Кого із критиків не поспитай, кожен при слові «Федюк» починає медитувати на образ терезів із розгойданими шальками. «Тарас виявився щедрим і віталістичним, хоча в його поезіях струмував тихий і безпросвітний трагізм» , — значить Віктор Неборак. Про «концептуальність і спонтанність», «історію свідомої підсвідомості» та мову, «елеґійну й ностальґійну, як у романтиків; безжальну, як вироки й присуди, що звучать зі шпальт опозиційної преси» , пише Ярослав Голобородько. Іван Андрусяк вважає, що коли «відображати ту реальність, яка ще в процесі» , виходить поезія, схожа на «підібраний з пилюки тривіальний камінець у коштовній оправі» . Навіть Володимир Єшкілєв, здатний задефініювати будь-що, губиться перед Федюком, лишаючи його на роздоріжжі «межової» поетичної традиції».
Такі вже його книжки. Ось ти ніби у коловерті панукраїнського карнавалу (від Дерібасівської до «via хм.богдана» ), де «між людей медуз і мідій / молодий масон язон» — «а ніна і річчі десь на каялі розвіюють тугу» . Аж раптом: «Не тільки ілюзій — реалій нема. / Стільці Іонеско» і — «хочеться коротко сильно і страшно напитись».
У тій його попередній «Таємній ложі» — такому собі веселому бенкетуванні під час холери — Федюкові «натюрморти буття» (Я.Голобородько) були з добрячим «присмаком зони» (що його, зрештою, всі ми відчували два роки тому). Але є там рядок, який тоді годі було раціонально витлумачити: «І у нейтральних водах буде рука нейтральна».
А минулої весни якось так несподівано відчув: ми таки опинилися у тих самих нейтральних водах. І вже зовсім нераціональне знаття: нова книжка Федюка буде «про революцію». Влітку Тарас повернувся зі своєї Одеси і привіз її — «Обличчя пустелі».
Де карнавал? Ще разом нас багато? Куди поїхав цирк? «Евксінський понт зникає — цитуєш: «алілу'я».
Ні, нова книжка Федюка — це не традиційне інтеліґентське розчарування. Він взагалі ніколи й нічого не декларує. Ані в поезії, ні наживо. Єдина його декларація — і то концептуальна — у відмові від будь-яких претензій до світу: «Тільки б не брати за горло світ щоб ловив тебе паразита».
Але Федюк — бачить. І ці, сказати б, контактерські видива перетворюють його книжки на спогади про майбутнє. Він, звичайно, не ретранслює нам ці картини з безпосередністю Босха — Федюк попри все лишається ментальним одеситом, і тому кліп виходить доволі гуманний: «Пливе човен води повен / сіті повні судаками / берег повен мудаками» . Але упізнаваність довкілля від того не менш моторошна.
Утім, ченелінґ і не передбачає конкретних образів. Швидше — «невмотивованого» переконання, як-от: «Із натовпу повернення нема» . Або й узагалі символічних конструкцій: «Хто поцілує королеву / яка його будила — той умре» . Ну і, ясна річ, довкружні пейзажі та звукові галюцинації — це метафори, що відбивають «температуру» світосприйняття ( «кілька дерев і їхніх аґоній — вітер», «дощ колишній на обрії сушить свої шиншили», «від музики — тихо»).
У «пореволюційній» книжці вже геть немає Федюка-епікурейця. Зникають постмодерні буколіки, де «поруч пастух. Він на дудочці по барабану / Грав», а «в небі тихо кружляв симпатичний орел з с.м.т.Коломия» . Лишається відчуття шалено закрученої вирви, втрапивши до котрої, помічаєш довкруг хіба те, що «все інше — світом котиться, наче ртуть» . Єдина зовнішня розрада на всю книжку — «карамелька трамваю що за щокою Подолу» . А єдина надія випливти (чи — зупинити час?) — тільки з найблизькішою людиною: «А все одно ми будемо завжди / ми вдвох ми єсть народ який ходив / по сорок шість і сорок вісім років».
Тарас Федюк — не песиміст, не мізантроп і аж ніяк не «синьо-білий». Але на поезію це жодним чином не впливає. «Розгублених віршиків зграя» співає своєї. Виходить щось на кшталт астрологічного прогнозу. Й аби він не справдився, його слід ретельно відчитати політологам (пам'ятаючи, що в поезії, за слушним спостереженням Голобородька, «нереальності не існує» ). Зрештою, отаке поетове одкровення — «ми втікали не знаючи що вже зупинено час» — вартує соціологічного дослідження.
Далі б поінформовані начитаними політологами політики мали б наказати політтехнологам «вжити заходів» — бодай задля того, аби останні рядки нової Федюкової книжки не перетворилися на загальноукраїнську опінію: «Виправдовуєшся: треба жити. / так і треба тобі. живи».
Отака вона, «пореволюційна» книжка Федюка — «наче зазирнув по той бік Місяця» (В.Слапчук).
Співавтори:
Віктор НЕБОРАК. Введення в Бу-Ба-Бу. — Л.: Піраміда, 2003.
Ярослав ГОЛОБОРОДЬКО. New Ukrainian Alternative (Знакові тексти помежів'я ХХ—ХХI століть». — Х.: Основа, 2005.
Іван АНДРУСЯК. Літпроцесія. — Донецьк: OST, 2002.
МУЕАЛ. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998.
Тарас ФЕДЮК. Таємна ложа. — Л.: Кальварія, 2003.
Тарас ФЕДЮК. Обличчя пустелі. — К.: Факт, 2005.
Василь СЛАПЧУК. В очікуванні на інквізитора. — Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2003.
