У внутрішньому дворику Головного військово-медичного клінічного ордена Червоної Зірки центру «Головний військовий клінічний госпіталь» незвична атмосфера. На алеях — велика група людей на інвалідних візках із радісними обличчями. Поруч із ними — чоловіки, які ледь помітно накульгують. Як потім з’яcується, у них замість однієї та навіть, в одному випадку, обох ніг — протези. Між дорослими виділяється хлопець зі зв’язкою медалей, у нього вроджена відсутність частини руки. Це — параолімпійці, які приїхали до поранених бійців із зони АТО, які зараз перебувають на лікуванні у Києві.
Зібрав і привіз сюди гостей президент Національного комітету спорту інвалідів України Валерій СУШКЕВИЧ. Він коротко представляє усіх присутніх. Ось виїжджає до імпровізованої сцени Світлана Трифонова, чемпіонка Європи з пауерліфтингу, перша учасниця марафону на візках Кривий Ріг — Москва, яка приїхала у госпіталь із двома своїми дітьми. «Навіть не знаю, хто тут кому приїхав допомагати, — жартує Світлана. — Коли ми приїхали в госпіталь і поспілкувалися з хлопцями, я побачила, наскільки позитивно вони налаштовані. Оптимісти до мозку кісток. Не може у таких воїнів не скластися подальше життя». Ось елегантно, виробляючи піруети, під’їжджає багаторазовий призер чемпіонатів Європи та Кубків світу зі спортивних танців на візках Іван Заміга. Серед присутніх виділяється своєю статурою чемпіон світу з бодібілдингу Олександр Голуб. Він двічі втрачав здатність ходити, але налаштований рішуче і збирається й надалі боротися за своє майбутнє. «Труднощі — це трамплін до успіху, — звертається до хлопців Олександр. — Все зводиться до того, як ви від нього відштовхнетеся. Дуже важливо, коли біля вас знаходяться терплячі рідні. Спочатку все здається надважким, але згодом все залагодиться. Вірте, дружіть, спілкуйтеся з позитивними людьми. Ви — герої України, тому ніколи не здавайтеся». Прибули також підтримати хлопців майстри спорту міжнародного класу Микола Овчаренко, Петро Остринський, Євген Богодайко, Михайло Ткаченко, лідер та інструктор активної реабілітації Володимир Азін, учасник бойових дій в Афганістані Володимир Кравченко. У ході зустрічі параолімпійці поділилися своїм досвідом життя після травми. Багато говорили про віру і силу духу, про те, чому варто боротися за життя. Обговорили питання соціального захисту та протезування.
19-РІЧНИЙ ДЕСАНТНИК СЕРГІЙ ІЛЬНИЦЬКИЙ ПОВЕРНУВСЯ ІЗ ЗОНИ АТО БЕЗ НОГИ. ХЛОПЕЦЬ, ЯКИЙ РАНІШЕ ЗАЙМАВСЯ СПОРТИВНИМ БІГОМ, ТЕПЕР МРІЄ ПРО КАР’ЄРУ ПАРАОЛІМПІЙЦЯ
На жаль, дуже мало поранених змогли чи виявили бажання побувати на зустрічі. Але ті, які все ж таки приїхали на інвалідних візках, посміхалися і жартували. Сергію Ільницькому 19 років. Пішов в армію за контрактом, служив у 79-й бригаді. Лікується вже місяць — у нього немає ноги. Із ним у Києві знаходиться його мати. Сергій — її єдиний син. «Зараз мені вже набагато краще, як і сину. Раніше він ні з ким не хотів спілкуватися. Але він же розуміє, що треба жити далі, треба йти вперед, — каже Валентина Ільницька, мати Сергія. — Про те, що там відбувалося, мені й досі не розказує. Я тільки знаю, що помер один його друг, а іншого теж поранено, зараз у Миколаєві. Навіть не сказав, що був у Луганську. Я йому дзвонила, а він запевняв, що перебуває в Донецькій області на кордоні, і що там все спокійно». Раніше Сергій займався спортом. Бігом. Також хотів поступити на юридичний. Хлопець чи не єдиний виявив бажання поспілкуватися із гостями після зустрічі. Він довго розглядав брошури протезування і слухав, як йому розповідали про те, що життя на цьому етапі аж ніяк не закінчується.
Інші за імпровізованою сценою спостерігали на віддалі. Двоє чоловіків на візках зупинилися за останніми рядами лавок на асфальтованій доріжці. Один із них — Андрій із 72-ї бригади. Довго обдумує слова, а потім коротко «вистрілює»: «Поранений іще 12 липня, це довга історія», «дала чи не дала щось зустріч, а хоч вийшов подихати свіжим повітрям і людей побачити», «щоб усі живими звідти повернулися». «А взагалі я — неговіркий», — каже Андрій і замовкає.
«Хай би вбив хтось клепку в голову Путіну, щоб все це швидше закінчилося, — перехоплює розмову Микола із 51-ї бригади. — Хай би він уже зрозумів, що ми не «бандерлоги». І не буде цього: «Ви чуєте мене, бандерлоги? — Ми чуємо тебе, Пу!» (У Кіплінговому «Мауглі» є таке мавпяче плем’я — бандерлоги. Вони постійно і голосно говорять, не слухаючи одне одного, але рішення прийняти не можуть. Тому вони шукають собі царя, який буде все вирішувати за них. — Авт.) Ми — нормальна свідома нація. Українці. Ми тут усі патріоти. Не розумію я цих розмов, чого цих, а не тих призвали. Так випало, що когось у першу чергу, а когось — у другу, третю, четверту, а хтось взагалі звідти не виїжджав і від початку воював за свою землю. Я нікого не звинувачую. Звинуватити дуже легко, але ж треба розглянути всі обставини, об’єктивні та суб’єктивні причини. Якщо вже тебе мама народила чоловіком, то твій обов’язок — захищати Батьківщину. Тому я чітко виконував 17 статтю Конституції України щодо збереження цілісності та недоторканості моєї країни, в якій народився, хрестився, присягу якій давав. І зараз налаштований по-бойовому».
