Нещодавно газета «День» отримала лист із Австралії, в якому йдеться про останні новини православного життя на цьому далекому континенті. Пан Володимир Ткачук, журналіст, голова Австралійської громади Приятелів Національного Олімпійського комітету України, а головне — активний парафіянин, розповів нам історію про те, як парафіяни Св. Архістратига Михаїла міста Аделаїди вибороли право належати до Церкви-Матері — до Київського патріархату у своїй далекій Вітчизні. Це також повчальна історія про те, як у деяких цивілізованих країнах вирішуються церковні конфлікти.
Бажання належати до Київського патріархату парафіяни висловили ще на початку 90-х років і трималися його попри всі негаразди православ’я в Україні. До речі, саме наявність трьох церков та двох патріархів, а також неканонічність УАПЦ та УПЦ КП стала причиною розколу Австралійської УАПЦ.
Почалося все з того, що 1991 року Об’єднавчий собор УАПЦ в Канберрі виніс резолюцію: «Австралійсько-Новозеландська єпархія є невід’ємною частиною Святої Апостольської УАПЦ, об’єднаної в Київський патріархат в Україні». На всіх богослужіннях у всіх церквах поминався тоді Київський патріарх Мстислав. Однак, розкол православ’я в України невдовзі спричинив розкол православних Австралії та Нової Зеландії. Частина віруючих залишилася вірною Київському патріархату, а друга частина прийняла на діаспорному Соборі 1994 року постанову: «Визнаємо Київського патріарха тільки тоді, коли в Україні буде одна православна церква, незалежна як від Росії, так і від Константинополя».
Вийшло зовсім інакше. І не тільки тому, що ситуація в Україні не змінилася на краще. У 1995 році Православна ієрархія США та Австралії під керівництвом архієпископа Антонія, не узгодивши своє рішення з віруючими, перейшла під омофор Вселенського патріарха. Таким чином діаспорна церква отримала канонічний статус, однак втратила можливість стати частиною української Церкви-Матері навіть у майбутньому. І це трапилося у той час, пише п. Ткачук, коли «Україна набула незалежності та державності України, а Православна церква — автокефалії». До того, багато парафіян Австралії вважає, що домовленості1995 року пішли на користь УПЦ МП, тобто підтримали Московський патріархат. П. Ткачук звинувачує консисторію ще у тому, що, приймаючи таке доленосне рішення, ієрархи УПЦ в діаспорі недостатньо інформували віруючих, не відповідали на їхні звернення, не провели на церковних Соборах широкого обговорення доцільності приєднання до Вселенського патріархату.
Найбільш активно виступила проти рішення керівництва церкви парафія Архістратига Михаїла, відстоюючи свої права належати до Київського патріархату. В адресу Консисторії та правлячого митрополита Костянтина були направлені протести, а до патріарха Філарета — формальні прохання прийняти до складу УПЦ КП. У зв’язку з такою непокорою діаспорна Консисторія Православної церкви 2000 року звернулася — через позивачів — до Верховного суду Південної Австралії та Нової Зеландії, оскаржуючи парафію у порушенні статуту та незаконному переході до УПЦ КП. Звертаємо увагу українського читача на безпрецедентний для Україна факт — церковна організація скаргу на своїх парафіян подала до світського суду.
Парафія вирішила боронитися. Розпочався процес, в ході якого оскарження було визнане несправедливим. У своєму вироку суддя Вільямс сказав: «Судовий процес не виявив ніяких порушень Парафіяльного статуту в діяльності Парафіяльної ради. Всі звинувачення безпідставні. Суд відзначає також проявлену позивачами неповагу до прав звинувачених». Окрім усього, парафії Архістратига Михаїла було повернуто кошти — за рахунок позивачів — майже всіх судових витрат (130 тис. австрійських доларів).
Суддя Вільямс звернув увагу ще на те, що сьогодні «дещо забагато православних церков замішані в судових справах. Причиною найчастіше являється стара європейська ідея «виключення» з церкви «своїх противників», що є невластивим для «австралійського етосу» і не відповідає засадам толерантності та демократії».
У березні 2004 року парафія Архістратига Михаїла в м. Аделаїді перейшла «до своєї рідної української Церкви- матері» — під юрисдикцію УПЦ КП із збереженням усіх своїх юридичних прав. Мрії парафіян здійснилися.
P.S. Редакція вдячна пану Володимиру Ткачуку за надзвичайно цікаву інформацію, адже в Україні церковні судові справи такого роду — справа небачена. Невідомо навіть спроб судово звинуватити, скажімо, православну ієрархію в розколі церкви (а скільки шкоди це принесло суспільству!) або оскаржити її за незаконне (як таке, що не відповідає канонам) піддання анафемі чи іншим «прещениям» владик або священиків. Суди церковні та цивільні у нас досі розділяє, як у середньовіччя, прірва.
