Дженніфер Крейк, автор «Короткої історії уніформи», яка вийшла у видавництві «Новое литературное обозрение», спробувала відповісти на всі питання, пов’язані з маркірованим одягом, відразу.
По-перше, чи змінює форма мову тіла? Так, змінює, оскільки діти в навчальних закладах, у яких заведено носити шкільну форму, поводяться зовсім інакше, ніж у домашньому одязі (більш скуто, безособово і асексуально, особливо це стосується дівчаток), пишуть izvestia.ru. Або, навпаки, примушує пишатися приналежністю до соціальної групи, відзнаки якої ти носиш (з радянського минулого ми ще пам’ятаємо: «Як пов’яжеш галстук — бережи його»).
По-друге, яке ставлення оточення до людини в форменому одязі? Правопорушники легше підкоряються поліцейському в формі, аніж у штатському, пацієнти більш охоче довіряють лікареві в білому халаті. Мундири військових за всіх часів викликали більше захоплення повітових панночок у порівнянні з франтоватими костюмами службовців. А біло-блакитні матроски японських школярок чи короткі халатики та білі шапочки медсестер стали стійким еротичним символом.
Взагалі ж Крейк зрозуміла своє завдання надзвичайно широко. З одного боку, в книзі й справді йдеться про уніформу, яку австралійська дослідниця ділить на функціонально необхідну (одяг пожежників чи саперів), функціонально утилітарну (одяг кухарів, механіків, медсестер) і функціонально символічну (одяг стюардес або священнослужителів). З іншого боку, під уніформою вона розуміє будь-які відзнаки, якими користуються ті чи інші соціальні прошарки. І виходить, що її дослідження не просто про уніформу як таку, а про культурні коди, закладені в різних манерах одягатися, про що говорить костюм і про що він, навпаки, умовчує.
Під категорію уніформи підпадають такі деталі костюма, як краватка (символ скутості, охайності та публічності), метелик (артистичний темперамент), шийна хустка (зманіженість). Або ознаки, які сигналізують про сферу занять чи сексуальну орієнтацію, — прикраси та червоні чоботи повій, характерні аксесуари гомосексуалістів (у 1890 р. — зелена гвоздика, в 1920—1930 рр. — червона краватка, в 50-60-і — замшеві туфлі)...
АЗБУКА МОДИ
Чому в одному й тому ж вбранні одна жінка виглядає елегантною, а інша — позбавленою смаку? Навіщо аксесуари модниці? Про це розповів Мішель Норса, перша особа італійської марки Salvatore Ferragamo.
— Італійських ремісників відрізняє вміння використовувати дизайнерські ідеї, зберігаючи власний погляд на річ. Як їм це вдається?
— Багато що пояснюється дбайливим ставленням до традицій. Сьогодні ми використовуємо ті ж матеріали й методи, що й фундатор марки, Сальваторе Феррагамо. Так, у нашому музеї у Флоренції зібрано кращі зразки продукції за весь час існування компанії: будь-який майстер може поглянути на те, що і як зробили його батько або дід (у нас змінилося вже декілька родинних поколінь). А потім зробити щось по-своєму... Класика — наш стиль, хоча й модні віяння важливі, й нові матеріали, й лінії, і силуети.
— А наскільки важливі аксесуари в формуванні стилю?
— Це дуже гнучкий інструмент для створення іміджу. Жінки, які працюють і в яких немає можливості переодягнутися до вечора, щоб піти до ресторації чи до театру, можуть усього лише змінити сумку, пояс і хустку, приколоти брошку до ділового костюма — і з’явитися в більш нарядному вигляді.
— Що чоловік може протиставити цим дамським «штучкам»?
— Я б назвав взуття, краватку й годинник — це ті цеглиночки, з яких складається стиль. Вони повинні бути доброї якості, виглядати дорого, але не кричати про успішний стан справ власника. Чоловіки більш постійні в своїй прихильності, так що першу скрипку тут відіграє якість.
— Як відрізнити підробку вашої марки від справжньої речі? Чи враховуєте ви відмінності в смаках жінок із різних країн?
— Італійки люблять класичний стиль, японки консервативні, китаянки обожнюють все яскраве, красиве, слов’янкам більше до вподоби спортивний стиль.
