Учора українська збірна з футболу зіграла останній товариський матч перед фінальною частиною ЄВРО-2012 —проти турків, які цього циклу змагань не потрапили до числа 16 найкращих збірних континенту. Ці рядки написані ще до початку вівторкового поєдинку, оскільки «День» друкували раніше, ніж пролунав фінальний свисток арбітра. І якщо наші телевізійники, як і перед програним підопічними Олега Блохіна матчем австрійцям (2:3) минулої п’ятниці, перекриють момент виконання Державного гімну безцінними кадрами реклами, то ми знову не будемо знати, чи прижилося, нарешті, в головній команді країни правило Мирона Маркевича дворічної давності — під час виконання славня заплести руки на плечах ближнього свого і гуртом співати «Ще не вмерла України ні слава, ні воля...». Всі уболівальники в Україні фанатично мріють, щоб наші гравці проспівали ці історичні вірші шість разів — 11 червня (перший матч зі Швецією в Києві), 15 і 19 червня (другий і третій — з Францією й Англією в Донецьку) і аж до 1 липня (під час фіналу знову в Києві).
На цих словах хтось із читачів може й розчулитися, а хтось — іронічно, а то й гірко, усміхнутися. Проте в 2010 році українська збірна під керівництвом Мирона Маркевича, яке тривало, щоправда, лише півроку, жодного разу не програла: тричі перемогла й один матч зіграла внічию. І навіть такий короткотерміновий підсумок успішних товариських поєдинків є рекордним для наставників збірної України за її двадцятирічну історію. Для команди, яка нині посідає передостаннє місце в рейтингу з-поміж усіх збірних-учасниць ЄВРО-2012, але має унікальний шанс зіграти ва-банк на своїх стадіонах за грандіозної підтримки рідної публіки. Віри в магію слів додає гасло цьогорічного святкування 20-річчя Федерації футболу України — «Футбол — більше ніж гра». Не тільки у нас, а всюди у світі, де стадіони замінили колізеї.
Новопризначений наприкінці травня головний тренер національної збірної Сербії Сініша Михайлович звільнив зі складу команди двох гравців, які відмовилися співати сербський гімн перед початком товариського матчу з іспанцями — чинними чемпіонами Європи і світу. Двоє з одинадцяти футболістів порушили загальнокомандне рішення, й футбольна федерація Сербії також підтримала вердикт тренера збірної, яка програла той недавній матч іспанцям — 0:2, незважаючи на те, що один із демонстративних мовчунів грає за італійську «Фіорентину», а інший — за англійський «Блекберн». А такі футболісти — великі втрати для сербської збірної. Однак відомий у минулому гравець національних дружин спочатку колишньої Югославії, а згодом і теперішньої Сербії, який багато років вдало виступав у складі кількох провідних італійських клубів, Михайлович переконаний, що виконання гімну на футбольному полі є обов’язком для всіх гравців команди, яка має статус національної.
Принциповість Михайловича значно жорсткіша й суворіша за правило Маркевича. Син серба й хорватки, який після розвалу Югославії без роздумів вибрав за Вітчизну Сербію, не пробачив молодому гравцеві, боснійцю-мусульманину, невиконання гімну зі словами: «Боже правий! Збережи, врятуй нас, землю сербів, сербський рід!» Не взяв Михайлович до уваги й те, що покараний боснієць Адем Ляїч віддавна виступав за сербські команди, рік тому прийняв громадянство Сербії, відмовившись від пропозиції грати за збірну Боснії та Герцеговини. 43-річний Михайлович у ролі тренера цим вчинком лише підтвердив колишній статус гравця, який виконує покарання: саме йому належить рекорд в італійській серії «А» за кількістю голів, забитих зі штрафних ударів, — 27. Футболіст щиро зізнався тренеру, що любить Сербію, але співання сербського гімну суперечить його особистим переконанням. Тренер відверто заявив гравцеві, що одразу ж прийме його назад до збірної — за умови виконання ним сербського славня.
Про цю неоднозначну подію ЗМІ розповіли скупо, майже без коментарів. Бо на важкі запитання немає легких відповідей. Чи передбачає законодавство покарання громадянина-футболіста за те, що він не співає національний гімн? Чи прописана у правилах ФІФА кара за такий вчинок? Чи можна скаржитися на рішення тренера або поведінку гравця в УЄФА? Чи мусить натуралізований гравець співати гімн нової своєї держави, якщо мовчать перед телекамерами місцеві уродженці? Чи патріотично співати гімн члену збірної, який має ще й паспорт іншої держави? Чи здатний запам’ятати слова національного гімну футболіст, який за багато років перебування в країні досі не розуміє її мови? Чи потрібні національній команді гравці, які нехтують символами країни?
Це лише короткий перелік нериторичних і — в прямому й переносному значеннях — неспортивних запитань головоломки Михайловича, яку будуть відтепер розв’язувати не тільки в Сербії. Для нас усіх теж дуже важливо знайти швидкі способи утвердження збірної команди взірця 2012 року як національної. Найбільше це, вочевидь, буде залежати від наставника Олега Блохіна й найдосвідченіших гравців — Андрія Шевченка (107 матчів за збірну) й Анатолія Тимощука (116).
До старту є ще кілька днів. Стільки ж приблизно часу рівно двадцять років тому мала збірна Данії, коли раптово довідалася, що поїде на ЄВРО-1992 замість дискваліфікованої команди Югославії. Тоді данці сотворили сенсацію й стали чемпіонами Європи. А їхніми першими суперниками в групі були — не повірите! — Швеція, Франція, Англія. Всі три збірних, які тепер гратимуть разом з Україною. Футбол — більше ніж гра долі?
