Гарна й сувора природа тих місць послала холодному літу
п'ятдесят третього ще більш холодну весняну прелюдію. І все ж я, семикласник,
шаленіючи від своєї витівки, якось у тріскучий березневий мороз змінив
валянки на туфлі й раніше втік до школи — поки батьки не помітили. До початку
уроків, гаячи час на людному перехресті, читав барвисту вуличну стінгазету
«БОКС» — бойовий орган комсомольської сатири.
Величезний щит був розділений на три частини: місцева тематика,
загальносоюзна та міжнародна. На першій частині був намальований велетенський
півень у матроському тільнику, що бив крилами по маленькій жіночці, яка
перелякано зіщулилася. Під карикатурою спочатку в жанрі прози повідомлялося,
що колишній моряк Хабібулін Альтаф систематично б'є свою дружину. Потім
йшли вірші, що закінчувалися словами:
Мы петуха того бы так побить хотели,
Чтоб от него лишь перья полетели!
Я знав цього Альтафа Хабібуліна як облупленого — він був
з нашого селища, «шанхайський». Як і його дружину Альфію — рідкісне стерво.
Звичайно ж, він її ніколи не бив — на таке у будь-якого мужика кишка була
б тонка! Але розлучитися й піти від неї намагався постійно. Я сам одного
разу, проходячи повз їхній будинок, чув, як вона кричала дзвінко, чисто,
без найменшого акценту: «Спробуй ще заїкнися про розлучення — я тебе за
грати посаджу! Від мене так гладко не вислизнеш!» У міліцію на нього вона
не скаржилася, приберігаючи цей козир на крайній випадок. І задовольнялася
поки що дрібною капостю, нацьковуючи на молодого чоловіка комітет комсомолу.
На другій частині були намальовані три аспідно-чорні гадюки,
які, піднявши голови від чаші Асклепія, націлили отруйні жала на червоні
контури величезної країни з написом «СРСР». На голові кожної гадюки красувалася
маленька докторська шапочка, а текстівка під малюнком сповіщала, що доблесним
відомством товариша Берії викрито змову лікарів — ворогів народу, що ці
лікарі- вбивці планували отруїти товариша Сталіна та інших керівників Радянської
держави.
На третій частині було зображено дядька Сема з цапиною
бородою, який грав на акордеоні. На розтягнутих міхах акордеона гострим
клинописом були написано «АкордеООН». Напис під малюнком повідомляв, що
Організація Об'єднаних Націй — це всього лише слухняний інструмент у руках
американських імперіалістів.
Це було доречно, що гадюки в докторських ковпачках ще продовжують
сичати на географічні контури Країни Рад. Про лікарів-душогубів нашому
класу ще не повідомляли, а це давало мені шанс побачити сьогодні старшу
піонервожату, заради якої я й перевзувся в легкі черевики. Ця сімнадцятирічна
дівчина мала в школі якесь таємниче право на свій розсуд переривати або
відміняти будь-який урок для своїх нібито екстрених політповідомлень. Тільки
тепер, коли мій тодішній пієтет до неї поховано під холодним попелом спалених
за довге життя мостів, я усвідомлюю: вона, безсумнівно, працювала на КДБ,
чим і пояснюється її негласне право на подібну безцеремонність. Навіть
сувора, як Брут, мужикувата вчителька історії з метушливою квапливістю
звільняла їй місце за вчительським столом і, відійшовши до вікна, шанобливо
й підлесливо кивала головою в такт кожній фразі. Багатством лексикону старша
піонервожата не вирізнялася: «Наша партія стала такою великою та могутньою,
що буде тепер називатися не ВКП(б), а КПРС»; «Наша армія стала такою великою
та могутньою, що буде тепер називатися не Червона Армія, а Радянська Армія».
Я з радісною готовністю пробачав їй усе: і словниковий
діапазон Еллочки Щукіної, й занудну монотонність її політповідомлень. Пробачав
за красиві витончені риси її трохи довгастого обличчя. За відчуття весняної
свіжості, що йшло від її веснянок. За родимку на правій скроні у формі
крихітного трохи похиленого сердечка. За вишукано-кокетливий вигин струнких
ніжок, красу яких вона й сама, звичайно ж, усвідомлювала. Тому що навіть
у сорокаградусний мороз заходила в клас не тільки в білій блузці з червоним
галстуком, а й у тонесеньких капронових панчохах та у сміливому прообразі
сучасної міні-спідниці.
Остання обставина, напевно, і спровокувала мене на те злодійство,
яке я вчинив у той пам'ятний день, скориставшись тим, що сиджу за першою
партою. Обережно витягнувши вперед праву ногу, я розмістив її з таким розрахунком,
щоб черевик з кишеньковим люстерком над шнурівкою опинився якраз між панчохами-павутинками
піонервожатої, яка нехитро ораторствувала. Потім прикрився піднятою кришкою
парти й з трепетним очікуванням зазирнув у люстерко. Нічого цікавого спочатку
не побачив. Але серйозно й зосереджено, як вчений біля мікроскопа, я схилявся
над люстерком, шукаючи потрібний кут відбиття. І — о, диво! Те, що я побачив,
було так приголомшуюче чудово, що, будучи на межі солодкого безпам'ятства,
я ні слова не почув з повідомлення піонервожатої. І лише потім, зшаленіло
спливши з виру блаженства, насилу зрозумів, що вона оголосила про смерть
товариша Сталіна — не більше й не менше!
Зайве, звичайно, казати, що того дня я закохався в юну
сексотку з беззавітним запалом підлітка, що перебуває на ближніх підступах
до статевої зрілості. «Любовь нечаянно нагрянет, когда ее совсем не ждешь».
І не моя провина, що перше в житті кохання, відрекошетивши від кишенькового
люстерка, наздогнало мене в найбільш непідходящий момент — у день всенародного
горя. Треба ж було товаришеві Сталіну померти саме цього дня! Майже сорок
років я про це нікому не розповідав, не без підстав побоюючись, що припишуть
якщо не антирадянщину, то аморальщину. Та й совість —не картопля, не викинеш
у віконце: адже мій пригнічений стан у ті березневі дні був нещирим. Тому
що тужив я зовсім не через те, що батько народів своєю смертю осиротив
країну, а через триденний траур і відміну занять у школі — дуже болісно
було не бачити кохану так довго!
Ніяких порочних схильностей, на кшталт ганебної звички
щохвилини поминати мудрий колективний розум партії, старша піонервожата
в мені не породила. Навпаки — вона, сама того не знаючи, раз і назавжди
позбавила мене від політичного догматизму. Саме завдяки їй у моїй душі
розвинулися віруси тієї нещирості, з якою я тужив потім з приводу смерті
того чи іншого престарілого генсека. Пізніше цей політичний нігілізм довів
до того, що навіть на старості я ніколи не сумував за дешевою горілкою
та ковбасою за два десять, за щоденним обговоренням футбольних матчів у
трамваях і тролейбусах, за газетними рубриками «Гримаси капіталізму» й
«Так чинить радянська людина». Більше того — на останніх виборах президента
України проголосував за Леоніда Кучму, розсудивши: «І розвинений соціалізм,
звичайно, не мед, і кланово- олігархічний капіталізм не рахат-лукум, але
головне — загальна поступальна тенденція, рух уперед!»
Так, розсудливості на все це вистачило. Але серце, непідвладне
розуму, вперто тяглося до минулого, як до чогось нескінченно рідного й
близького. Тяглося з нездоланним солодким болем — як на чийсь далекий ніжний
поклик, як на чарівливу пісню з острова сирен. І всі побутові реалії минулого,
заломлюючись через магічний кристал щемливого ностальгічного смутку, знаходили
ту, якусь особливу привабливість, що контрастує з усім сьогоднішнім. І
на противагу відверто й грубо спокусливій красі «путан», «інтердівчаток»,
«нічних метеликів», що лізла в очі, спливала в пам'яті сувора гігієнічна
краса тих комсомолок, що колись бентежили юнацьке серце всупереч нудним
і правильним промовам, що виходили з лілейних вуст.
Гей, гей, моя юносте!.. Куди, за які туманні далі ти сховалася?
І чому так слабо мерехтиш біля далекої кромки пам'яті ти, моє перше кохання,
що народилося з пустотливої витівки хлопчиська? Тому, напевно, що ми, старі,
сумуємо не за реальним об'єктом наших підліткових мрій, що постарів разом
з нами, а сумуємо за самою юністю, за своєї тодішньою здатністю до прекрасної
засліпленості. І не ми, не наше покоління, є першовідкривачами цього почуття.
Адже й у дев'ятнадцятому столітті народжувалися рядки, напоєні тією ж тугою:
Глядя на пожелтевшую карточку,
От і в моїй сумуючій за тим, що не повернеться, душі народжувалася
ілюзія. Ілюзія, що уривчасті фрагменти мого суто особистого життя, осяяні
аурою світлого, безгріховного ностальгічного смутку, можуть щемлячим болем
відгукнутись і в молодих, не обтяжених спогадами, душах. У благосній тиші
старечого заспокоєння хотілося знайти тихі, лампадні, вечірні слова навіть
для найсуворіших, часом жорстоких реалій минулого. І неспішний караван
спогадів тягнув в один ряд випадкові, але дуже живі епізоди. Наприклад,
як ми з хлопцями ловили дротяною петлею ховрахів і міняли цей делікатес
за бартером на дерев'яні свищики та іграшки, вирізані полоненими німецькими
солдатами. Як за нашим городом, на торф'яному болоті, помер від голоду
узбек з трудармії. Як ми, хлопці-фезеушники, купували в складчину одне
морозиво на трьох. Як, будучи вже дорослими парубками, ходили битися стінка
на стінку — «Шанхай» проти «Заїмки». Як на першу зарплату я купив собі
чоботи-хромачі, а на другу — «москвичку» з гострим коміром і кепку-восьмиклинку.
Як комсомольці- дружинники забирали в міліцію парубка, який обійняв свою
дівчину за плече в громадському місці. Як нас везли в армію у вагонах-телятниках
з дощатими нарами. Як на випускному вечорі в школі робітничої молоді директор
наглядав, щоб не танцювали заборонені швидкі танці. Як ми, студенти-шістдесятники,
влаштовували не санкціоновані деканатом і парткомом комсомольські збори.
Як я брав інтерв'ю у молодого поета-пісенника Булата Окуджави на верблюжих
перегонах у столиці Калмикії. Як під час одного застілля хлібосольного
застійного періоду я сидів поруч з Долуханяном і Соловйовим-Сєдим, і вони,
сп'янівши, називали один одного «Долухуян» і «Соловйов з єлдой». І т.п.,
і т.п...
Такі спогади цікаві лише тому, хто сам згадує. Але всі
загалом вони й утворюють ту ноосферу пострадянської ностальгії, яка може,
зовсім за Іллічем, оволодівши масою, стати реальною силою й навіть привести
часом до комуністичного реваншу. Блаженний той, кому призначено дожити
з цією ностальгією, доношуючи її, як бабуся- пенсіонерка свій дівочий ридикюль.
Але нове життя напористе й нахраписте настільки, що часом може позбавити
нас, старих, і цього надбання. Не оминула сія чаша й мене.
Прогулюючись якось вечірньою осінньою Ялтою, я зупинився
біля мікроавтобуса вуличного телебачення. Зморщена, як сухофрукт, старенька,
жвава й метка на вигляд, промовляла почорнілою дірою рота, що Україна неодмінно
повинна приєднатися до союзу Росії та Білорусі та що президентом об'єднаної
союзної держави має стати Лукашенко. Уже збираючись відійти, я кинув побіжний
погляд на зображення на відеоекрані. У цей час старенька повернула голову,
і її обличчя висвітилося на екрані у профіль. Ох, не треба було, бабусю,
робити тобі цей фатальний поворот! Не треба було, не треба, не треба! Безжалісна
телекамера великим планом висвітила родимку на її правій скроні. У формі
трохи нахиленого сердечка!!!
Стрімко пішовши в темряву вечірньої вулиці, я збентежено
й приречено усвідомлював: все, кінець моїй ностальгії! Відтепер і до кінця
моїх днів коричневе, сплетене з глибоких зморщок, як з грубих манільських
канатів, обличчя промовляючої старенької буде затуляти нескінченно миле,
трохи довгасте дівоче личко з веснянками. А заразом і юні обличчя гігієнічних
красунь-комсомолок, які також, звичайно, тепер такі ж бабусі. Милі тіні
минулого! Завжди залишайтеся для нас лише тінями, ніколи не знаходьте реальну
плоть і кров! Не народжуйте нові страшні легенди про жінок-інкубів!
Трохи заспокоївшись, я сказав собі: «Досить! Звичайно ж,
це не вона, не колишня піонервожата. Чи можливо це! Хіба одна на білому
світі родимка у формі крихітного сердечка? Здалося, чого тільки не буває!»
Але тепер це, взагалі-то, й не мало значення. У будь-якому
разі, я вже не розумом, а почуттями вмить осягнув, що любі моєму серцю
реалії «тоталітарного минулого» — це лавка старожитностей. А якщо навіть
то була вона, екс-піонервожата, — то так їй і треба». Коли непідкупний
бог Хронос безжалісний навіть до кінозірок, то чому ж він має бути милосерднішим
до якоїсь стукачки?
«Стоп! — зупинив я тут себе. — Ти, старий нечестивцю, здається,
починаєш верзти дурниці? А втрата романтичних ідеалів юності — річ неабияка,
тут час плакати!» Взявшись шукати у своєму серці належну випадку скорботу
або хоча б світлий елегійний смуток, я замість них виявив лише непереборну
тягу до всіляких розмірковувань. На зразок того, що активна життєва позиція
в нашому віці не обов'язково означає махати старечим костуром, як будьонівською
шашкою, і з кимсь воювати. Свідомо відмовитися від упертого старечого фрондерства,
не вливати нове вино в старі міхи, не лягати каменем на шляху життя, що
прямує вперед, — також гідна справа. А геройствувати в боротьбі з новим
— це напевно стати одним з тих живих реліктів, про які говориться в романі
Стругацьких з виразною назвою «Обтяжені злом»: «Їм би правнуків своїх мирно
чукикати та зберігати тепло родинного вогнища. Та ні ж — уперед, розгорнувши
вилинялі знамена!»
Тихо порадівши думці, що з мене начебто вийшов непоганий
старий, я з легким серцем погодився зі справедливістю класичного твердження:
«Людство повинно сміючись розлучатися зі своїм минулим!» Ялта
P.S. У разі публікації матеріалу прошу поставити під фотографією
таку текстівку: «Через брак у автора- пенсіонера грошей на фотографування,
друкуємо його портрет тридцятирічної давності».
