Поява невеличкого весільного кортежу на малолюдній (не зважаючи на те, що це траса Ратне — Камінь-Каширський) центральній вулиці села Видричі не залишилася непомітною. Пожвавішали (хоч якась подія!) «гості з Півдня» — комерсанти, які заїхали наміняти кавунів на смачну поліську картоплю. Зупинилися перехожі, зацікавлено розглядаючи й велику ляльку у весільному вбранні на капоті першої машини, й написи на місці номерів: на автомобілі молодої спереду писалося «Маша», ззаду — «Маша+Вова», на автомобілі молодого — відповідно «Вова» та «Вова+Маша». У сільраді перемовляються, що «Василева Марійка заміж іде!», а нам пояснюють, що нині беруть шлюб дівчина з села Теклине Марійка Батура та її обранець Володимир Каламарчук з села Черче, а познайомилися на спільній роботі, працюючи у райцентрі на підприємця. Чому весілля у п’ятницю?
— Та в нас воно — цілий тиждень! — сміються жіночки в бухгалтерії. — У п’ятницю, коли батюшка повінчає, йдуть до неї, у суботу — до нього, у неділю кожна родина знов гуляє у своїх, і так — кожний день!
Весільна процесія була небагатолюдною та, здалося, не надто веселою. Сват з дуже гарним короваєм на рушнику, на якому вишиті слова «Просимо Господа Бога до нас», кілька подружок та друзів молодят, пара дітей і, судячи з розгублено-зніченого вигляду, який безпомилково вказує на бурю почуттів у душі, батьки. А ще старенька, зігнута літами бабуся, яка не встигає за процесією. Підштовхуючи одне одного, гості зайшли у приміщення сільської ради. У холодному залі, де стіни в чеканні президентських виборів густо заліплені портретами бажаючих в останній день жовтня «пошлюбитися» з Україною, молодих уже чекала секретар сільської ради Лідія Іванівна Понедільник, яка й мала здійснювати обряд. «Розпис», як його називають, ніколи не був особливо урочистою подією на українському весіллі. А відтоді, як кожна, не тільки молода, сім’я отримала можливість відкрито засвідчити свій шлюб у церкві, — й поготів.
І хоча навіть голосом Лідія Іванівна старається підтвердити урочистість моменту (сипле проникливими віршованими поздоровленнями), над залом витає легка печаль. Застиглі, не усміхнені гості, надто, здається, весела наречена, котра своїм голосним сміхом ніби поспішає повідомити всьому світові, що вже щаслива. Після привітань і поцілунків повеселіла процесія поспішає на сонце. Біля Лідії Іванівни на мить, уточнюючи якісь робочі моменти, затримується жінка.
— Це мама молодої, Тетяна Микитівна Батура. У неї торік чоловіка зарізали, — починає пригадувати події понад річної давності секретар сільської ради. Власне, тоді про це писали чи не всі волинські газети. Про те, як пішов Василь Батура на свою ділянку, а на ній... косив сіно інший односельчанин. Під час перепалки у гніві він косою різонув Марійчиного тата. Тетяна Микитівна розказує, що Марійка в неї — найменша дитина. Восьма! Всі старші вже оженилися й заміж повиходили, подарувавши батькам тринадцятеро онуків.
— Всі діти до мене приїжджають, не залишають саму, — при цих словах сум трохи зникає з її очей. За мить весільна процесія так само тихо, як з’явилася, зникає за поворотом: повінчатися молодята вирішили у парафіяльному храмі на території Михнівського жіночого монастиря.
— У цьому році це тільки шосте весілля у нашій сільраді, — невесело констатує секретар сільської ради. — І діти мало народжуються... За дев’ять місяців — всього 11 прийшло на світ! Зате ж і мруть люди! До трьох десятків покійників уже маємо. І все народ від 40 до 60, щоправда, поховали днями 97-річну бабусю — місцеву старожилку...
Сподіватися, що нова сім’я поліпшить демографічну ситуацію у Видричах, не доводиться. Сільський голова Володимир Сорока розповідав, що шлюб узяти чи дитя записати — ще можуть, а далі молоді переїжджають здебільшого не так у багатші, як у газифіковані села. Ось і сваха Тетяни Микитівни похвалилася, що мешкатимуть син з невісткою «у Камені» (тобто в райцентрі Камені-Каширському).
