18 лютого — день народження Джеймса Мейса — українця, американця індіанського походження, який присвятив наукове життя розкриттю правди про український Голодомор і визначив постгеноцидність як «діагноз» нашого суспільства. Визначний дослідник і публіцист протягом семи років працював у редакції «Дня», був консультантом і колумністом газети, редактором її англомовної версії. Джеймс Мейс говорив, що англомовний The Day для нього «як власна дитина», і пишався тим, що його життя було пов’язане з «Днем». Зі свого боку редакція робить усе, щоб пам’ять про дослідника залишалася живою: ми видали у своїй Бібліотеці основні його статті, за ініціативи головного редактора Лариси Івшиної було започатковано премію за громадянську позицію в журналістиці імені Джеймса Мейса, яку було присуджено вже 8 разів.
Про актуальність спадку Мейса говоримо з Іриною КЛЮЧКОВСЬКОЮ, директором Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою НУ «Львівська політехніка», напередодні важливих заходів, які інститут підготував для вшанування пана Джеймса.
«ВІН ГЛИБОКО РОЗУМІВ СТАН НАШОЇ ДЕРЖАВИ»
«Для мене Джеймс Мейс — це людина, послана Богом Україні, — говорить Ірина Михайлівна. — Бо як ще пояснити, чому особа, яка приїхала з американського континенту, так глибоко вникла в наші проблеми? І не лише в питання Голодомору, які були суттю його професійної діяльності. Мене вражало, що він уже тоді розумів значення тих реформ, які ми нібито проводимо зараз. Мейс писав: «Реформи можливі лише тоді, коли основна маса зубожілих людей почне розуміти, що відбувається, і почне усвідомлювати необхідність зміни цілої системи». Він говорив про ключове питання української мови, про подолання комплексу нашої меншовартості у цьому контексті: що питання не часу, а волі і зусиль. Власне, та цитата, на яку я колись натрапила, читаючи газету «День», мене спонукала до того, що одним із ключових напрямків діяльності нашого інституту є питання української мови як іноземної — як частини цієї проблеми. Я завжди дивувалася, що Джеймс Мейс розумів стан нашої держави, говорячи, що ще немає України української в тому сенсі, як Польща є польською, наприклад. І що все залежить від політичної волі людей, які зобов’язані виконувати ті завдання, які перед ними ставить нація і сама держава. Передбачення Джеймса Мейса сьогодні реалізуються, зокрема, коли він говорив про Росію, яка незалежно від орієнтації політичних сил сприймає існування України як смертельну образу. Він писав, що коли у Росії будуть розв’язані руки, результатом будуть спалені книжки, це буде агресія, що відбувається тепер. Тобто масштаб цієї постаті просто колосальний».
«КОЖЕН НА СВОЄМУ МІСЦІ МАЄ РОБИТИ ТЕ, ЩО МОЖЕ»
Щоб ідеї та особистість Джеймса Мейса сприйняв якнайширший загал — і студенти-політехніки, «технарі», і студенти з інших університетів, вчителі шкіл, представники громадських організацій, науковці тощо — 24 лютого в стінах головного корпусу НУ «Львівська політехніка» відбудеться зустріч з Наталкою Дзюбенко-Мейс, лейтмотивом якої стали слова самої письменниці «Сьогодні наші мертві обирають кожного з нас».
«Поштовхом до ідеї зустрічі з Наталею Дзюбенко-Мейс був той інцидент, який стався в листопаді під час вшанування пам’яті жертв Голодомору, коли її не пропустили за огорожу, де відбувалося вшанування, — ділиться Ірина Михайлівна. — Мені тоді дуже заболіло, і я подумала, що це проблема нашої пам’яті і нашого незнання. Ми одразу сконтактували з пані Наталією і вирішили, що цей захід проведемо, коли вшановуватимемо день народження Джеймса Мейса. У цитаті пані Мейс, винесеній у заголовок заходу, закладено концепт пам’яті, яка нас повинна вести далі. Не зупинятися на тому, на чому ми зупинилися зараз. Заголовок нашої зустрічі кожен повинен спрямувати на себе. Кожен на своєму місці повинен робити те, що може. Ця зустріч, яка виходить за межі нашої професійної діяльності, є нашим громадянським покликом і зобов’язує нас робити певні кроки. Саме тому, розуміючи, що хтось повинен це зробити у Львові, ми будемо звертатися з ініціативою до міської ради про найменування вулиці Джеймса Мейса. Причому це ми хочемо зробити публічно. Сподіваємось, представники міської влади прийдуть на захід і зрозуміють важливість цього питання. Я переконана: коли це зробить Львів (бо початок уже закладено у Броварах), то хвиля покотиться всією Україною».
Під час акції буде ще один важливий штрих. Координатор гуманітарних проектів МІОКу Андрій Яців розповідає: «Ми запропонували студентам Львівської політехніки обрати актуальні, на їхню думку, слова Джеймса Мейса, а також Наталії Дзюбенко-Мейс, та представити їх учасникам зустрічі. Це буде своєрідний флешмоб — жива «виставка думок», з якою зможе ознайомитися громадськість Львова».
«ДЖЕЙМС МЕЙС МЕНЕ ПРИВІВ ДО ГАЗЕТИ «День»
Пані Ірина поділилася й особистим. «Джеймс Мейс мене привів до газети «День», — каже директор МІОКу, — бо ще 1992 року, у рік 60-річчя Голодомору, саме у НУ «Львівська політехніка» відбулася перша велична академія на вшанування його жертв. Потім я зачепилася за цю «ниточку» і читала все, що друкував «День», щойно він з’явився. Я глибоко вдячна газеті «День» за те, що вона не лише співпрацювала з цим унікальним чоловіком, який зробив для нас більше, ніж цілі інституції, а й цілеспрямовано упродовж усіх років вела просвітницьку роботу щодо його постаті і спадку, більше того — єдина, яка встановила Премію імені Джеймса Мейса. Насправді лише з часом ми зможемо усвідомити важливість цього кроку, ініційованого Ларисою Івшиною. Це є, так би мовити, конкретна фіксація тих здобутків, які не оцінила (на жаль, мусимо про це говорити) Україна».
«Львівська політехніка з 1992 року регулярно проводить дні вшанування жертв Голодомору. Це вже стало доброю традицією. І тим, що ця ідея вже прижилася в нас, ми завдячуємо газеті «День», яка тепер є дуже добрим нашим партнером, — додає Ірина Ключковська. — До слова, у нас запланована низка зустрічей у співпраці з Будинком учителя, одну з них буде присвячено газеті «День» та її історичним публікаціям».
