Пригадуєте, чим закінчуються казки? «І тоді вони відгуляли весілля. І я там був, мед-пиво пив, по бороді текло, а в рот не потрапило!». В останні роки подружжя Валентина та Михайло Ліщуки на весіллях бувають дуже часто, проте так само часто почуваються на них у ролі отого казкаря: чужа гостина для них — це напружена робота. Сільський голова та вчителька молодших класів стали в Маневицькому районі популярними ведучими весільного дійства.
Як сільський голова став весільним тамадоюАЛЕ СПОЧАТКУ В НИХ БУЛО СВОЄ ВЕСІЛЛЯ...
Свого майбутнього чоловіка Валя Плазовська зустріла на луцькій автостанції, коли з подругою після студентських іменин зібралися ще на якусь гостину в Рожище. А Миша, травмований на футбольному матчі, весь у бинтах, повертався з товаришем до Луцька. Потім побачилися в педінституті, де обоє навчалися. Потім Мишу послали викладати географію у Старий Чорторийськ, і Валя навіть думала, що тепер, на віддалі, він її забуде...
Він приїжджав часто, і через три роки після знайомства одружилися й перебралися в село Прилісне. У Прилісному, на базі заводу «Сойне», на той час була непогана футбольна команда, а у футбол Миша грав завжди. Причому на досить пристойному рівні. Грав за студентську збірну, за команду автозаводу, луцьке «Торпедо»...
На весіллі хлопці з команди подарували Ліщукам футбольний м’яч зі своїми автографами. Він висить на почесному місці в передпокої їхньої затишної квартири поряд із симпатичною дерев’яною фігуркою ведмедя. Ведмедя звуть Мишком і в руках він теж тримає футбольний м’яч.
В ІНСТИТУТ АДАМА Й ЄВИ...
Футболу хлопці з команди «Сойне» віддали свої найкращі молоді роки. Передружилися, стали кумами — така собі ціла команда кумів. І одного разу Михайлу спала на думку ідея зробити для них якийсь вечір, щось на зразок «Голубого вогника» чи «Від усієї душі». Загітував Валю й вечір вони провели. А був на ньому директор заводу й «хрещений батько» футболістів Анатолій Михайлович Мельник. Подивився він те дійство й просить Валю: скоро, мовляв, сина женитиму, зроби й мені таке весілля, як цей вогник!
На той час ніяких особливих талантів, та ще тамади, Ліщуки в собі не відчували. Проте через тиждень чи два після весілля у директора їх запросили на інше. А там куми їхньої брат попросив аж два весілля вести. Тоді інший брат... І пішло-поїхало, і так вони провели вже понад десять весіль.
Найбільше не люблять весіль великих, коли долею випадку збирається разом до чотирьох сотень незнайомих між собою людей. А от весілля, де люди один одного знають і «закрутити» легше. Сценарій зазвичай обговорюють наперед з батьками і нареченими. Адже нюансів багато. Як той же коровай ділити? Ліщукам подобається, коли, за українською традицією, наприкінці весілля з усіма атрибутами й звичаями. Простіше гроші й подарунки віддати перед застіллям, але тоді втрачається одна з «родзинок» весілля.
Починають з молитви, а далі... А далі, як у казці, все цікавіше...
— Кажемо, наприклад, що колись молодому вибирала наречену ціла родина. Дивилися й на вроду, й чи вміє шити, прясти та носити воду... А тепер молодята шукають один одного самі. Але щоб добре прожити, треба разом пуд солі з’їсти. Хліб на столі лежить, візьміть по шматку й насоліть його іншому так, ніби в останній раз солите, — згадує Валя.
— Молодята стараються! Напомпують солі один одному щедро. А я тоді й кажу: «Тепер поміняйтеся окрайцями, з’їжте їх, і хай це буде останній випадок, коли ви один одному насолили», — сміється Михайло.
На весіллі має бути весело, а тому подібних розіграшів Ліщуки щоразу придумують багато. Щоб отримати дипломи про закінчення підготовчих курсів сімейно-будівельного інституту імені Адама і Єви, молодята мусять дати відповідь на безліч цікавих запитань. Коли виріс у молодої перший зубчик? Як дівоче прізвище тещі? Як кличуть тещу по-вуличному (це в тому випадку, коли прізвисько смішне, а не кожен же зять тещу наважиться вголос обізвати...)? Наречену запитують, на якому боці любить спати наречений. А народ вже прислухається: якщо знає, на якому, значить, підночовував?!
Нареченого одного разу питали, скільки сапок є в господарстві тещі. То він із ситуації вийшов просто: порахував, хто в хаті живе, й таку кількість назвав. А себе порахувати забув. Сміялися ж... На іншому весіллі молоду запитували, після якої чарки свекор червоніє?
— А він може випити літрів зо два і не почервоніти! І все життя матюкається... Тож наступне питання було таким: скільки лагідних слів за хвилину може вимовити твій свекор? І доки молода невістка роздумувала, як вийти зі становища, з-за столів їй з реготом підказали: «Безкінечно!»
І коли молода пара на ділі доведе, що готова заради сімейного благополуччя навіть пуд солі з’їсти, тамада вручає барвисті дипломи, які Валя виготовляє сама й щоразу вигадує для них нові «заліки». Наприклад, для чоловіка: миття підлоги — здано на «задовільно», відвідування магазинів і барів — «добре», ходіння перед дружиною на пальчиках — «відмінно», приховування від дружини грошей — ще не атестований... Для дружини: стрільба очима — на 5, біг по магазинах з важкими сумками — 4, боротьба з сусідами — ще не атестована... Як кажуть, земне й смішне! А прості невигадливі «дипломи» стають дорогим документом у сімейному архіві.
А МАТІР ЧОЛОВІКА ЗВУТЬ «СВЕКРУХА»...
Сама Валя, можна сказати, корінна міщанка. Дитинство провела в Нововолинську й до заміжжя далі Луцька мало де й бувала. А Миша родом з поліської «глибинки», з села Боровно, що у Камінь-Каширському районі. Зате тепер Валя й корову доїть, і ягоди в лісі, як тут кажуть, не збирає, а «бере». Свекруха, сільська вчителька, замінила їй покійну маму. Вона дала їй перший черпак, першу сковорідку, перші виделки й ложки. Маючи після травми тільки одну руку, вишила дітям чудесні скатертини, рушники, наволочки. Так само дорогий Ліщукам і Валин тато: він стояв з її подругою під дверима педінституту, коли дочка вступала, під вікнами пологового будинку, коли народжувала...
У їхній весільній програмі немало жартівливих конкурсів для свекра й свекрухи, для тестя й тещі.
Але в якийсь момент настає щемлива мить, коли Миша у гостей запитує: що найважче завтра буде зробити молодятам?
— З залу кричать: гроші порахувати, прокинутися... Смішки, гамір... А Валя тоді й каже, що найважче буде зятеві назвати тещу, а невістці — свекруху мамою...
У Валі з цього приводу є поетичні рядки: «А матір чоловіка звуть свекруха, звання це дійсно трохи ріже вуха. Вона ж трудилася в житті немало, такого ж хлопця згодувала! Наталочко, сьогодні ти так само скажи на жінку цю ласкаве — «мамо».
І більшості таке ліричне звертання тамади допомагає побороти непоборний раніше бар’єр.
...І НАЛЛЄМО ПО ЧЕРПАКУ!
Наприкінці весілля тамади-Ліщуки обов’язково вшановують кухарок, на Волині кажуть «господинь». Під час танцю їм зав’язують фартухи й хустки, на шию чіпляють кільце ковбаси, виносять каструлю горілки, й кожна з господинь має випити з черпака й закусити ковбасою, не торкаючись її руками.
***
НАЙБІЛЬШ ЧЕКАЛА МАТИ СИНА...
Погано виступати в ролі «запорожців», слухаючи цікаві розповіді Ліщуків про проведені ними весілля, хоча, навіть не побувавши на жодному з них, ми насміялися так, як давно вже не сміялися. Але життя їхнє не обмежується тільки весіллями, «тамадуваннями», на яких Валя і Миша, до речі, поки-що грошей не беруть. І запрошують їх не як весільну «фірму» — таке явище вже зустрічається в Україні, — а просто як добрих знайомих з багатьма талантами. Вони дуже колоритна пара. Миша — високий, ставний, з розкішними «українськими» вусами, і Валя — з великими гарними очима, швидка, запальна, вся на емоціях, поетична натура: половина весільного сценарію — це її душевні вірші. Як душевний вечір, присвячений землякам, котрих називають воїнами-інтернаціоналістами, що його в Прилісному проводять вже вп’яте. Є тут ветерани Афганістану, хлопці, які воювали в Югославії, а про те, що Віктор Ніщик має найвищу нагороду Сирії — орден «6 жовтня», раніше ніхто в селі й не знав.
Уявіть повнісінький зал місцевого будинку культури, а це 400 осіб, — і весь зал плаче...
— Ми знайшли хлопців, які з нашими воювали в Афганістані, і до певного моменту переховували їх за лаштунками. І ось вийшли на сцену два Миколи: десять років не бачилися! З Луцька приїхав мій земляк — з Боровна родом, а з Городка — Борисюк, на чиїх очах він підірвався, він йому ще перев’язку робив. І тільки тут зустрілися знову.
— Вразила всіх й історія Колі Телебея. Його мама 15 лютого, коли радянські війська виводили з Афганістану, не відходила від телевізора, вдивлялася в кожне обличчя. І раптом відчула на плечах чиїсь руки. Озирнулась — а це син!
На запитання, чому проводять такі вечори, сільський голова Ліщук відказує просто:
— І я там міг бути, в Афганістані... Хлопці мають статус учасників бойових дій, їх прирівняли до ветеранів Великої Вітчизняної, але в них трохи інші біографії. Вони обов’язково ідуть на могилу до Саші Полтави, бо хоч одні були в Афгані, а він в Югославії, цих людей єднає щось спільне. Приїжджають з дружинами, робимо їм гостину, й спогади звучать до години третьої ночі. І тепер люди просто не зрозуміли б нас, якби ми не провели такий вечір.
