Днями, як відомо, Національний університет «Києво-Могилянська академія» відсвяткував свій ювілей. Про достоїнства цього вищого навчального закладу було сказано вже чимало. Але особливо цінні думки викладачів Могилянки — нинішніх і колишніх. Відомий філософ Сергій Кримський читав лекції в академії близько десяти років. За словами очевидців, кожна з його пар закінчувалася бурхливими оваціями студентів. Сьогодні — його міркування про те, чим була Києво-Могилянська академія для суспільства 390 років тому і чим є тепер?
Назва цієї статті не є привабливою метафорою. Мотивуючи її, можна, звичайно, посилатись на те, що до Києво-Могилянського братства, ще за часів Сагайдачного було приписано військо запорізьке, на те, що більше половини козацьких гетьманів були вихованцями академії, яка готувала еліту козацької республіки, навіть на бойову вдачу бурсаків. Річ, однак, не тільки в прямих зв’язках Києво-Могилянки з військовим потенціалом України. Істотним є те, що в українському соціумі ця академічна установа вважалась мобілізаційним центром боротьби за «другі своя», центром, що теж був особливим чином озброєним. Цією зброєю був, за поширеним в Києво- Могилянці образом, «меч духовний». Автор відомої книги проповідей «Меч духовний» Лазар Баранович навіть стверджував більшу ефективність меча духовного порівняно з козацькою шаблюкою. А Феофан Прокопович у своїх лекціях проголошував: «Стріли, мечі, тарани та інші види зброї можуть мати владу над тілом, можуть підривати мури, але не можуть подолати загартованого духу. Отже, якою повинна бути та сила, котрій міг би підпорядковуватись дух? Напевно, такою силою є красномовство, сила слова. Так само префект aкадемії Михайло Козачинський стверджував, що слово — це зброя, завдяки якій людина може вступати в боротьбу з усім світом. Ось чому Сковорода в листі до Ковалинського мріяв: «О, якоб теж у мене був духовний меч».
Відповідно, особливо з XVII століття, коли з’явився український переклад «Вивільного Єрусалиму» Торквато Тассо, в Києво-Могилянці поширюється розробка ідеології лицарства. Вона передбачала серед військових чеснот духовно-релігійні та культурні діяння, як це, зокрема, зображається у творі ректора Києво- Могилянської Колегії Івана Галятовського «Казанню 2 на въєхання», нарисі вихованця Києво-Могилянки А. Радивіловського «Слова часу війни», у віршах О. Яворського і Д. Тултало та інших творах.
Подібні аналогії між духовною функцією академічної установи та військовим образом фортеці не були чисто художнім прийомом. Річ у тому, що хід історичних подій в Україні XVII століття, затверджуючи гетьманську державу та її роль як суб’єкта європейської історії, водночас показав несамодостатність гарматно- кіннотного розв’язання національних проблем. Він свідчив про необхідність духовно- культурного затвердження збройної боротьби. Адже країна опинилася в стані Руїни. А вихід з кризи будь якої нації,в будь який час не вичерпувався лише матеріальними чинниками. Як правило, на перше місце тут висувався фактор державотворення, культури та віри.
Відповідно завдання культурного відродження України як складової затвердження її історичної місії у світі, визначало подвійність національної ідеї. З одного боку, це була опора на козаччину як вирішальну силу захисту гетьманської державності. З іншого боку, це був духовний табір українських братств з їх академічним центром у Києві, центром, що затверджував греко-слов’янську православну цивілізацію. Лицарську гідність її достойників та боротьбу з потьмареннях їхніх «вогняних душ». Тому такого фундаментального значення набув культурний проект майбутнєтворення України, який заклав Петро Могила, а потім розроблявся Ф. Прокоповичем, М. Смотрицьким, С. Косовим, К. Саковичем, К. Транквіліоном Ставровецьким.
Як відомо, цей проект передбачав завдання синтезу західно-європейської та східнослов’янських культур, перехід на європейські програми освіти, залучення латинської вченості. Його втілення було ознаменованe Києво-Могилянською академією та позначилось на усій системі українського менталітету. Образ слова як духовної зброї набув архетипічне значення, асоціювався з духовною батьківщиною рідної мови.
Культурна реформа як шлях до національного відродження потребувала врахування не тільки світового досвіду, а й залучення культурних традицій свого народу. Тому саме Петром Могилою були вперше системно кодифіковані усі свята українського народу, які діють і дотепер.
Києво-Могилянка вже з початку свого існування була названа Гедеоном Смоленським Афінами. Адже професори, а потім вихованці aкадемії органічно поєднували проповідь християнської мудрості з пропагандою науки та культом книги як джерела духовності і просвітництва. Це було пов’язано з інтерпретацією буття як тексту Бога, його осяяних смислів, тобто з концепцією софійності, формулою якої стала теза Г. Сковороди. «Поглянь на цей світ, поглянь на род людській. Він бо є книга». Софійність, що стала притаманною українській ментальності, розрізнювала те розумне, що є у людській голові у вигляді логосу, з розумністю самого життя у вигляді мудрості та її етноутворюючої сили.
Микола Гоголь з його тонким історичним відчуттям так описує цю народну віру у цінність знання. Під час рекреацій бурсаки Академії, пише він, підробляли по селах співом кантів. Входячи у село, вони обирали більш заможну хату і починали з канта «Мир дому сему». Хазяїн, старий козак, довго їх слухав, потім гірко плакав і звертався до господині: «Жінко, оте, що співають оці школярі, мабуть, дуже розумне. Тому винеси їм хліба, сала і всього такого, що є у хаті». Отже, знання розглядалось як цінний продукт, не менш важливий, ніж матеріальні засоби існування.
У Сковороди ідея софійності стала вихідною в його концепції мудрості як етичної духовності. Цей підхід виявився альтернативним тій тенденції сцієнтизації знань, небезпека якої та її антигуманні наслідки стали очевидними в нашу епоху. Адже Сковорода затверджував розум, що є настоєнним на совісті, а не технологічній раціональності. Тут взагалі відбилася та традиція поєднання інтелекту та моральності, яка була властива не тільки академічній вченості, а й українському менталітету взагалі. І не випадково професор Києво-Могилянської академії Варлаам Лащевський карав розпусту розуму, вбачаючи, що вона веде до моральної розпусти.
Фундаментальне значення для української культури мало обґрунтування діячами Києво-Могилянської академії барокової свідомості, яка, за думкою Д. Чижевського, позначала особливості української духовності. Йдеться саме про барокову свідомість, бо вона була притаманна навіть тим діячам, які, подібно до І. Вишенського, негативно ставились до бароко як до художнього стилю. Причина тут полягала в тих ефектах надмірності, волі до заможності та альтернативи аскетизму і святої бідності, яку несла культура бароко. Саме ця альтернатива і була ідеологічно обґрунтована в Києво-Могилянській академії. Вже Петро Могила проголошує думку про те, що багатство – від Бога, а Стефан Яворський, Михайло Козачинський та Лазар Баранович посилались на античний постулат «золотої середини». Істотною була й ідея повноти чуттєвого буття, що її підтримував Ф. Прокопович, вважаючи, що почуття мають божественне походження. Звідси — оспівування краси як онтологічного гаранту гармонії буття та Божої присутності.
Сучасний дослідник бароко німецький мистецтвознавець Гурліт пише, що воно могло стати універсальним європейським стилем, якби контрреформація та друга хвиля схоластики в католицьких країнах не призвели б до зневаження ренесансного гуманізму. Проте українське бароко не поділяло цю сумну обставину. Воно затверджувало велич нового всеставного героя епохи національно-визвольної боротьби, тобто звеличувало людину в статусі лицаря, героя, вождя, проповідника. Отже, українське бароко живило гуманістичну традицію Києво-Могилянської академії, ректор якої Георгій Кониський проголошував, що людина є центром філософії. Це цілком відповідало українській духовності, стрижнем якої був антропоцентризм.
Яскравим свідченням поєднання філософії людини та антропоцентризму української ментальності є творчість Григорія Сковороди. Особливістю його антропології була розробка ідеї свободи, вольності в широкому розумінні. Oстання з погляду українського мисленника є головною характеристикою людини, бо свобода вища за багатство та усі принади світу. Свобода, з погляду Сковороди, відноситься не тільки до зовнішньої людини, але споріднена насамперед з внутрішньою людиною, з богозлитним буттям серця та духу. Свобода повинна бути внутрішньою, бо зовнішня свобода може переступати етичні межі, про що свідчать жорстокі події гайдамаччини. Цінуючи зовнішні вияви свободи і посилаючись на Богдана Хмельницького як батька державної вольності, Сковорода ставив на перше місце свободу внутрішню як етичне джерело всякої вольності. Фактично тут йшлося про свободу як гідність особистості. А таке розуміння було виправданe усією історією української духовності від ідеології «Слово о полку Ігоревiм» до ідеології діячів УПА, які, усвідомлюючи неможливість силового переборення двох тоталітарних держав, відстоювали гідність українського духу.
Отже, і в розумінні свободи, і в прийнятті інших гуманітарних цінностей діячі Києво-Могилянської академії відбивали як особливості української духовності, так і стверджували культурні координати захисту її надбань. Це мало і має доленосне значення і для минулого, і для майбутнього України.
Ми не знаємо, коли буде друге Богоявлення світу. Але точно знаємо місце, де воно відбудеться, — це сфера нашого ціннісного сходження, духовних звершень, краси моральних подвигів та спраги абсолютного. До формування цих високих надбань і була прилучена діяльність Києво- Могилянської академії.
