Сполохані гуси тиснуться до теплого, як їм здається, ліворуч, бо у хаті, в якій доводиться мешкати старому їхньому господарю, навряд чи й витримали б. Просторі кімнати великого, тепер порожнього будинку аж лункі від холоду: люди у селах, навіть маючи запаси дров чи вугілля, ще не поспішають обігрівати хату. Ось і 74-річний Петро Дмитрович Бабійчук більше часу, незважаючи на набридливу мжичку, яка дістає Волинь вже не перший тиждень, проводить то на вулиці, то на господарстві у дочки, що поруч, над річкою.
«Поміж верболозу, біля Конопельки...» — цитує рядки власного вірша про найменше село Носачевичівської сільради мешканка сусіднього Єлизаветина Лідія Миколаївна Супрун, котра кілька років тому стала тут сільським головою. Шість років тому вона зуміла організувати громаду на газифікацію рідного Єлизаветина, що не так далеко від Луцька і приваблювало любителів чистої природи. Вже тоді у Єлизаветині вільні хати продавалися як гарячі пиріжки з печі й не було жодної пустки. А відтоді, як голубий вогник почав зігрівати кожну з 67 хат Єлизаветина, село розрослося майже удвічі, утворивши дві нові вулиці — Прилісну і Солов’їну. А всього у Єлизаветині взято під забудову 28 ділянок.
За Єлизаветином газифікували центральне село сільради — Носачевичі, Вишеньки газифікувала вже Лідія Миколаївна (і нині з 90 будинків газ не підключили — але підвели! — лише чотири — п’ять господарів).
— Уже повністю захоплені Запусти — колишній хутір німецьких колоністів, — каже сільський голова. — І хоча на Запустах не земля, а надзвичайно чистий, кажуть, зі сріблом пісок, такий, що тільки у пісочний годинник засипати, проте тут кожен клаптик землі належить новим забудовникам.
Олешковичам же судилася інша доля. Колись це було найбагатше село в усій окрузі. Та масні чорноземи у свій час відкрили іноземні, як би сказали тепер, інвестори. Дід Петро Бабійчук виявився справжнім знавцем історії рідного села. Бо немало, каже, спілкувався зі знаним колись у Рожищі чоловіком, директором місцевого краєзнавчого музею, котрого за енциклопедичні знання прозивали Академіком.
— А його книжку видали під іншим прізвищем! І він, знаєте, зламався, дуже запив й невдовзі помер, — каже з гіркотою Дмитрович.
Від Академіка діду Петру відомо, що олешковичівські землі у часи Катерини II освоювали переселенці з Німеччини та Голландії.
В Олешковичах родина Бабійчуків опинилася за волею... Гітлера й Сталіна. Бо з діда-прадіда мешкала в селі під Холмом.
— В 1939-му батькові довелося втікати від поляків. Два рази втікав, бо один раз спробував зробити спробу повернутися додому. Та, врешті, опинилися ми тут. Етнічних німців з Волині Гітлер забрав до себе, правда не всіх, а лише тих, хто прийняв громадянство рейху. А нас поселили в хаті німецького господаря. Ще осталося від нього 15 корів, а у льосі з 50 центнерів картоплі — усе ж кидали, бо можна було брати лише те, що на воза влазило. Корів, правда, відразу у колгосп, який назвали «Вперед!», забрали...
— І це стільки худоби й поля одна німецька родина сама порала?
— Чому сама? Та, у домі якої ми поселилися, мала ще наймита-парубка.
— А ви були бідніші?
— Мали три корови, коня, 12 гектарів доброї землі й 3 гектари лісу. Такі мали сосни, що голову піднімеш — картуз падає! Тут, в Олешковичах, була така дубина, що не обнімеш... А як прийшли у 1945 році руські, та прийшов уповноважений з району, та сто підвід нагнали — усе зрізали, зрубали. Пішли наші дуби у паровик в Рожищах: була тоді там електростанція, яка містечко освітлювала. Ну, ще міст дерев’яний зробили, — і досі болить Бабійчуку минуле радянське господарювання.
В Олешковичах Бабійчуки поселилися на хуторі з двох десятків хат поряд з німцями та голєндрами (так на Волині називали переселенців-голландців). Найближчий сусід, Фрідріх Гільдебрант, жив, каже дід Петро, «добре». Мав 12 корів, 50 овець... Він і розказав йому, що село зачиналося з трьох братів-переселенців, які починали корчувавати ліс з трьох різних кутків.
— Корчували і різали пилками, пилорам же не було. Школу таку вибудували! Одна була на всю округу...
У навколишніх селах про Олешковичі й досі інколи кажуть: «Йдемо на Голєндри!» Та з численного німецько-голландського племені переселенців нині тут живе одна Ельза Бартощук. Та ще у сусідньому Єлизаветині — її молодша сестра Меліда. Ельза Генріхівна у паспорті записалася німкенею, проте зізнається, що німецької мови не знала і не знає. Удома спілкувалися винятково польською, хоча вважали себе все ж німцями.
— Моє дівоче прізвище — Тихля, і воно ж з Естонії. Дід Петро служив тут у війську, в Луцьку. А тоді на зиму солдатиків відправляли по селах. Так і прибився до нас. Бабусю як звали? Лєнора... Одне знаю, що тут жили ще мої прадіди. Бабця розказувала, що у Першу світову війну їх, як німців, хотіли повернути в Германію. Доїхали, пригадувала, до Польщі, а там ще раз перевірили документи і виявили, що вони... голєндри. Й повернули назад в Олешковичі!
Син пані Ельзи, котрий тримає на обійсті матері невеличку майстерню, є вже представником молодого покоління найменшого села Носачевичівської сільради. На 34 хати — 76 жителів, переважно поважного похилого віку. Цього року народилася лише одна дитина... Це колись тут, пригадують дід Петро і Ліда Миколаївна, вирощували найкращі в окрузі пшениці з важким колосом, а як родили льон, буряки й картопля!..
Чи ж варто вести сюди газ, який з легкої руки політиків став своєрідною «манною небесною» для волинських селян? Бо ж у сусідній Польщі, розказує дочка Петра Бабійчука, газ підведено лише до плит. А опалюють помешкання, бачила, брикетами з тирси. І котли енергоекономні...
— Газ дорогий. До хати підвести — більше трьох тисяч. У хаті — до трьох тисяч. І водогін треба по-новому переробляти... Але й машина дров коштує до 800 гривень! На скільки вистачає? А якраз на зиму й вистачає. Та це якщо топити врозтяжку, маючи брикет чи вугілля, що теж недешеві.
В Олешковичах Галинин дім стане п’ятим, де невдовзі запалає життєдайний для селян голубий вогник. Донині газ в оселях мали тільки... четверо господарів.
— Але лише за минулий рік у цьому селі взято під забудову 13 ділянок! Вільні хати купують відразу, — каже сільський голова.
Ось і на обійстя Петра Бабійчука, який на зиму остаточно перебереться до дочки, є покупці.
— Їм то не дуже у нашому селі подобається, бо й грошей не мають, беруть у банку позику. Але дуже вабить земля, а я маю 50 соток, — каже дід Петро.
Але скільки це коштувало державі?! Прості підрахунки свідчать, що підвідний газопровід з Носачевич до Олешковичів (а це 5 кілометрів лише до початку села, через село й усі 10) обійшовся бюджету в 60 тисяч гривень. Лідія Миколаївна каже, що нові забудовники, котрі придбали в Олешковичах ділянки, теж стали членами кооперативу з газифікації і теж вносили, як і корінні мешканці села, внески на газопровід. Родюча земля, котра два століття тому привабила сюди іноземних інвесторів (щоправда, були вони не з банківським рахунком, як тепер, а з ломами й пилками), і тепер є найбільшим багатством Олешкович. Один із заїжджих господарів придбав тут уже три хати, також — одне з приміщень ферми й пробує конкурувати з нинішнім орендарем олешківських земель, обіцяючи стати ще щедрішим для селян.
Від багатих обійсть голяндерів і німців, котрі й відвоювали у природи й пущі ці родючі землі для людей, в селі лишилася тільки одна хата: незважаючи на запустіння, зарослі кропиви, сам дім ще вражаюче міцний. Вірогідно, що і він невдовзі отримає нового власника, якщо на ділянки під забудову такий ажіотаж.
Та нерухомість, розуміють нащадки працьовитих голяндерів, ще не виведе їх із «пущі» неперспективності. Вірячи у газифікацію як у рушій розвитку (хоча мізерні пенсії його стримують), олешківці мріють і про дорогу, котра б з’єднала їх зі світом.
— Всього 800 метрів, але суцільна глина з ямами. Люди кажуть: хати скуповують бізнесмени, невже ж не потурбуються, аби їхні джипи тут не билися? — міркує сільський голова.
