Вже зійшли сніги і перед очима «цивілізованої» громади вже вкотре відкрився її сміттєвий сором — малі й більші сміттєві «ландшафти» вздовж доріг і парків, вздовж річок і пасовищ, у лісах і в гаях, навколо господарських обійсть багатих і бідних. Частину його вдасться прибрати з очей руками постійно недооплачуваних комунальників, частину — громадянським поривом пострадянських суботників, а де — передвеликодневими толоками. На частіші ж проекологічні пориви нам завжди бракувало й продовжує не вистачати часу — ми зайняті й перейняті «вищими» цілями, як правило — матеріальними. Воістину незнищенною є підсвідома бацила первинності матеріального, що топить наші душі в наростаючих потоках створюваного нами сміття.
ТРИ АСПЕКТИ
Сучасний розгляд так званої проблеми твердих побутових відходів (ТПВ), як правило, супроводжується аналізом трьох її аспектів — технічного, нормативно-правового та фінансового, після чого скромно мовиться про необхідність забезпечення відповідного освітньо-виховного (гуманітарного) підѓрунтя реалізації відповідних технічних рішень. Хочеться наголосити на особливій значимості просвітницького — фундаментального аспекту проблеми, про яку ніби й багато мовиться, проте надто мало робиться.
Рішучі заперечення щодо останнього твердження можуть пролунати з боку «технарів», котрі дійсно приклали й прикладають чимало зусиль для пошуку дієвих технічних рішень. Віддаючи належне і щиро захоплюючись незнищимою креативністю інженерної думки, виникає бажання поставити просте запитання: «А для чого витрачається стільки інтелектуальних зусиль власне в такому — у технічному напрямі?!» Саме так ставиться питання не для того, щоб, боронь Боже, зневажити технічний прогрес, а тому, що сумна практика сьогодення й недавнього минулого не дає свідчень повсюдної високої ефективності застосування індустріальних методів поводження з комунальними відходами — обсяги потоків відходів не скорочуються, а навпаки — зростають. Між дієвістю/ефектністю технічних рішень та їх ефективністю існує, м’яко кажучи, невідповідність, що проявляється у неможливості досягнути за їх допомогою генеральної мети — усунути ризики забруднення довкілля та загрози здоровій і безпечній людській життєдіяльності. «Не існує надійних, не пов’язаних з ризиками технологій позбавляння від відходів. Тінь проблеми токсичності постійно падає на існуючу систему управління відходами, і ця тінь ніде не зникне.» [Робин Мюррей. Цель — Zero Waste/Перев. с англ. — М.: ОМННО «Сонет Гринпис», 2004. — 232 с.]. Мені, інженерові, дуже хотілося б знайти заперечення цьому вбивчому, але об’єктивному висновку британського вченого. Не знайшов...
Зниженню рівня ризиків забруднення довкілля мало б сприяти так зване комплексне управління відходами (КУВ) або система КУВ. Про це багато зараз говориться, але лише на концептуальному рівні. Перехід до практичних дій розпочався порівняно недавно у деяких розвинених країнах, тоді як вітчизняна «система поводження з відходами» поки що обмежується лише спорадичними деклараціями стосовно певної обізнаності зі «світовим досвідом».
НЕСИСТЕМНИЙ ПІДХІД
Великою перешкодою для впровадження в Україні «передового світового досвіду» є вузькогалузевий і несистемний підхід до проблеми, що розглядається. У нашій країні відсутня цілісна система поводження з ТПВ попри наявність деяких урядових управлінських документів, якими проголошується системність підходів стосовно розв’язання «сміттєвих» проблем. До числа таких документів можна віднести Національну стратегію поводження з ТПВ в Україні (спільна розробка Міністерства навколишнього середовища Данії і колишнього Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства у 2004 р.), положення якої, на жаль, не доведені не лише до відома ширшої громадськості, але й до відповідних місцевих органів виконавчої влади. Ще один благий намір українського уряду — створена ним державна компанія «Укрекокомресурси», що покликана організовувати переробку вторсировинних ресурсів з відходів упаковки, — не дає про себе знати не тільки широкому загалу, але й обмеженому числу підприємливих українців, котрі б хотіли долучитися до реалізації благородної місії цієї компанії (навіть з її інтернет-сторінки неможливо почерпнути інформацію хоч про якісь попередні підсумки її діяльності). Не відчувається у наших урядників бажання грунтовніше й пильніше вдивитися в проблему, довкола якої час від часу зчиняється трохи піарного галасу, після чого про неї знову забувають, віддаючи перевагу «пріоритетнішим» завданням.
Нам видається, що одним з найпріоритетніших завдань впровадження цілісної системи поводження з ТПВ в Україні було б освоєння мешканцями якнайповнішої інформації про сутність проблеми ТПВ і вироблення на цій основі зрозумілих цивілізованих правил поведінки не з відходами.., а з продуктами виробництва і споживання. І починати слід з чіткішого визначення основних понять, оскільки довкола цієї проблеми накопичилося чимало словоблуддя, яке перешкоджає глибшому усвідомленню гостроти проблеми, розумінню її сутності.
У стосунку до комунальних відходів (за вітчизняною термінологією —ТПВ) поняття «проблема відходів» є недоречним — мова має йти про проблему безглуздого й аморального перетворення людиною відходів споживання не у сміття (бо за тлумачно-словниковим визначенням сміття ще не є злом), а в токсичну, екологічно шкідливу суміш неефективно використаних природних ресурсів. Придивімося пильніше до морфологічного складу ТПВ — сміття там не видно, а якщо й видно, то у формі так званого продукту вуличного замітання, — переважають у цьому складі ресурсоцінні компоненти. «Сміттєва проблема» не викликала б санітарно-епідемічних ризиків у тому випадку, коли б люди не звалювали в одну купу все, що їм стало зайвим...
Високий рівень екологічної культури при поводженні людини з відходами стає нині синонімом гігієнічної культури. Однак у цьому контексті сучасну людську поведінку інакше як екологічно тупою окреслити важко. Подолання проявів такої повсюдно поширеної екологічної тупості і має бути місією спеціальних освітньо-виховних та пропагандистських програм як на національному, так і на регіональному рівнях.
МІФИ ПРО СМІТТЯ
На заваді екологічному просвітництву як антисміттєвому інструментові стоять певні усталені через технократичну зарозумілість міфи. Міф перший — про те, що сміття можна ефективно переробити сучасними індустріальними засобами. Переробити дійсно можна, але про економічну ефективність та екологічну безпеку такої переробки мало що відомо. Переробка окремих морфологічних складових ТПВ може розглядатися економічно доцільною, проте й у цьому випадку наводиться чимало прикладів нерентабельності такої підприємницької діяльності. Стосовно ж спроб інженерного генія промислово переробляти змішане сміття хочеться лише поспівчувати марнотратству цього інтелекту, оскільки його титанічні зусилля стають «сізіфовою» працею — сміттєпереробний завод, як ненажера, потребуватиме неперервного постачання «своєї» сировини, чим зовсім не сприятиме зменшенню обсягів сміттєтворення, що є генеральною метою сучасних систем управління відходами.
Другий міф пов’язаний з частими твердженнями про те, що на сміттєпереробці можна «ще й заробляти». Про «сміттєвих олігархів» поки що нічого не чути, а от про постійну потребу бюджетних дотацій для сякого-такого господарювання ТПВ говорять і доволі часто й гучно. Дійсно, «на смітті» у нас дехто й заробляє, але цей заробіток не є наслідком реалізації ѓрунтовних класичних економічних підходів. Він швидше досягається завдяки заплутаності схем розрахунків за відповідні комунальні послуги, відсутності ладу у формуванні відповідних тарифів, застосуванню сумнівних одиниць вимірювання обсягів роботи з відходами і т. ін. Як не парадоксально це звучатиме, але ці заробітки також є швидше вислідом нашої суспільної екологічної тупості, ніж економічно обгрунтованих розрахунків.
Одна з ѓрунтовних засад сучасного європейського управління відходами полягає в тому, що стратегічні плани господарювання ними на конкретній території не розробляються поза контекстом цілісної стратегії розвитку усієї цієї території. Таким чином, проблема відходів розглядається як невіддільна і зовсім не другорядна складова проблем стратегічного розвитку і, зокрема, як важлива складова інвестиційної привабливості території. Винятково гострою необхідність реалізації концепції сталого розвитку, такого розвитку, при якому задоволення потреб життєдіяльності суспільства здійснюється без завдання шкоди для можливостей розвитку майбутніх поколінь.
Гірко визнавати, що людська захланність створила економіку, яка почала загрожувати природному середовищу. Така економіка суперечить її генеральній меті — досягненню високого рівня добробуту людини. Хибним виявляється погляд на економіку виключно як на засіб мультиплікації прибутків. Економічне зростання, як основа суспільного добробуту, має сенс лише в короткостроковій перспективі. Суспільні цінності, що закладаються у довгострокову стратегічну перспективу, повинні обов’язково містити екологічні складові.
Вражаючим є той встановлений факт, що так зване економічне зростання має супровід, який нівелює його позитивні наслідки. Мова йде про паритетність зростання обсягів відходів та економічного росту (наприкінці минулого століття 40% приріст ВВП розвинених країн Європи супроводжувався 40% збільшенням обсягів муніципальних відходів).
ВІДХОДИ — АНТИПОД СУСПІЛЬНОГО ЗРОСТАННЯ
Причина такої аномалії суб’єктивна — у дуже рідких випадках відходи виступають в якості «рівноправного» економічного об’єкту. Відходи не розглядаються виробником як органічна складова вартості продукції — вони, звичайно, об’єктивно присутні, їх бачать, але, як правило, «поза собівартістю». Більшість відходів виробництва і, перш за все, комунальні відходи не відносилися «господарниками» до числа пріоритетних об’єктів діяльності — їх найчастіше прагнули просто позбутися, видалити за межі місць їх утворення і забути... Й досі поширеним є контроверсійний погляд на відходи як на зло, але як на зло необхідне, уникнути якого неможливо...
У більшості економічно розвинутих країн розроблена, діє і, що важливо, регулярно вдосконалюється нормативно-правова база протидії сміттєвому злу, яка сформована на таких основоположних принципах.
Один із них є найважливішим і непорушним — «забруднювач платить», що в англомовних країнах скорочено називають принципом трьох Рi (Polluter Pays Principle): хто спричинює забруднення середовища, той і здійснює видатки на усунення наслідків цього забруднення; хто може спричинити майбутнє забруднення середовища, той мусить здійснити видатки на запобігання цього забруднення. Майже тотальна законослухняність цивілізованих громадян є причиною того, що за сміття платять всі.
Те, що відходи всіма законодавствами розглядаються як об’єкт права власності, є загальновідомим, а от те, що і за цю «священну власність» треба нести повну відповідальність, ще не стало «всенародним надбанням». В Конституції України є стаття 13, з якої варто було б розпочинати всеукраїнський антисміттєвий всеобуч: ВЛАСНІСТЬ ЗОБОВЯЗУЄ. ВЛАСНІСТЬ НЕ ПОВИННА ВИКОРИСТОВУВАТИСЯ НА ШКОДУ ЛЮДИНІ І СУСПІЛЬСТВУ. То ж неналежна наша поведінка з нашою, навіть, дрібною власністю — побутовими відходами, — завдає шкоду і є антиконституційною...
Дехто вважає, що чинні українські нормативи поводження з ТПВ певною мірою відповідають європейським стандартам, але — лише номінально. У практичному плані цілковита більшість процедур, необхідних для розвитку нормативної бази, перебуває на зародковій стадії. Управління чи господарювання ТПВ (останній термін нам видається адекватнішим сутності проблеми) відповідатиме європейському рівню тоді, коли на усіх управлінських рівнях цій проблемі приділять не поверхову увагу і розглядатимуть її з позицій системного аналізу, а не з її докучливих наслідків. До нинішнього дня усі ініціативи, помисли місцевих органів виконавчої влади в Україні, на плечі яких скинуте, але належно не забезпечене, розв’язання цієї проблеми, розпочинаються з пошуку нових місць під нові сміттєзвалища. І громада, і влада обмежуються й об’єднуються в одному прагненні — вивезти...
НАУКОВИЙ ПІДХІД ДО СМІТТЯ
Системні підходи до вирішення питань знешкодження ТПВ слід застосовувати як на загальнонаціональному, так і на регіональному рівні. Процес господарювання ТПВ відходами (при його розгляді як єдиного цілого) можна представити як множину елементів з різними конкретними функціями та властивостями, але тісно пов’язаними між собою єдиною спільною, кінцевою метою, або призначенням/місією. Такими елементами є операції зі збирання/накопичення, вивезення, розділення, складування ТПВ, які, однак, виконуються переважно незалежно одна від одної, що спричинює ряд негативних наслідків. Саме через розрізнені дії суб’єктів/операторів господарювання ТПВ сформувалося досить поширене переконання, що воно є збитковим за самою природою і тому об’єктивно потребує фінансових дотацій. Похитнути і, навіть, змінити це переконання можна шляхом застосування екологістики, яка передбачає планування, реалізацію і контроль потоку ресурсів, починаючи від місць їх утворення і завершуючи кінцевим споживачем, з метою задоволення потреб останнього при ощадному використанні засобів і капіталу.
У такому контексті потік відходів розглядається як потік ресурсів, які за логістикою повинні бути переміщеними до місця/місць їх використання в якості необхідної сировини, або утилізовані, або знешкоджені. Процес переміщення відходів логістика представляє як комплексний процес, при здійсненні якого беруться до уваги усі його складові елементи і поєднуються між собою відповідно до черговості дій.
Докладно сформований ланцюг видалення відходів стає «демонстраційним майданчиком» усіх особливостей потоку ТПВ. Він дозволяє виміряти продуктивність та експлуатаційні витрати в окремих ланках, а також, що дуже важливо, оцінити їх ефективність, виявити слабкі місця в цьому потоці, неправильні й обтяжені надмірними видатками неефективні рішення. Щоб так сталося, повинен існувати план господарювання відходами з визначеними правилами поводження і суб’єктом, виконуючим головні наглядові функції (координатором ланцюга), котрий контролює дотримання прийнятих правил.
Завданням логістичного підходу є спонукання управління до того, щоб ланцюг видалення, як цілість, потребував якнайменше засобів, ефективно функціонував і сумарні видатки ланцюга були якомога менші. Щоб цього досягнути, слід інтегрувати усі дії ланцюга видалення, що може дати можливість домогтися самофінансування господарювання ТПВ громадами тих територій, де буде використовуватися цей підхід до управління відходами.
Логістика, завдяки її інтердисциплінарності, охоплення усіх необхідних дій в одній цільній системі включно з потоками матеріалів та супроводжуючими їх потоками інформації і грошей, дозволяє отримати ефекти, яких не добачалося або ж які неможливі при індивідуальних і розпорошених діях. Логістика у сфері управління ТПВ передбачає чіткий географічний поділ територій господарювання ТПВ, оптимізаційне визначення місць розміщення на ній усіх об’єктів, що будуть задіяні у ланцюгу видалення, а також детальний опис усіх інших показників території, які мають пряме відношення до утворення й накопичення відходів (наприклад, демографічні, інфраструктурні, соціальні і т.ін.). Саме логістика вже спонукає уряди окремих європейських країн до введення суттєвих змін до чинних систем господарювання ТПВ шляхом поділу загальнонаціональної території на так звані «сміттєві округи» чи регіони, в межах яких об’єднуються як матеріальні, так і управлінські ресурси для вирішення питань знешкодження відходів.
У цьому місці, очевидно, слід зробити паузу, щоб витримати чимало зауважень і застережень щодо фантастичності і нереальності застосування вище описаних підходів у нашій вітчизняній повсякденній практиці. Очевидно, що ні сьогодні, ні завтра, ні навіть післязавтра логістика не подолає утверджуваної десятиліттями екологічної тупості. Проте — надія є. Логістичний ланцюг видалення почав «пробиватися» до свідомості спільнот, стурбованих екологічними небезпеками. У цій свідомості уже нуртує наступна ідея якнайефективнішого вирішення проблеми, досягнення найвищої мети — домогтися виключення можливостей попадання у довкілля шкідливих відходів.
ПРОЕКТУВАННЯ ДОВКІЛЛЯ
Досягнення такої мети супроводжується не лише теоретизуваннями, але й практичними діями. Мова йде про так зване проектування для довкілля (Design for environment). Ще можна зустрінути такі назви як екодизайн (Ecodesign), проектування продукції сталого розвитку (Sustainable product designe), зелений дизайн (Green design), проектування замкненого життєвого циклу (Life cycle design). Воно зосереджується на екологічних аспектах виробів і на аналізі проблем з перспективи цілого циклу їх життя. Мова йде про проектування для рециклінгу — ключовим елементом якого завжди є рециклінг. Тобто вироби повинні проектуватися так, щоб максимізувати в них кількість матеріалів придатних для майбутньої переробки (рециклінгу), а також таких, які походять з рециклінгу (рециклати). Тут має місце перенесення екологічної відповідальності за виріб на його виробників, що може призвести до вимірних і відчутних не лише екологічних, але й економічних вигод. Щоб дії і видатки в процесі проектування були ефективними, потрібна екологічна освіта, а також відповідне управління відходами.
Для прикладу — корпорація Xerox впровадила на початку 90-х років політику «безвідходні фабрики і безвідходні продукти», розширену стратегічним баченням «нічого на звалище відходів» (zero to landfill). Проектуючи вироби під кутом зору рециклінгу (завдяки чому було можливе повторне використання підгруп, матеріалів і т.ін.), корпорація зекономила понад 2 млрд. доларів.
Попереднє планування можливості рециклінгу ще на початковій стадії проектування виробу і в процесі його виготовлення сприяє збільшенню кількості матеріалів, що відновлюються в процесі рециклінгу, а також полегшує сам процес рециклінгу, робить його економічно рентабельним.
Цілком можливо, що багато хто, ознайомившись з цими підходами, назве їх фантастичними розумуваннями, далекими від реалій засміченого сьогодення. Відповіддю на такі застереження може бути відоме визначення реалізму як утопічного погляду, котрий помилково припускає, що є так, як є. Найвідчутнішою реальністю суспільної життєдіяльності є зміни — неперервні і часто не відразу помітні. Так само майже непомітно, але невідворотно відбувається перехід від епохи індустріальної економіки в епоху економіки знань.
Винятково важливим стає процес набування й поширення цих знань — рушія сучасних поступових перетворень. Не можна людині залишатися бездумним споживачем продуктів так званого науково-технічного прогресу, таким собі обмеженим угодником споживацтва. Попри надмір цинізму й лукавства, що охоплює нині людство, потрібно нагадати собі про його вище, духовне покликання.
«Сьогодні очевидно, що ідея прямолінійного й безмежного розвитку, породжена Просвітництвом і Промисловою революцією, виявилася хибною. Оскільки рушійною силою такого розвитку став егоїстичний антропоцентризм, то він неминуче спричинився до виснаження ресурсів і згубного навантаження на біосферу. Будь-які сподівання чи покладання на нову техніку, яка здатна врятувати світ, щонайменше наївні. Історія показує, що кожен новий виток технічного розвитку тягне за собою нові непередбачувані і небезпечні наслідки для людини і природи. Але це зовсім не означає, що треба заперечувати наукові відкриття. Неможливо зцілити світ шляхом повернення в кам’яний вік, таке повернення за суттю своєю хибне, бо передбачає «втечу від самого себе», неприродне зречення від історії. Ймовірно, воно просто неможливе, оскільки не дано людині повернути назад історію. Безглуздо заперечувати науку, техніку і всю сучасну цивілізацію. Їх слід не заперечувати, а духовно опановувати ними, підпорядковувати їх духові. Для цього вимагається нове етичне обѓрунтування суспільного розвитку, аби природні ресурси і досягнення людського розуму використовувалися у відповідності з моральними намірами» [Архиепископ Кирилл (Гундяев). К экологии духа//Символ. Журнал христианской культуры при Славянской библиотеке в Париже.-1989.-№22.-с.117-143.].
