Започаткований газетою «День» амбіційний проект щорічного фотоконкурсу, без сумніву, заслуговує на увагу з боку Української держави і суспільства. Пані Лариса Івшина, головний редактор відомого широкому загалу видання, відкриваючи нещодавно в Дніпропетровську експозицію фотовиставки із кращих знімків, надісланих на конкурс, так сказала про прикметну особливість для редакції одного із найулюбленіших у народі візуальних мистецтв: «Для газети мають значення не тільки слова. Іноді їх потрібно підкріпити талановитою світлиною. Часто буває так, що знімок за своєю емоційністю буває сильнішим за саму статтю. Він «включає» почуття людей — вони нерідко сміються і плачуть, жваво обмінюються думками. Звичайно, фотовиставка складається не стихійно. Ми добираємо фото. Але основний критерій при цьому — «у нас перемагають не свої, а кращі». Такий підхід до серйозної справи, як на мене, вартий наслідування. Та головне, звісно ж, не це. Я переконаний: дивовижна звабливість конкурсних фотовиставок — у їхній невичерпній пізнавальності, тій духовній енергії, що вони її випромінюють. І не випадково репортаж Вадима Рижкова про презентацію фотовиставки газети у Дніпропетровському академічному музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка має промовисту назву «День» знайомить українців з Україною».
Навіщо автор згадав тут публікацію, вже знайому читачам? Якщо бути щирими і максимально об’єктивними, то визнаймо, що вона — не тільки доказ винятково важливої ролі газети «День» для українства, а й запрошення до роздумів над унікальним явищем в культурному житті України. Це об’єктивна реальність, оскільки ідея організувати газетний фотоконкурс, як відомо, уперше виникла ще у 1998 році, напередодні відзначення другої річниці газети. З того часу редакція кожен рік переймається ним, зазнаючи широкого громадського шанування. Уже з цього можна зробити висновок: сам факт проведення газетою зазначеного конкурсу — своєрідна нагорода за таку пристрасть. Недарма ж кажуть: щоб пізнати розкіш фотографування, треба бути не лише хорошим організатором, а й закоханим у фотомистецтво, тільки так!
Так, загалом ми бачимо обнадійливу тенденцію — творча ініціатива «Дня» тим почесніша, краща і величніша, чим віддаленіші її наслідки. Бо саме тепер з’явилося вагоме знакове відлуння, що всіх нас так радує: газетний фотоконкурс, набувши вікової зрілості, став помітним досягненням. Це відлуння — ювілей. Хіба це не втішно, що новий Х міжнародний фотоконкурс газети «День» буде цього року ювілейним?! Хіба часовий вимір, який він охоплює, — не прямий доказ його престижності, того, яких зусиль докладає редакція для розвою української фотографії та фотожурналістики? Перебілььред них Світовий банк, Перший Національний телеканал, компанія «Адамант», журнал «Digital Photographer». Напрочуд солідно виглядає й список тих, хто сприйняв за честь для себе надати призи для вшанування переможців. Експерти акцентують увагу: призовий фонд фотоконкурсу газети «День» є найбільшим в Україні. Можна до цього додати й статистику відвідування її фотовиставок — тут динаміка теж суспільно позитивна. За оцінкою Лариси Івшиної, тільки в Українському домі фотовиставку газети щороку відвідують близько 20 тисяч вiдвiдувачів за тиждень.
На мою думку, їхня зацікавленість зумовлюється передусім тим, що експозиції з найкращих конкурсних фотокарток несуть з собою основну домінанту суспільного, соціального розвитку — духовність. Адже в них одухотворяється весь наш народ і вся його батьківщина. Виходить своєрідний фотографічний портрет України. Якщо уважно придивитися до знімків, експонованих на фотовиставці, то жоден із них за своїм сюжетом не повторюється. На стендах мирно співіснують ті, хто уособлює сьогоднішню державну владу, і ті, кого переведено цією ж владою до розряду «маленьких українців». Відтак, фотопортрет України виходить дуже строкатим, але строкатість ця реалістична. Щоправда, мусимо відзначити відверто: найліпше виглядають прості люди, що дивляться на нас зі красивих світлин. Чим не типові українці за рівнем пристрастей та колоритності персонажів? Мимоволі пригадується фраза вельмишанованого академіка Івана Дзюби: «Кожна людина — це цілий Всесвіт, особливий макрокосм».
Якщо років п’ять назад фотовиставки «Дня», за нашими спостереженнями, вважалися переважно столичними, то тепер вони стали важливими культурними подіями в регіонах. Саме такий прорив у народ і здійснила редакція газети за останні роки. Скажу й таке: не пригадую жодної фотовиставки інших газет, що виходять в Україні, які були б так елегантно, з витонченим, шляхетним смаком зроблені. Щоб побачити найкращі фотороботи, незважаючи на повсякденні клопоти, люди спеціально приїздять до обласного центру, де відвідують театри, університети, будинки культури тощо. Все це переконливо доводить: фотовиставку люблять, вона завжди користується великим успіхом!
Редакція газети «День» робить з представленими на конкурс світлинами настільки багато, що вже можна говорити про вироблення певної системи у справі їхнього використання після фотовиставок. Зокрема, значний вплив на читача мають конкурсні фото, які нерідко з’являються на газетних шпальтах як ілюстративний матеріал до надрукованих статей. Зізнаюсь, вражаюче несподіваним став знімок до моєї публікації «Навіщо парламент принижує жінок?» («День», №33/2007). Ілюстрацію, запропоновану журналістами, було названо «На постаменті». Читач, мабуть, не забув це разюче фото з VIII Міжнародного фотоконкурсу газети «День» за 2006 рік. Важко навіть уявити більш сильний з емоційної точки зору знімок, здатний епатувати та дивувати читачів. Це стало попаданням, як прийнято в таких випадках казати, у самісіньку «десятку» — нам в Україні ще ой як далеко до забезпечення однакових прав жінок і чоловіків у виборчому процесі.
Крім ілюстрацій, відбір яких спеціально здійснюється до газетних матеріалів, запланованих до друку, редакції удалося реалізувати системний підхід і в справі випуску настінних календарів. Створити таку систему без продуманого до деталей редакційного фотоархіву неможливо. Тому що численні знімки, так само як і соління, варення, інші маринади, потребують грамотного схову й своєчасного практичного застосування. Фотографії не виконують свого основного призначення, коли існують тільки на негативах, у глибині шаф і на дні коробок. Вони живуть на сторінках газет і журналів, у рамках на стінах квартир, на нічних столиках, у пухлих альбомах. Вони живуть, коли на них дивляться!
Я не кажу вже про те, що фотовиставки газети «День» добре послуговують справі ідентифікації українства. А втім, ліпше, напевно, усе ж таки сказати «ідентичність». Свого часу французький соціолог Ролан Барт дійшов висновку: «Будь-яка фотографія — це сертифікат присутності». Звідси можна чимало довідатись про рівень життя українців, їхнє соціальне самопочуття, традиції, які побутують в українських родинах, про те, кому люди готові довіряти, про появу нових цінностей тощо. Оглядаючи зацікавленим оком влаштовані в Українському домі фотовиставки газети, особисто мені впали в око фотографії «Хто їй це сказав?», «Характер», «На своїй землі», «Льонька політика», «Реквієм», «Сільський хайвей», «Море ніжності», «Якби ви вчились так, як треба...» — я вважаю їх одними із найкращих конкурсних знімків. Адже йдеться про національну ідентичність в епоху глобалізації. Знімки кожного народу — це найкраще дзеркало його життя.
Кожна фотовиставка «Дня» жива, достовірна, її концепція — показати українське життя, яким воно є. Для справжніх майстрів фотографії немає нічого цікавішого в світі, ніж люди. Однак розуміти життя і розбиратися в людях — далеко не одне і те ж саме. Треба ще вміти осягати характери і відчувати настрої, бо ж, за висловом Григорія Сковороди, «не тіло, а душа є людиною». Не випадково ж Гран- прі за перемогу в фотоконкурсі- 2002 одержав Євген Кравс (Львів) за фото «Остап Хміль», зроблене в день жахливої трагедії у Скнилові. Його знімок засвідчує: велика і справжня мука безсловесна. А, скажіть, чи не можна сподіватися, що людина стане кращою, коли побачить фотокартку «Все одно красивий» Андрія Ломакіна (Київ). Привертають увагу своїми образами та мистецькою якістю фотороботи «Моя мама», «Суфлер», «Як слухають» і чимало інших. Перелік цей, безперечно, можна продовжити.
Загалом уже проведені газетою «День» дев’ять всеукраїнських фотоконкурсів — це невичерпне джерело фактографічного матеріалу щодо різних аспектів життя сучасного українства за останнє десятиліття. Коли оглядаєш влаштовані газетою фотовиставки, укотре пересвідчуєшся: українці ніколи не бувають ні безмірно хороші, ні безмірно погані — вони різні. На знімках ми бачимо, що про ідентичність — може бути все. Для України ідентичність — це взагалі головне питання: хто ми, де ми та що робити — тема ця надзвичайно модна останнім часом і практично всеохоплююча. Надані на фотоконкурс знімки — це символ народної пам’яті. Згадаймо хоча б фотографію «Кращі учні в школі демократії» киянина Костянтина Чернічкіна, яка наяву демонструє допущені в Україні перегини в розвитку виборчої демократії. Або ж візьміть знімок «Позиція» із Євгеном Марчуком на передньому плані в урядовій ложі парламенту, який рішуче вимагає надати йому слово. Чи сповнене глибокого суму фото Миколи Хрієнка «КОЛИМА. Аркагалинський перевал. Рушник із Полтавщини... Із циклу «Українці за Уралом». І тут я хотів би ще наголосити лишень на одному: в конкурсних фотороботах українство постає перед нами у вимірах долі та вічності, хіба не так?
На жаль, ми звикнулись з уявленнями про фотографію як про якийсь швидкоплинний акт й іноді забуваємо про її головну роль у людському житті. Роль спогаду. Одного разу вже в зрілому віці я зрозумів, що неспроможний пригадати обличчя першої своєї вчительки. Що не пам’ятаю, як виглядав, коли вперше в школі здобув грамоту за перемогу на змаганнях з легкої атлетики, чи пасував мені костюм, який купили на випускний мої батьки... А мама, розповідаючи про це мені, від моїх запитань «А яка вона була, моя перша вчителька?» чи «А вона була вродливою?» почала засмучуватися й зітхати: «Були б фотографії...»
Що хочеться ще відзначити? Фотовиставки газети «День» переконливо демонструють нам, що українське суспільство потребує сьогодні передусім фотографа-мислителя, а не фотографа-розважальника. Перші у позитивному смислі буквально зомбують глядачів, які після перегляду фотоекспозиції часто йдуть у магазин купували мильницю (а то й дорогу камеру), щоб теж зайнятися фотозйомками. А чому б і не спробувати?! Адже фотографування — найдемократичніший вид візуальних мистецтв, а отже — й загальнодоступний. І взагалі, по-моєму, газетний конкурс фотографій має хороші перспективи.
Підсумовуючи мої враження, варто зауважити таке. Своїми світлинами учасники фотоконкурсу газети «День» прагнуть увіковічити цікаві події, хвилини і миті, пов’язані з буттєіснуванням українства. Що станеться з українцями — покаже тільки майбутнє. Але вже сьогодні можна бути вдячними авторам цього проекту, які, маючи вдосталь турбот, вже десять років поспіль влаштовують цікаві конкурси задля визначення та експонування оригінальних фотокарток — як феномена високого фотомистецтва. Тож подякуймо редакції за те, що надала авторам надісланих фоторобіт можливість узяти участь у творчому професійному змаганні, а нам — подумати над проблемою: «Хто ми? Звідки ми? Куди йдемо? До чого прагнемо?» Хотілося б, щоб цей масштабний редакційний проект досяг в осяжному майбутньому свого успішного продовження.
Думаю, читач добре усвідомлює, що сьогодні чи не найактуальніша проблема — проблема етнічної самоідентифікації українців. І в Україні, і поза її межами. І тут я цілком згоден з твердженням доктора політичних наук Миколи Головатого, який вважає: «Без ототожнення кожного українця з певною (саме українською) етнічною групою українське суспільство ніколи не стане цілісним, єдиним соціальним організмом. Внутрішня потреба такої самоідентифікації можлива лише за умови, коли до цього спонукає суспільство, держава. Саме держава має створити належні умови для безперервного, послідовного розвитку етносу, що творить власну державу, та згуртування навколо нього інших етносів, які такої державності на території певної країни об’єктивно не мали і не мають можливості її створити. Такі етноси як невеликі етнічні меншини, своєю чергою, можуть продуктивно існувати лише за умови максимального сприяння утворенню держави титульним етносом». Воно й справді, хіба не це має нині бути висхідним принципом державного управління, формування та реалізації національної політики в новітній Україні?
