Естонські частини було розформовано. Німецькі колоністи намагалися створити тут «Балтійське герцогство», маріонеткову державу під контролем Німеччини. Після революції в Німеччині колишня кайзерівська армія залишила територію Естонії. Влада перейшла до естонського тимчасового уряду.
28 листопада 1918 р. російська Червона армія вдерлась в Естонію. Розпочалася війна за незалежність. На захоплених більшовиками територіях панував червоний терор. Єдиною реальною силою естонців була народна самооборона «Кайтселійт» (14 500 волонтерів). Першими на захист Естонії стали офіцери, гімназисти й студенти. Головнокомандувачем національних збройних сил було призначено генерала Й. Лайдонера, начальником оперативного штабу — Яана Соотса. 12 грудня до Таллінна прибула ескадра британського флоту під орудою адмірала Едвіна Александера Сінклера, що привезла зброю і забезпечила недоторканність естонського узбережжя. Фінляндія спрямувала до Естонії 3450 волонтерів і надала 20 млн. фінських марок позики. На початку лютого 1919 року естонські війська визволили всю територію своєї країни.
У травні 1919 року в складі естонської армії було 86 000 військових, а в складі «Кайтселійта» — 32 000 резервістів. До складу естонських збройних сил входили три піхотні дивізії, дивізія бронепотягів, Балтійський флот і Чудська флотилія. 26 травня естонська армія захопила Псков і визволила від червоних Північну Латвію.
5 червня в Північній Латвії розпочалися бої естонських частин проти німецької армії та формувань прибалтійських німців. У битві під Цесісом 19 — 23 червня естонці під проводом генерала Ернста Пиддера розгромили німців і переслідували їх до Риги. У жовтні 1919 р. естонська армія підтримала наступ на Петроград Північно-Західної армії генерала Миколи Юденича. Влітку російський червоний уряд через об’єктивні труднощі відмовився від планів захоплення Естонії.
31 серпня 1919 р. Радянська Росія запропонувала Естонії укласти мирну угоду. Переговори тривали довго і безрезультатно. Для тиску на естонців великі сили Червоної армії (120 000 бійців проти 40 000 естонських солдатів) протягом листопада і грудня атакували добре укріплені естонські позиції під Нарвою. Але, втративши 35 000 бійців у фронтальних атаках, Червона армія зупинила наступ. 31 грудня 1919 року нарешті уклали перемир’я, а 2 лютого 1920 року в Тарту було підписано остаточну мирну угоду. Естонія отримала визнання своєї незалежності та кілька територій, які обѓрунтовано вважала своїми, а також отримала від Росії компенсацію (11,6 тонни золота). Естонія вперше в своїй історії стала суверенною державою. Вона почала розвиватися як демократична країна. В естонському парламенті — «Рійгікогу» — було представлено більше 10-ти партій і блоків.
1 грудня 1924 року комуністи під орудою Я. Анвельта здійснили в Таллінні спробу державного перевороту за участю понад 300 осіб. Керували подіями з Радянського Союзу. Путч було швидко придушено.
Кілька років по тому Естонія розвивалась як звичайна європейська парламентська республіка. Компартія Естонії діяла нелегально, оскільки ставила за мету ліквідацію державного суверенітету країни. Проте деякі комуністи проходили до парламенту за списками легальних організацій, зокрема профспілок.
Ветерани визвольної війни створили свою партію, членів якої називали «вапсами». «Вапси» вимагали: твердої руки, сильної президентської влади, наведення порядку. Вони були радикальними антикомуністами і антилібералами. «Вапси» мали велику популярність у суспільстві. У жовтні 1933 р. законопроект «вапсів», що його було висунуто на всенародний референдум, одержав масову народну підтримку. У законопроекті йшлося про запровадження сильної виконавчої влади.
Друга Конституція Естонії набула чинності 24 січня 1934 року. Згідно з нею, державний старійшина (президент), що обирався народом на п’ять років, мав значно більші повноваження. «Вапси» мали всі шанси прийти до влади демократичним шляхом. Але 12 березня 1934 року глава перехідного уряду, ветеран визвольного руху Костянтин Пятс і призначений ним головнокомандувач збройних сил генерал Йохан Лайдонер, порушуючи Конституцію, здійснили військовий переворот і захопили владу під претекстом захисту демократії, безпеки держави й запобігання перевороту з боку «вапсів». У той же день запровадили надзвичайний стан, організації «вапсів» було розпущено, а їхніх керівників (близько 500 осіб) заарештовано.
Починаючи з осені 1934 р. парламент більше не скликався, хоча й не був розпущений. У 1935 році заборонили діяльність політичних партій. Вся влада належала тріумвірату: президенту К. Пятсу, головкому збройних сил генералу Й. Лайдонеру і міністрові внутрішніх справ К. Еенпалу. 1 січня 1938 року набула чинності третя Конституція Естонії. В Естонській Республіці встановився авторитарний режим, котрий урядові ідеологи називали «врівноваженим державним порядком» і «керованою демократією». В 1938 році, коли в СРСР було знищено багато естонських комуністів, буржуазний уряд Естонії амністував 104-х членів компартії.
У зовнішній політиці Естонія орієнтувалася на Велику Британію. Відносини з Німеччиною ускладнювались радикальною земельною реформою та інтригами остзейських німців, що ніяк не хотіли визнавати самостійність «споконвічно німецьких земель». В 1921 році Естонія стала членом Ліги Націй. В 1932 р. було підписано між Естонією і СРСР пакт про ненапад, а в 1934 р. його продовжили до 1945 року.
Після пакту Молотова — Ріббентропа СРСР за секретними протоколами включив Естонію до сфери свого впливу. Розпочалася ціла серія провокацій проти Естонії: порушення літаками ВПС СРСР повітряного простору Естонії, проведення військових навчань безпосередньо поблизу естонського кордону.
24 вересня 1939 р. Молотов зажадав укласти пакт між СРСР і Естонією, що передбачав створення на естонській території радянських військових баз. У разі відмови Радянський Союз погрожував війною. Берлін порадив погодитися на вимоги Москви. 27 вересня радянські ВМС утопили в Невській затоці власне торговельне судно «Металіст» і звинуватили в цьому невідомий підводний човен, таким способом указуючи на нібито нездатність Естонії дотримуватися нейтралітету і контролювати свої територіальні води. Москва пред’явила Естонії додаткові вимоги. 28 вересня в Москві міністр закордонних справ Естонії К. Сельтер і нарком закордонних справ СРСР В. Молотов підписали пакт і секретний протокол.
Естонія мала дозволити будівництво радянських баз на островах Сааремаа і Хіумаа, а також у місті Палдіскі. СРСР мав право утримувати в Естонії 25-тисячну залогу. Цей договір де-факто зробив Естонію протекторатом Радянського Союзу. Всупереч угодовській політиці влади естонська армія була готова чинити опір. Ураховуючи це, НКВС СРСР готував табори для естонських військовополонених. Як сказано в енциклопедичному словнику «Естонія» (Таллінн, 2008): «У критичній ситуації представники влади дурили громадськість, стверджуючи, що угода вигідна обом сторонам, виправдовували агресивні претензії Радянському Союзу його стратегічними інтересами і навіювали фальшивий оптимізм». К. Пятсу і Й. Лайдонеру забракло мужності в час випробувань, адже тут мужності вимагалось набагато більше, ніж під час скоєння ними державного перевороту...
Радянський Союз постійно порушував умови пакту, звинувачуючи в цьому естонську сторону. Влітку 1940 р. СРСР зосередив на кордонах балтійських держав близько 500 тисяч своїх військ. Готувалася висадка радянських морських десантів у Таллінні й Палдіскі. 14 червня 1940 р. розпочалася повітряна і морська блокада Естонії з боку СРСР. 16 червня Молотов пред’явив Естонії ультиматум: під загрозою військового вторгнення СРСР зажадав зміни уряду і введення на естонську територію нових радянських військових контингентів.
Естонський уряд погодився на ультиматум. 17 червня 90 000 солдатів і офіцерів Червоної армії окупували всю територію Естонії. 19 червня в Естонію прибув Андрій Жданов. За його вказівкою місцеві комуністи організували «народні демонстрації». Був створений маріонетковий уряд на чолі з Йоханнесом Варесом. Почалася адміністративна чистка. Попередніх чиновників звільняли, а на їхні посади призначили комуністів або людей, що приїхали з Радянського Союзу і не були естонськими громадянами. Шахрайським шляхом було проведено нові вибори до національного парламенту. Несподівано й без жодного обговорення маріонетковий парламент 21 липня 1940 р. перейменував Естонську Республіку в Естонську Радянську Соціалістичну Республіку і 22 липня звернувся до СРСР із проханням прийняти ЕРСР до складу Радянського Союзу. Звісно, обійшлося без референдуму... Почався червоний терор. Костянтина Пятса, який ганебно здав свою державу, разом із родиною заслали в Уфу. Генерала Лайдонера заслали до Пензи. Естонську державу було знищено, а її територію приєднано до СРСР. Наївні надії деяких місцевих лівих соціалістів і комуністів отримати особливий статус на кшталт Монголії виявились мильною бульбашкою.
Анексія СРСР країн Балтії була порушенням норм міжнародного права, всіх угод, що він уклав із цими країнами. Більшість західних демократичних держав не визнали де-факто анексію балтійських країн. У багатьох західних державах аж до 1991 року діяли дипломатичні представництва Естонії, Латвії і Литви. З огляду на норми міжнародного права балтійські держави продовжували існувати, хоча вважалися тимчасово окупованими й «анексованими».
Реально ЕРСР була провінцією унітарної держави в СРСР. У рамках партійно-тоталітарної держави ЦК КП Естонії був слухняним місцевим підрозділом ЦК КПРС. Збройні сили Естонії було включено до складу Червоної армії як 22-й територіальний стрілецький корпус, більшість його старших офіцерів було заарештовано і знищено. Естонію було ізольовано від зовнішнього світу, а її життя зведено до загального знаменника пересічної радянської території. Систематично винищувалася естонська політична, військова та економічна еліта. Списки жертв по Естонії НКВС СРСР почав складати ще в 1930-ті роки. Лише незначна частина естонської верхівки врятувалася втечею на Захід. Почалися депортації тисяч естонців у внутрішні райони Росії. Більшість депортованих загинули. З 1940 р. до 22 червня 1941 року було знищено близько 12-ти тисяч естонців. Рятуючись від терору, люди тікали у ліси. Почали створюватися підпільні антирадянські організації. Після початку військових дій з Німеччиною влада в Естонії почала переходити до рук збройних груп антикомуністичного спротиву. Ці групи влітку 1941 року мали 450 збройних зіткнень з Червоною армією і військами НКВС. Під час Другої світової війни естонці служили в німецькій, радянській та фінській арміях. Інколи ця війна для них набувала рис громадянської, наприклад, у боях під Авінурме і Поркуні естонці зі складу німецької армії воювали проти естонців зі складу 8-го естонського стрілецького корпусу Червоної армії під проводом генерал-лейтенанта Лембіта Пярна. 10% всього населення Естонії втекло на захід.
На початку 1945 р. на теренах Естонії проживало близько 800 тисяч осіб, із них 95% становили естонці. Другий прихід радянської влади в Естонії був пов’язаний з другою хвилею червоного терору. Всього в 1944 — 1956 рр. Було репресовано близько 70 000 осіб, із них близько 19 000 — розстріляно. В керівництві естонської компартії відбувалася боротьба між місцевими кадрами й приїжджими з Росії. Вона закінчилася перемогою російських естонців за допомоги Москви. Першим секретарем ЦК КПЕ став російський естонець Іван Кебін. Після його обрання почався погром місцевих кадрів, звільнення з роботи, виключення з партії, арешти тощо. У цей час приблизно 20 000 «лісових братів» вели збройну боротьбу проти советизації країни. До Естонії завозили сотні тисяч жителів Росії, України, Білорусі. Водночас повернення корінних мешканців у Нарву і Палдіскі було заборонено.
29 січня 1949 р. Рада Міністрів СРСР видала указ про нову масову депортацію в Прибалтиці. До Сибіру і Казахстану депортували 20 700 осіб естонської національності, на 70% жінок, дітей і старих. Близько 3000 засланих загинуло.
За Хрущова режим дещо пом’якшився. Але за Брежнєва знову посилилась примусова русифікація, що викликало масовий спротив естонців, для яких естонська мова стала мовою національної гідності й протистояння русифікаторській політиці союзного центру. Дедалі більше внаслідок масового завезення робочої сили з інших республік зменшувалася питома вага естонського населення — в період з 1945-го до 1989 року з 97,3% до 61,5%. Усе це викликало невпевненість естонців у власному майбутньому. Поширювалися побоювання, що естонці стануть національною меншиною на своїй землі.
Після початку «перебудови» політичне життя в Естонії набуло нової якості. 23 серпня 1988 року в Таллінні відбулася перша велика політична маніфестація, що вимагала гласності щодо секретних протоколів до пакту Молотова — Ріббентропа. Почалися виступи з вимогою економічної самостійності (республіканський госпрозрахунок) Естонії.
У 1988 році в Естонії було сформовано Народний фронт на підтримку «перебудови» (НФ) на чолі з Едгаром Савісааром і Мар’ю Лаурістін. На противагу цьому союзний центр створив на теренах Естонії Інтернаціональний рух трудящих ЕРСР на чолі з Євгеном Коганом. Комуністи маневрували, міняючи керівництво естонської компартії. НФ спочатку вимагав широкої автономії для Естонії в межах конфедерації, на яку слід було перетворити СРСР. За ініціативою народного фронту було зібрано 860 000 підписів із вимогою визнати суверенітет Естонії. 16 листопада 1988 р. Верховна Рада ЕРСР ухвалила Декларації про суверенітет із приматом естонських законів над союзними. Статус Естонії у складі СРСР мав регламентуватися союзним договором. Президія Верховної Ради СРСР скасувала естонську Декларацію, однак керівництво Естонії проігнорувало цей крок Москви.
На виборах депутатів з’їзду народних депутатів СРСР перемогли в Естонії представники Народного фронту, що отримали 27 мандатів із 36. 23 серпня 1989 р. відбулася громадська акція «Балтійський шлях». Два мільйони людей утворили 600-кілометровий ланцюг від Таллінна до Вільнюса. У жовтні 1989 р. Народний фронт зажадав надати Естонії цілковиту незалежність.
12 листопада 1989 року Верховна Рада ЕРСР ухвалила резолюцію, в якій кваліфікувала дії Радянського Союзу щодо незалежної естонської держави в 1940 році як агресію, окупацію і анексію. Цю політику естонської влади підтримувало 96% естонців. На початку 1990 р. відбувся Конгрес громадян Естонії, де зажадали відновлення державної незалежності, виведення радянських військ і компенсації завданих Естонії збитків, що були наслідком окупації. На нових (березневих) виборах до парламенту Естонії 3/4 депутатських мандатів здобули прихильники незалежності. Парламент очолив А. Рюйтель, уряд — Е. Савісаар. Почався масовий вихід із лав компартії Естонії, що розкололася на «суверен-комуністів» і «промосковських комуністів». 30 березня 1990 р. Верховна Рада Естонії визнала радянську владу на території країни незаконною з моменту її встановлення.
Москва запропонувала Естонії особливий статус у складі конфедерації. Естонське керівництво від пропозиції відмовилось. 14 травня 1990 р. М.С. Горбачов своїм указом скасував рішення Верховної Ради Естонії щодо скасування радянської влади. 15 травня прихильники СРСР намагалися захопити замок Тоомпеа в Таллінні. 16 травня Верховна Рада Естонії відокремила естонські органи управління від присутніх на її території радянських, що призвело до паралельного функціонування. Було ухвалено рішення будувати відносини між Естонією і СРСР на основі Тартуської мирної угоди 1920 року. Активно діяла протилежна сторона. У травні 1990 р. у місті Кохтла-Ярве під захистом радянських десантників відбувся з’їзд федералістів, що виступали за збереження СРСР. Було створено робітничі загони із російськомовного населення. Але керівництво Російської Федерації не підтримало такі дії. 12 січня 1991 р. А. Рюйтель і Б. Єльцин підписали в Москві Договір про основи відносин між РРФСР і Естонською Республікою, в якому визнавали одна одну суверенними державами і суб’єктами міжнародного права. 13 січня радянські десантники і спецпідрозділ «Альфа» напали на Вільнюську телевежу в Литві (загинуло 14 осіб). Побоюючись повторення вільнюських подій, на Тоомпеа почали будувати барикади.
Коли в Москві стався путч ГКЧП, в Естонії його підтримав Інтернаціональний рух під керівництвом депутата Когана, в Естонію кинули псковську десантну дивізію, вона захопила телевежу в Таллінні. Після провалу путчу уряд Естонії взяв ситуацію в країні під контроль. 24 серпня 1991 р. незалежність Естонії було визнано Російською Федерацією, а невдовзі й Горбачовим. Розпочалося життя відновленої незалежної Естонської держави.
З 1994 р. економічне зростання в Естонії було одним із найбільш бурхливих в Європі. Цікаво, що маленька Естонія є лідером в Європейському Союзі в багатьох напрямках розвитку. А естонці справді є дуже неквапливим народом, що віддзеркалено у відповідних анекдотах. Але все, що вони роблять, робиться ретельно, грунтовно і якісно, щоб потім не переробляти. Вони не поспішають, але ніколи не спізнюються. Може, тому, що сповідують давню європейську мудрість: «Поспішай повільно!», тобто розумно, враховуючи всі обставини. Тим більше, що квапливість потрібна лише під час полювання на комах...
Як би українцям навчитися в естонців їхньої неквапливої результативності, вмінню вперто і ефективно обстоювати свої інтереси, цінувати своє рідне й ніколи не поступатися нахабному тиску? У знаменитому фінському епосі «Калевала» є слова, що в російському перекладі звучать так:
«Будьте тверды словно скалы,
Словно башни из железа,
Неустанно щит свободы
На руке своей держите...»
Що ж, і фіни, і естонці завжди дотримувалися цих пророчих слів. І не шкодують про це. Зрештою, кожен народ має таке життя, яке він сам собі збудував. Кожен народ сам є ковалем свого щастя і свого нещастя. А естонці вперше за багато років можуть не хвилюватися за своє майбутнє, що є гарантованим в об’єднаній Європі.
Автор висловлює глибоку подяку Його Високоповажності Надзвичайному і Повноважному Послу Естонської Республіки в Україні вельмишановному панові Яану Хейну за надання інформаційних матеріалів, без яких написання цієї статті не стало би можливим.
