У Китаї, бувало, аби правдиве слово сказати, до імператора приходили цілою делегацією. Глава делегації штовхав поперед себе домовину - маючи на увазі, що він готовий лягти кістьми, але захистити істину.
Доводилося імператорові поступатися: не класти ж у домовину цілком живу людину.
Враховуючи, що домовина стала знаряддям гласності, влада підвищила податок на ліс, на метал, на теслярські й ковальські роботи. Кинешся за домовиною - дощок немає, цвяхів немає. Й знову настає мовчанка, як у труні.
До того дійшла справа, що людину неможливо поховати. Як з'явиться похоронна процесія, народ набігає з усіх боків і починає під чужу домовину говорити про свої проблеми.
Родичі плачуть: ніяк не можуть свого небіжчика до цвинтаря донести.
Одному небіжчикові добре: він поки тут лежить, такого наслухається, що потім йому вічне мовчання буде як вічне блаженство.
