Запорізький край — колиска української нації — уже зважаючи на свою багатовікову історію не може не славитися непересічними особистостями. І де ж, як не у Запоріжжі, повинна починатися історія України? І додамо: де ж, як не в Запоріжжі, вона повинна писатися? Учора відсвяткував свій 60-річний ювілей доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки, голова Запорізького обласного відділення Товариства зв’язків з українцями за межами України «Україна-Світ», керівник авторського колективу видання «Українське козацтво. Мала енциклопедія», перший проректор Запорізького національного університету, завідувач кафедри новітньої історії цього ж закладу, автор 5 монографій, понад 100 наукових статей, 10 підручників з історії України та історії запорізького краю — Федір Григорович ТУРЧЕНКО. «День» щиро вітає ювіляра.
— Вас знають як відомого вченого-історика, за підручниками якого сьогодні навчаються в загальноосвітніх школах. Історія, як відомо, — це події в процесі життя народу. А якою є історія Федора Турченка?
— Історія мого життя є типовою, і тому ніяких, скажімо, надзвичайних подій у мене не було. Я закінчив на відмінно школу, правда, зі срібною медаллю, став студентом досить престижного ВНЗ — Харківського університету — вивчав історію, яка мені подобалася. Уже на той час історичний факультет Харківського університету відзначався потужним професорським складом — 11 докторів наук(!), серед яких особливо хотілося б згадати І. Рибалку, С. Королівського, І. Шермана, В. Астахова. Своїх життєвих позицій, які обстоював десятиліттями, здається, вдалося дотриматися: я зберіг ідеал, який несу по життю. Були в біографії події, до яких ішов цілеспрямовано, а були незаплановані. До перших можна віднести написання кандидатської дисертації, захист докторської. А ось посада виконувача обов’язків ректора нашого університету у складний для нього період, а нині — першого проректора — це те, що не планувалось.
Найголовніше, написав те, що задумував. Моїми читачами нині є сотні тисяч учнів 9 — 11 класів загальноосвітніх шкіл. Створив книги з академічної історії, історії України. Ставив для себе зобов’язання видати монографію про Миколу Міхновського — минулого року вона побачила світ.
Маю багато знайомих, колег, друзів, дружну сім’ю. Донька пішла моїм шляхом, ставши професійним істориком. У мене багато учнів, котрі стали кандидатами, докторами наук, відомими вченими, спеціалістами в різних галузях. Усе це дає підстави, скажімо, мати певне задоволення від того, що зроблено. Напевне, можна було б зробити більше, однак я ставив перед собою завдання — зберегти рівновагу між особистим успіхом і моральними нормами.
— Чому історія стала об’єктом вашої уваги? Хто саме запалив інтерес до неї?
— Інтерес до історії іде ще від батьків, школи, вчителів, тих книг, які читав у початкових класах. Зазвичай, у руки потрапляли історичні. Дитячі та юнацькі роки — це завжди період пошуку ідеалів. У мене цей пошук відбувався на основі історичних фактів, художньої літератури. Достатньо багато було почуто від батьків про складність життя того покоління, яке вони представляли: Друга світова війна, під час якої батько воював, перебував у полоні, втік; тема голодомору звучала також, але про нього говорили обережно. Усе це мене цікавило, однак у книгах про такі події майже нічого не було.
Аналізувати суспільні події змушувало саме життя, його суперечності. Юнацькі роки позначені впливом хрущовської відлиги з її літературним ренесансом. Моє покоління зачитувалось творами О. Солженіцина, Є. Євтушенка («Братська ГЕС»), О. Гончара («Тронка»), Е. Хемінгуея, Ф.Кафки.
— У травні 2005 року під час презентації книжкових проектів газети «День» у Запорізькому національному університеті ви сказали, що у минулому, тобто в історії, закладено величезний потенціал. Він може бути творчим, а може бути й руйнівним. Які історичні паралелі в цьому плані ви можете провести, аналізуючи новітню історію нашої держави?
— Історія навчає мене дуже обережно ставитися до оцінок того, що називається сьогоденням. Те, що відбувається нині в Україні, це досить складний процес, однак не критичний. Україна настільки історично різноманітна, настільки різновекторними були спрямування її регіонів, настільки сильними є геополітичні поля, в яких вона перебуває, що чекати чи вимагати чогось стандартно-європейського (фінського, чеського чи польського) у посткомуністичних умовах було б наївно. Так, нині відбувається процес взаємопізнання, взаємозближення різних регіонів, різних етнічних груп, конфесій в рамках одного державного органу. І це не може відбуватися без труднощів. Історія свідчить, що наші спроби створити власну державу не реалізовувались через розбалансованість соціальних, етнічних, регіональних груп, відсутність згоди. Події, свідками яких ми є, — це результат гострої політичної боротьби, але ж відбувається вона в рамках однієї держави, в рамках конституційних норм. І це головне.
Нещодавно у нас в університеті перебував посол США в Україні В. Тейлор, котрий говорив про те, як важко його країні давалася стабільність, на це пішли десятки років. Тому сучасні події втрачають драматизм для людини, яка добре обізнана з історією, пам’ятає Руїну 17 століття, злети і трагедії 17—20-х років ХХ століття, суперечки під час Другої світової війни. Нині ж ми маємо свою державу, яка визнана на міжнародному рівні.
Звичайно, паралелі треба проводити, але якщо тільки їх брати за основу оцінки сьогодення, то це заведе у безвихідь.
Оцінювати нинішню ситуацію і шукати когось винного, на мій погляд, недоречно. Трішки хотілось би сказати про взаємини Влада — Народ. Тут, як бачимо, постає типова для посткомуністичного та постгеноцидного суспільства ситуація. Ми звикли нарікати на владу за всі негаразди, однак наше суспільство дозволяє маніпулювати собою, воно залишається поживним для нечесної еліти. Спроба вирватися із «порочної» залежності дала результати, але не такі, на які сподівались. Еліту обрав народ, і демократичні вибори дали нам саме таку Верховну Раду, такий уряд. Так, це урок для суспільства. Важливо, щоб були зроблені висновки і владою, і народом. Історія дає цей шанс. А той, хто не хоче скористатися ним, драматизує ситуацію.
Осмислюючи реалії нашого життя, наголошую: не може бути прозахідного чи просхідного курсу. Він мусить бути проукраїнським. У цьому я переконався на власному досвіді, коли мені докоряли тим, що мої книжки мають прозахідний, на думку одних, і проросійський, на думку інших, характер. Я впевнений, що у них проукраїнський дух і інше мене не цікавить. Отже, для нас вічний вектор — це Україна з її інтересами і все, що відповідає інтересам українців, незалежно від того, на заході чи на сході вони проживають.
— 2007-й також знаменний для вас, оскільки минає 30 років із часу вашої роботи в ЗНУ. Нині ви маєте свою наукову школу. Чого ви навчаєте своїх учнів?
— Вивчати історію і легко, і важко, бо є факти, з якими маєш справу. За ними криється певна ідея, якісь тенденції, те, що примушує людину після прочитання лекції згадувати її в різних випадках, у різних життєвих ситуаціях. За сюжетами, фактами, історичними процесами завжди стоять загальнолюдські гуманістичні цінності. Очевидно, основне завдання вченого, педагога — формувати людські цінності, бо в історії вони перевірені на міцність. Утверджувати їх — завдання гуманітаріїв, особливо тих, хто має відношення до трактування історичного минулого. Як відомо, прагнення до справедливості добре формує релігія, однак демонструє їх література та історія. У цьому і полягає завдання історика.
— Одне із останніх ваших досліджень присвячене Миколі Міхновському. Чому саме йому? Як працювалося над монографією?
— Історія України початку ХХ століття багата на видатні постаті, про яких іще мало сказано. Одним із них і був М. Міхновський. Це людина, котрої, з точки зору здорового глузду, взагалі не повинно було бути. Він належав до тієї когорти людей, кого неможливо назвати «людиною свого часу». Адже усе своє життя він закликав до того, що не подобалось оточенню. Уже на початку 90-х років ХIХ ст. він спонукав до боротьби за незалежність України, до відновлення раніше втрачених українцями свобод. Причому він не тільки проголошував, а й всупереч обставинам, науці, відстоював свої наміри. Його часто звинувачували, висміювали. А він своїм життям стверджував ідею незалежності, соборності України. Сьогодні все це очевидно, хоча ще два-три десятиліття тому такі думки сприймались як щось фантастичне. У той час, коли усі говорили про «Сполучені Штати Європи», «Європейську або навіть Світову Федерацію», він відстоював ідею самостійності України, наголошуючи, що ХХ століття — століття національних держав. Коли суспільство жило прагненнями нового ладу — соціалізму, без верхів, Міхновський переконував: «Треба плекати свою еліту (політичну, економічну, наукову)». Ну скажіть, невже ці думки не є актуальними. Постать Миколи Міхновського з розряду тих українських діячів, суть і значення яких можна оцінити не на тлі часу, коли він жив і діяв, а на зіставленні зі значно масштабнішим часом — усе ХХ століття і навіть початок ХХI століття. Микола Іванович був одним із небагатьох пророків, які знали історію. Міхновському властиві твердість позиції, яка була сформована ще в юності.
Книга, над якою працював більше 20-ти років, використовуючи архівні матеріали Києва, Львова, Харкова, Москви, Краснодара, не є останнім словом про нього як людину, вченого, патріота, бо багато із його життя ще не розгадано.
