Нині в місцях позбавлення волі перебуває понад 235
тисяч осіб. Злочинність породжена самим суспільством. Держава наша у ставленні
до злочинності йде шляхом найменшого опору, механічно ізолюючи тих, хто
не вписався в її закони. Тим самим не лишаючи злочинцям шансів змінити
своє життя. У гостях «Дня» — людина, котра намагається допомогти їм. Ректор
інституту МВС України, кандидат юридичних наук, доктор філософії, генерал-майор
внутрішньої служби Георгій Радов відомий своїми гуманістичними поглядами
на систему, в якій працює понад тридцять років.
«День»: Пенітенціарна система в Україні є однією з найбільш закритих.
Чи необхідно це? Якщо ні, то що планується зробити для її відкритості?
Радов: Міжнародний досвід однозначно свідчить, що жодні реформи, які
підвищують ефективність тюремних систем неможливі, аж поки в’язниця не
стане відкритою для суспільства. Відкритість — неодмінна умова того, щоб
в’язниця із формального засобу виконання покарань перетворилася в інститут,
котрий дієво служитиме для оздоровлення суспільства.
Генезис злочинної поведінки можна сформулювати як реалізацію певної
соціальної патології, наявної в людей, які своєчасно не потрапляють до
механізмів адекватної соціалізації. Суспільство сьогодні саме хворе й не
має злагоджених механізмів соціалізації всіх своїх громадян. Його громадяни
не засвоюють загальнолюдських чи біблійних цінностей, не сприймають їх
особистісно визначальними для себе. У цих умовах формується патологічний
соціальний стереотип, котрий зазвичай і реалізується у кримінальній поведінці.
А держава при цьому бере на себе формально-юридичну місію засудити таку
людину, визнати її поведінку неприпустимою й не більше. Хоча сама, по суті,
причетна до відтворення такої категорії патологічних особистостей. Тюремне
відомство повинне виконувати в державі роль системи соціального очищення,
своєрідного санаційного колектора. А замість цього ми маємо, образно кажучи,
смітник. І весь час перебуваємо під загрозою того, що там буде досягнута
критична маса. Яка не просто вибухне, а породить цілу епідемію соціально
відчужених людей, об’єктивно не здатних на позитивну творчу діяльність,
котрі тиражуватимуть себе в нових поколіннях. У державі фактично формується
«п’ята колона», яка становить реальну, а не уявну загрозу національній
безпеці.
«Д»: Який відсоток таких людей у нашому суспільстві нині?
Р.: На сьогодні в місцях позбавлення волі перебуває понад 235 тисяч
осіб. Із них 30 — 35% здійснили злочини, що не становлять великої загрози
для суспільства. Їхнє утримання в місцях позбавлення волі не може бути
оправданим ні з соціальної, ні з економічної точки зору. Ми сьогодні стоїмо
перед колосальною проблемою — штучної криміналізації суспільства. Якщо
така динаміка збережеться, то приблизно через десять років у нас приблизно
60% населення може мати судимість.
У розвинених країнах спостерігається зворотна тенденція. Вони відмовляються
від подібної карної політики, причому не з етичних міркувань, а з економічних.
Аналіз кримінальної практики показує, що зменшення міри покарання й заміна
тюремного ув’язнення нетюремними формами покарання на ступінь рецидиву
аж ніяк не впливають. Проте витрати на виконання покарань істотно знижуються:
з $3 тисяч у місяць на утримання людини у в’язниці до $30 в місяць на організацію,
наприклад, виправних робіт для неї. Європа не може зрозуміти нашої логіки:
ми люди бідні, але вважаємо за краще платити $3 тисячі замість $30. А реальні
збитки, крім матеріальних, важко не те щоб полічити, але навіть уявити.
Навіть здорова людина, потрапляючи на звалище, яким, по суті, є наші місця
позбавлення волі, занедужує. І фактично втрачається для суспільства й держави...
«Д»: Для того щоб функціонувала система соціального очищення, необхідна
глибока психологічна й педагогічна робота з людьми у виправних установах.
Чи ведеться вона?
Р.: З погляду пенітенціарної теорії, у тюремній справі головну роль
відіграють не засоби й методи, а люди, які там працюють. З одного боку,
вони несуть позитивний соціальний стереотип, і, спілкуючись із ними, людина
набуває його. З другого боку, тільки професіонал здатний впливати на певні
соціальні патології. До речі, кажучи про в’язницю, було б правильніше проводити
аналогії з охороною здоров’я, адже в’язниця в класичному варіанті — певний
вид соціальної клініки. Ми не можемо звинувачувати хворого в лікарні в
тому, що він не видужав, завжди винен той, хто його лікує...
На жаль, не можна сказати, що сьогодні якісний склад персоналу виправних
установ повною мірою відповідає необхідним вимогам. Але система формування
нової генерації тюремного персоналу в Україні є. Зокрема, це Київський
інститут внутрішніх справ. Ми готуємо фахівців, які, за оцінками експертів
Ради Європи, за рівнем своєї підготовки значно перевершують своїх зарубіжних
колег. Не просто навчаємо їх праву, психології, методам впливу на людей.
Ми формуємо певний філософський і соціальний тип людини, яка розуміє природу
цієї діяльності, що має певну суму особистісних якостей, без яких ці професійні
знання мертві. Серед таких якостей — уміння прощати, доброта і водночас
сила волі, людинолюбство. Ще Петро I сказав, що «тюрьма — ремесло окаянное,
и для скорбного дела сего зело потребны люди твердые, добрые и веселые».
Причому особистісні якості ми можемо розвинути, зміцнити, та аж ніяк не
можемо генетично закласти. Люди ж, що не мають необхідних якостей, у в’язниці
не просто не потрібні, а й небезпечні.
«Д»: Раніше пенітенціарні установи називалися виправно-трудовими і праці
відводилася не остання роль у процесі виправлення. Чи є це резонним?
Р.: Звичайно ж, будь-яка бездіяльність завжди сприяє тільки розвитку
вад у будь-
якої людини. Але говорити про те, що регенерувати людину можна тільки
через працю, також не можна. Раб також працював. Виправне значення праця
набуває тільки в певних умовах. Наприклад, вона має відповідати інтересам
людини, адекватно оплачуватися, щоб на зароблені гроші ув’язнений міг поліпшити
свої життєві умови. Щоб у нього формувався стереотип: добре працюєш — добре
живеш. А в нас праця була з-під палиці: норму не виконав — покараний. За
кордоном ця лінія чітко витримується. На Заході у в’язницях штучно створюється
така ситуація, коли працею забезпечуються, скажімо, половина або дві третини
ув’язнених. І ті, хто працює, на ці гроші мають можливість краще харчуватися,
придбати телевізор, допомагати рідним, користуватися ігровими автоматами,
телефоном. Хто не працює — не має всього цього і користується лише державним
пайком. Кого в таких умовах треба умовляти працювати? Там вони за роботою
стоять у черзі.
«Д»: Виробничі потужності в’язниць стоять. Чи не доцільно вкласти кошти
в їх відновлення з тим, щоб в’язниці могли себе окупити?
Р.: Питання економічної діяльності виправних установ сьогодні, напевно,
є головним болем тих, хто керує пенітенціарною системою. Оскільки сьогодні
«лежить на боці» вся економіка, я думаю, що держава ще не скоро буде приділяти
увагу цій системі. Хоча в’язниці не тільки можуть себе окупати, що з успіхом
роблять у всіх розвинених країнах, а й приносити додаткову користь.
Грубо кажучи, уявіть собі ситуацію, коли рабовласник, котрий має 235
тисяч рабів, пухне від голоду. Адже у в’язницях перебувають найпрацездатніші
люди, молоді й дужі! І ми їх можемо й повинні задіяти, і не тільки з точки
зору виховного процесу.
Сьогодні держава витрачає на утримання ув’язнених чималі гроші платників
податків. А осуджені могли б це робити самі. Вирішити це завдання не дозволяє
відсутність адекватної правової бази. Якби був ухвалений, приміром, закон
про пільгове оподаткування для підприємств, у тому числі й приватних, де
застосовується праця ув’язнених, цього було б досить для того, щоб залучити
в цю галузь додаткові капітали, а державі отримати не менш колосальні прибутки.
«Д»: У нашому суспільстві осуджені завжди мали проблеми з соціальною
адаптацією, наприклад, з престижною роботою після звільнення. Як ідуть
справи із цим на Заході?
Р.: Проблеми соціальної адаптації осуджених на території України існували
не завжди. До середини XVIII ст. держава в’язниць не фінансувала, а утримувалися
ув’язнені за рахунок милостині, яку люди охоче подавали. Ув’язнені в очах
пересічних громадян були близькими до юродивих, тобто людьми, від яких
Бог відвернувся, які потребують допомоги й милосердя. Імператор Росії традиційно
був главою опікунського тюремного товариства. Умови життя осуджених у місцях
позбавлення волі наприкінці XIX ст. були такими, що люди часто навмисно
сідали у в’язницю, щоб отримати пристойне утримання. А графа «осудженість»
з’явилася вже в радянський період, коли людина перетворилася в ніщо.
На Заході не існує таких проблем. Там виправний процес не може вважатися
закінченим, якщо після звільнення людина залишається сам на сам. Підготовка
до звільнення розпочинається за рік-півтора. Підшукується робота. А коли
ув’язнений виходить — потрапляє до патронажної служби. Держава робить усе
для того, щоб ніхто не дізнався, що людина недавно звільнилася.
«Д»: Як впливає релігійність людини на здійснення нею злочинів?
Р.: Релігія в пенітенціарній системі — колосальний ефективний засіб,
особливо в наших складних матеріальних умовах. Релігійність можна розглядати
як щеплення від злочинності. Адже християнські стереотипи поведінки несумісні
із кримінальними. Уся Європа як обов’язковий атрибут у в’язниці має церкву
і як мінімум п’ять штатних священиків. Європейська пенітенціарна філософія
грунтується на тому, що в злочинцеві треба насамперед бачити людину, зрозуміти
її. Ця ідея була вперше сформульована 232 року на одному з перших, іще
підпільних, християнських соборів. Тому церква і нині не полишає свого
«шефства» над в’язницею.
В останні роки наші в’язниці також відкриті для всіх. Але, на жаль,
спостерігається велика інертність православної церкви, зайнятої своїми
внутрішньоконфесійними проблемами. Пастирі у в’язницях з’являються, але
сказати, що вони послідовно пасуть свою паству, не можна. Усілякі баптисти,
адвентисти та нові американські церкви набагато ширше представлені у в’язницях.
Вони, звичайно, несуть туди певний позитивний потенціал, але він далекий
від нашої слов’янської духовності.
«Д»: Півтора року тому в Україні пройшла міжнародна конференція із проблем
альтернативних методів покарання. Що зроблено в цьому напрямі?
Р.: Так що нічого. Запровадження інституту пробації пов’язане з перебудовою
всієї системи юстиції, на рівні попереднього слідства, суду та виконання.
Офіцери служби пробації беруть участь у процесі досудового розгляду, але
не для того, щоб розкрити злочин, а для того, щоб дати суду рекомендації
стосовно того, якою людиною є злочинець, яка форма покарання йому може
зашкодити, яка буде ефективна. Стосовно осуджених до покарань, не пов’язаних
із позбавленням волі, інститут пробації передбачає найсуворіший контроль.
На волі ця людина перебуває в позитивній атмосфері, яку можна повністю
використати, цілеспрямовано блокуючи негативні зв’язки. У в’язниці ж єдиним
позитивним чинником є офіцер, який пробудив за дві години спілкування добре
та вічне і пішов. А все негативне оточення залишилося. У результаті формується
найважчий синдром раздвоєння, коли людина за одних обставин одна, за інших
— поводиться абсолютно по-іншому. Така особистість, по суті, зруйнована,
вона не здатна до активної творчої діяльності.
«Д»: В’язниця — не найсвітліше місце. Чи спостерігали ви випадки деградації
її працівників, чи не загрожує вона вашим випускникам нової формації?
Р.: Це не виняток, це правило, специфічна особливість в’язниці. Будь-яка
людина буде деградувати в цих умовах, якщо не провести її реабілітацію.
Нормальна пенітенціарна система обов’язково передбачає у своїй структурі
підрозділи релаксації персоналу. Будь-яке спілкування з ув’язненими у принципі
— то конфлікт. Не бійка, звичайно, але протистояння переконань, ідеологій,
цінностей. А тому — колосальні витрати енергії. Підживлення, зняття напруження
— все це треба робити професіонально і щодня. На Заході в кожній в’язниці
передбачено кабінети релаксації, раз на місяць проводиться спеціальне обстеження,
щороку проходять сорокаденну «зачистку» у спеціальному санаторії, із сім’ями,
дітьми, під наглядом лікарів. А потім — знову в бій.
У нашій практиці ця проблема, на жаль, не знайшла відповідного вирішення.
«Д»: Минулого року обговорювалася реформа пенітенціарної системи, яка,
зокрема, передбачала передачу в’язничного відомства з підпорядкування МВС
Міністерству юстиції. Чи не було б це, на вашу думку, гуманніше стосовно
ув’язнених?
Р.: Для цієї системи ліпше бути прикріпленою до сильного та авторитетного
відомства. Ідеальний же варіант: ця система повинна бути сильною і незалежною.
Реформа має початися зі зламу старої ідеології побудови цієї системи.
Відомий датський пенітенціарист Дюк Пексьо ще 1895 року сказав: «Лікар,
який одними і тими ж ліками лікує різні хвороби, в народі називається шарлатаном,
але те ж саме можна сказати про лікування моральних хвороб обним методом».
А наша система якраз і стверджує, що всіх засуджених можна перевиховати
за допомогою режиму, праці і політико-виховної роботи. Адже мова йде про
те, щоб змінити душу людини, його світогляд! Треба шукати шляхи до його
душі, відштовхуючись не від ярлика, а від того, що в нас із ним спільне,
від того, що ми — люди. Ні прокурорами, ні злочинцями не народжуються.
І коли ми виправимо людське, зникне і юридична оцінка «злочинець». Треба
впливати на причину злочину, а не на його наслідок, а покарання — то якраз
вплив на наслідок. Покаранням убивці не можна реанімувати вбитого. В’язниця
має працювати на майбутнє, щоб убивця, відбувши покарання, більше нікого
не вбив. А наш каральний підхід працює якраз на минуле...
«Д»: Як ви, людина і вчений, ставитеся до проблеми смертної кари? Які
є альтернативи смертній карі?
Р.: Я можу повідомити тільки науково обгрунтовані висновки, і попередити
про небезпеку оцінки цього питання на рівні думок. У контексті суспільного
інтересу смертна кара грає однозначно негативну роль. І збереження її в
теперішніх умовах — становить велику небезпеку. Хоч би тому, що недосконалість
нашої судово-слідчої системи не просто не виключає помилок, вона їх передбачає.
У нас чомусь склалася громадська думка, що наявність смертної кари впливає
на стан злочинності, хоча історія, наука кримінологія не знають жодного
прикладу, щоб смертна кара позитивно впливала на нього.
«Д»: А ісламські країни?
Р.: Там не смертна кара знижує злочинність, а звичаї, закони Шаріату
в цілісній системі. Заберіть усі закони Шаріату і залиште смертну кару.
Побачите, що буде. Ідеолог комунізму Карл Маркс казав, що із часів Каїна
за допомогою страти ще нікого не вдалося ні виправити, ні втримати від
здійснення злочину. І наводив статистику, що найбільша кількість кишенькових
крадіжок у середньовічній Німеччині фіксувалася під час публічної страти
кишенькових злодіїв. Мотивація злочинної діяльності зовсім інша, і наявність
апріорі існуючої загрози втратити життя, не підкріплена невідворотністю
цього, не виконує ролі стримуючого фактора злочинності. Усі розмови про
необхідність смертної кари — відверта експлуатація неосвіченої суспільної
свідомості. Державі зручніше користуватися цим інструментом, ніж будувати
системи, про які мовилося вище. Найлегше списати все на людину: вона вбила,
він згвалтував...
Найбільш негативний наслідок наявності смертної кари в державі — демонстрація
стереотипу насильства, що має згубний вплив на суспільну свідомість. Грубо
кажучи, «якщо державі можна вбивати, то чому мені не можна?». І якщо в
державі немає могутніх раніше створених морально-етичних стереотипів, то
цей вплив особливо сильний. Дозволити собі зберегти смертну кару в системі
покарань можуть тільки високорозвинені, цивілізовані країни, які мають
стійкий імунітет до насильства. У США, наприклад, де народ досить богобоязливий,
смертній карі надається значення не покарання, а міри санації, очищення
суспільства від істот, які мають лише оболонку людини. Від моменту виголошення
вироку до виконання його там минає 10 — 15 років. Весь цей час із людиною
інтенсивно працюють психологи, інші фахівці. Весь цей час існує можливість
скасування вироку, якщо вони констатують, що людина реально змінилася.
Довічне ув’язнення також виглядає зовсім не так, як ми собі уявляємо.
В Англії за будь-яке вбивство або замах на вбивство встановлено довічне
ув’язнення. Але це не означає, що людину садять і ставлять на ній хрест.
Їй дають можливість довести свою соціальну корисність і жити у суспільстві.
З кожним таким ув’язненим персонал працює за індивідуально розробленою
програмою. Протягом 10 — 15 років він здатний засвоїти міцний позитивний
стереотип, і тоді його можуть звільнити. Довічні ув’язнені ведуть колосально
активний спосіб життя. Ми бачили групу вбивць, які набирали книжки для
сліпих дітей України. У них є програма допомоги нашим дітям, які постраждали
від Чорнобиля, — «Алешка», вони здійснюють її за свої гроші. Невже англійським
карним злочинцям наші діти дорожчі, аніж українській державі? У довічних
ув’язнених є чітка позитивна життєва програма, вони всі хочуть звільнитися.
Так, вони — вбивці, але вийдуть на свободу тільки ті, хто став іншими людьми.
На перший погляд парадоксально, але в тому, щоб ув’язнені перебували
в гарних умовах, зацікавлені насамперед не вони, а ми. Оскільки той, хто
перебуває в системі зла, ніколи не навчиться добру. І, вийшовши, вдарить
по першому-ліпшому, хто йому трапиться. Ми не усвідомлюємо, що є заручниками
наших же не спроможних суспільних стереотипів.
«Д»: Який головний урок ви засвоїли зі своєї практики роботи з осудженими?
Р.: Злочин — велика трагедія не тільки в житті жертви, а й злочинця.
Більшість злочинців походять із такого суспільного середовища, в якому
аморальність є нормою особистого і суспільного життя. Скоївши злочин, людина
не перестає бути людиною і обов’язково шкодує за тим, що фатальний збіг
обставин привів її на шлях злочину. Покарання не виганяє зла зі злочинця,
а тільки заганяє його глибше. Побитий злочинець лишається злочинцем. Неможливо
виправити людину, котра скоїла злочин, якщо ставитися до неї з ненавистю.
Необхідно відрізняти злочинця від його злочину, як лікар відрізняє пацієнта
і його недугу.
Честь і професійний обов’язок персоналу пенітенціарних закладів забороняє
йому ставитися до осуджених із презирством і ненавистю.
