Звичайно, найважливішим чинником, який дає свободу, є освіта, — каже панi Кеннедi. Мої батьки були простими робітниками без вищої освіти, і те, що я отримала можливість вчитися в університеті, дало мені свободу
Окрім візиту держсекретаря Великої Британії Робіна Кука в Україну квітень подарував Києву ще одну чудову і вельми високу гостю. Баронеса Гелена Кеннеді (на фото), королівський адвокат, член палати лордів, з 1998 року голова Британської Ради, завітала до української столиці на відкриття нового приміщення Британської Ради на вулиці Волоській — у кварталі Києво-Могилянської академії.
Перед самiсiньким приїздом баронеси до Києва британська преса писала про неї як про жінку, що побудувала свою блискучу кар’єру на репутації жорсткого аутсайдера, який досі не дає британській владі спокійно жити. «Вона виглядає, мов одягнута в Принципи», — зазначає «Гардіан». Дочка скромного друкарського робітника з Глазго, Гелена Кеннеді піднялася на саму вершину політичного істеблішменту, ставши найкращою жінкою- адвокатом в країні, отримавши звання довічного пера. Принаймні половина членів британського кабінету міністрів належить до її друзів.
Коли Гелена Кеннеді говорить, у її інтонації, рухах, у тому, як вона дивиться на співрозмовника, вгадуються піднесені до найвищого ступеня воля, самоорганізованість, ерудиція і надзвичайна жіноча чарівність. У Києві було очевидно, що високопоставлені добродії Робін Кук, Борис Тарасюк, зарубіжні посли обходилися з нею надзвичайно шанобливо аж ніяк не тому, що цього вимагали протокольні формальності. І тим більше підкуповувала її невимушеність, здатність створювати навколо себе атмосферу легкості.
Судова практика у галузі карного права все ще залишається однією із професійних пристрастей Гелени Кеннеді. Та дивно, що її вистачає на десятки інших найрізноманітніших захоплень, щоб активно займатися правами жінок, проблемами молоді у виправних закладах, писати книги і вести програму на БіБіСі, очолювати Лондонський міжнародний театральний фестиваль, піклуватися про чоловіка і виховувати трьох дітей. А між цим — виділити свій безцінний час для інтерв’ю «Дню».
— Які найважливіші культурні і наукові напрямки включено до діяльності Британської Ради? Як ви оцінюєте результати роботи Ради в Україні відтоді, як ви її очолили?
— Британська Рада завжди трактувала нашу культурну взаємодію з іншим світом дуже широко. Ми розглядаємо культуру не тільки як образотворче мистецтво, музику чи літературу — ми включаємо у це поняття також і законодавство, управління, науку, технологію та багато інших аспектів. Часто культурі під силу те, що не вдається політиці або офіційній дипломатії. Основне, на що була спрямована діяльність Британської Ради в Україні протягом всього періоду — це, звичайно ж, навчання англійської мови. Ми вважаємо, що новий навчальний центр, який відкрився у Києві, надасть можливість розширити програми вивчення англійської мови, причому це будуть програми не тільки для педагогів, а й спрямовані на різні інші практичні цілі. Наприклад, деякі наші проекти пов’язані з навчанням англійської мови військових. Сьогодні обговорюється питання про те, чи стане ваша армія частиною миротворчих сил НАТО, якщо Україна приєднається до Європейського Союзу. Для цих цілей стане у пригоді «миротворча» англійська мова, от ми і почали заздалегідь навчати ваших військових. Крім того, у нас вчаться ті військові, які збираються демобілізуватися у зв’язку зі скороченням армії. Дуже важливо, щоб чоловіки і жінки, які послужили своїй країні, мали можливість зробити кар’єру в іншій сфері, і ми надаємо бажаючим можливість вивчити для цього англійську, чим би вони не хотіли зайнятися в майбутньому.
Разом з українськими організаціями та українським урядом ми працювали також і над іншими проектами. Зокрема, це програма з реформи, яку ви зараз втiлюєте. Як тільки українська сторона виявляє цікавість і бажання співпрацювати з нами в тому чи іншому напрямку, ми прагнемо відгукнутися, знаходимо людей, які могли б надати експертну підтримку, поділитися своїми ідеями. Можу вас запевнити, що такий процес взаємовигідний: ми вчимося у вас, адже українці переживають зараз великі зміни, але й ми, у Британії, також змінюємося. Навіть такі старі демократії, як наша, мають постійно оновлюватися, щоб відповідати мінливим потребам людей у сучасному світі.
— Чи можна сказати, що Британська Рада працює в Україні активніше чи з меншою активністю, ніж в інших 109 країнах світу, скажімо, у Німеччині чи Польщі?
— Наша діяльність значною мірою визначається запитами й iнтересами тієї країни, де ми працюємо. Якщо ми бачимо, наприклад, що побудова громадянського суспільства виноситься у пріоритет, ми адекватно до цієї зацікавленості і будуємо свою співпрацю. Оскільки Україна виявляла все більше і більше ентузіазму до співпраці з Британією у цьому аспекті, ми й активізували свою роботу тут. Розширення Європи — чудовий шлях до встановлення безпеки і стабільності у цьому регіоні, а Україну ми бачимо, як одну з країн, яким є що запропонувати Європі. У вас виключно талановиті люди, і якщо їм дати можливість, вашу країну чекає велике майбутнє. Всьому Євросоюзу пішло б на користь, якби він підтримав вас і розділив з вами труднощі цього процесу. Це також і в інтересах Великої Британії, тому що ми хочемо, щоб Європа була стабільнішою, досягала більшого успіху.
— Відомо, що зараз у ставленні Заходу до України переважає стурбованість і недовіра. Дехто навіть схильний вважати, що надаючи Україні фінансову допомогу, Захід тим самим фінансує її неефективну систему управління. Зокрема, Джордж Сорос у своїй книзі «Хто втратив Росію?» висловлюється з цього приводу досить критично. Як Британська Рада враховує це у своїй діяльності і якою вам особисто бачиться модель надання допомоги Україні?
— Багато що з того, про що говорить Джордж Сорос, можливо, правда. Думаю, Україні нелегко було, проживши стільки років під радянською владою, звільнитися від свого минулого і дати людям упевненість у тому, що майбутнє може бути іншим. Це було дійсно важко. Думаю, що коли первинна ейфорія від незалежності минула, вам було дуже важко змінювати своє життя, особливо коли майбутнє видавалося таким невизначеним. Адже люди, особливо немолоді, бояться змін. Британська Рада, якій доводиться працювати в Україні у період її нелегких випробувань, прийшла до висновку, що переважна частина нашої роботи має бути зорієнтованою на молодь. Частково тому, що молодь не боїться змін; завдяки сучасним комунікаціям та інформації молоді люди знають, що світ, який вони створюють, може бути кращим. У них зовсім інші очікування, вони вимогливіші, і це чудово.
Я зустрічалася з учителями, задіяними у програмі Британської Ради з підвищення кваліфікації викладачів англійської мови, якою ми плануємо охопити всі українські школи. Чудово, що ці вчителі — здебільшого жінки, причому середніх років, — такі активні, динамічні, вони не хочуть вчити по- старому, використовуючи авторитарний метод, коли вчитель має стояти перед класом і повчати. Вони прагнуть навчати, виховувати демократичний тип інтелекту. Вони вбачають у своїй ролі щось більше, ніж учительство старого взірця — вони хочуть стимулювати учнів, вважають, що головне у педагогіці — розбудити потенціал кожної молодої людини, виховати демократичних громадян майбутнього, які знають, що чим сильнішими вони будуть, тим швидше Україна стане процвітаючою, динамічною країною. Я захоплююся ними і вважаю, що за такими вчителями майбутнє. Ми й надалі допомагатимемо їм дбати про те, щоб ви їх не втратили через те, що нічим виплачувати їм зарплату.
Друге, що важливо — це права людини, розуміння того, що поряд з економічним розвитком держава має усвідомлювати необхідність гуманного ставлення до людини, яке дуже довго ігнорувалося. Британці також змінюють тепер своє ставлення до цієї проблеми: нещодавно ми уперше приєдналися до Європейської Конвенції прав людини, це спричинить великі зміни. Вважаю, що у сфері прав людини нам всім — і Британії, і Україні — є чому повчитися, ніхто з нас тут не досконалий. Ми досі не виявляли поблажливості до молодих людей, які постають перед судом — ми обходилися з ними як з дорослими, і тепер нам слід розробляти нові принципи боротьби з дитячою злочинністю. У цій галузі всім нам треба багато чому навчитися, і я рада, що ми робимо це шляхом співпраці, а не повчання.
— На адресу України неодноразово лунали попередження про можливе припинення її членства у Раді Європи через повільне здійснення правової реформи, порушення прав людини, втручання держави у діяльність судових органів. Які кроки, на вашу думку, Україні насамперед необхідно зробити для створення громадянського суспільства?
— Одне з найважливіших завдань — це навчання працівників правоохоронних органів питанням прав людини. Велика Британія зараз проводить у себе інтенсивну роботу у цьому напрямку. Тут, в Україні, ми також могли б організувати програми обмінів, щоб ваші юристи могли поїхати до Британії, а їхні британські колеги могли приїжджати сюди для участі у семінарах та дискусіях про те, як зміцнити незалежність правоохоронних органів в Україні, як запобігти корупції, як допомогти вашим громадянам набути упевненості у тому, що судді розглядають справи неупереджено, повністю незалежні і поважають права людини. Дуже важливо зробити це, бо у вас у минулому не було такої традиції через залежність правоохоронних органів від радянської влади. А тепер зміни зачепили і цю сферу, і можливо, вам слід би прискорити цей процес. Може, тут і Британська Рада могла б зіграти свою роль, допомагаючи вам і вашому Міністерству юстиції, і ми, безперечно, у цьому зацікавлені.
— Серія критичних статей про українську політичну й економічну практику, що з’явилися нещодавно у «Файненшенл Таймс», викликала бурхливу реакцію в українській пресі. Український прем’єр-міністр Віктор Ющенко вважає, що подібні матеріали могли з’явитися на Заході на замовлення безпосередньо з України. Водночас деякі аналітики сприймають атаку у британській пресі як застосування однієї із «брудних» технологій захисту демократії, використаної Заходом для стимулювання реформ в Україні. Яка ваша думка з приводу цих публікацій?
— Безсумнівно, для того, щоб відчувати себе готовими до змін, причому швидких змін, людям потрібен стимул. З одного боку, у вас є певні сили, які взагалі не хочуть змін. А з іншого — є люди, які отримують зиск з перехідного періоду. Повільні перетворення часто є джерелом благ для них особисто, тому вони не зацікавлені, щоб суспільство реформувалося у належному темпі. Важливо, щоб українці не мирилися з цим. Думаю, що стимулювання ззовні необхідне, але й у самій Україні ті, хто дійсно відданий справі реформ, мають діяти наполегливо і рішуче. Інакше інвестори не можуть бути впевненими в тому, що можна вкладати гроші у вашу чудову нову країну.
— Що пов’язують прості британці зі словом «Україна»? Чи є у них інші асоціації, крім Чорнобиля, київського «Динамо» і віднедавна — Нацбанку?
— Передусім, британці знають про Україну більше, ніж про більшість країн, які раніше входили до Радянського Союзу. Здебільшого люди знають Росію і Україну. Звичайно, вони знають, що Україна — житниця Європи, про це їм кажуть на уроках у школі. Вони знають, що це дуже плодоносна частина світу, якій випало на долю багато випробувань, зокрема, жахливий голодомор у 1930-х, але у неї є потенціал для відродження. Люди знають і про те, що життя тут непросте. Я думаю, що стосовно до України британці виявляють багато доброї волі, і дуже важливо, щоб вона збереглася, щоб не виникло стереотипного уявлення про Україну, як про чергову країну, де провалилися всі спроби модернізації. Тому вам необхідно скористатися нагодою і дійсно поквапитися з реформами, зі створенням певної бази, яка переконає інвесторiв, що сюди можна вкладати гроші. Бо якщо у вас не буде надійної правової системи з незалежними правоохоронними органами, яким люди довіряли б, то інвестори не захочуть приїжджати сюди і укладати контракти. Якщо ви не поважатимете прав людини, західні фірми не захочуть, щоб їхні представники працювали в Україні. І не можна, до речі, не вкладати гроші у вивчення англійської мови, оскільки без англійської вам не вийти ні на світовий ринок, ні в Інтернет. Щоб це трапилося якнайшвидше, ми хочемо працювати разом з вами, допомагати вам.
— Однією з проблем, що хвилюють багатьох українських жінок, є те, що в українських реаліях їм, на жаль, гарантоване лише право жити у світі чоловічих пріоритетів замість надання їм рівних можливостей. Коли, по-вашому, починається активний жіночий рух: у розвиненому суспільстві чи в період криз, щоб тим самим сприяти розвитку суспільства?
— Я думаю, що криза ніколи не йшла на користь жінкам. Як правило, високий рівень життя жінкам тільки допомагає, тому що коли країна процвітає, з’являється більше робочих місць, більше жінок залучається до трудового процесу, жінки отримують можливості, яких раніше не мали. Саме процвітання по-справжньому звільняє жінок. Звичайно, найважливішим чинником, який дає свободу, є освіта. Мої батьки були простими робітниками без вищої освіти, і те, що я отримала можливість вчитися в університеті, дало мені свободу. Я вважаю, що саме такі можливості змінюють життя людини, і ми маємо прагнути, щоб вони стали доступними якомога бiльшiй кiлькостi людей як в Україні, так і у Британії. Я багато років віддала боротьбі за права жінок, багато українок, з якими я зустрічалася, говорили про те, що жінки у Великій Британії змогли домогтися рівності, і це правда — ми зробили великий крок уперед. Та боротьба все ще триває, нам є ще куди рухатися. Всьому суспільству йде на користь, і чоловікам у тім числі, якщо жінки домагаються рівності і їхні права поважаються.
— Шлях, який ви пройшли від будинку простих батьків — ірландських католиків — до вершини британського політичного істеблішменту, ставши королівським адвокатом, отримавши довічне перство, при цьому займаючись ще і сім’єю і виховуючи трьох дітей — не може не викликати захоплення. Поділіться, будь ласка, секретом, як вам на все вистачає часу.
— Я займаюся тільки тим, що мене по-справжньому хвилює. Я дуже дисциплінована в плані роботи. Звичайно, у мене є троє дітей і чоловік, і я завжди піклуюся, щоб у моєму житті було місце і для того, щоб потурбуватися про сім’ю. Ця рівновага проходить через серце жінки, але воно того варте. Якщо тільки ми можемо прислухатися до свого внутрішнього голосу і бути певним, що коли відчуємо, що нехтуємо якоюсь частиною нашого життя, то зможемо все влаштувати.
— Я багатьом українським жінкам побажала б вашої долі.
— Я розумію, що була у дуже привілейованому становищі, і хотіла б, щоб жінки у всьому світі мали такі ж можливості.
«День» висловлює вдячність Британській Раді за організацію зустрічі з баронесою Кеннеді.
