Вишинський Гліб Борисович, директор майбутнього Російського центру науки і культури у Києві, радник посольства Росії в Україні. Народився у 1943 році в Югославії, у родині російських емігрантів (його батько у 1920 році у складі кадетського корпусу виїхав за межі Радянської Росії. Коли почалася Друга світова війна, боровся з фашистами у складі партизанського загону. У 1954 році, серед перших репатріантів, сім'я повернулася додому, в СРСР). Гліб Вишинський до школи почав ходити ще у Загребі, у Москві закінчив МДУ (фізичний факультет), довгий час працював у науці, займався математичним моделюванням політичних, соціальних та історичних процесів, що відбуваються у Східній Європі у другій половині XIX — першій половині XX ст. Володіє угорською, сербською, хорватською, французькою мовами. Останні десять років працював в Угорщині, очолював Російський культурний центр у Будапешті. Одружений. Дружина, випускниця МДУ, за фахом фізик. Про себе Гліб Борисович говорить так: «Мене звати Глібом, тому що батько мій був Борис. Мене назвали Глібом у далекі і важкі військові часи, і, напевно, тоді, в Югославії, мої батьки не могли навіть передбачити, що колись частину свого життя мені випаде провести у місті Києві, з яким пов'язані імена князів Бориса і Гліба. Якась символіка у цьому є. Моїх батьків мотало по світу, та і я поїздив досить багато. Проте у Києві я почуваю себе комфортно. Ця комфортність зумовлена тим завданням, яке я тут вирішую, — воно не створює для мене морально-етичних проблем. Це благородне, чисте завдання».
— Глібе Борисовичу, які цілі і завдання майбутнього Центру?
— Російський центр науки і культури створюється у Києві під егідою Російського центру міжнародної культурної і наукової співпраці при уряді Російської Федерації, скорочено Росзарубіжцентр. Це федеральний виконавчий орган, що керує усіма російськими культурними центрами за рубежем. Очолює Росзарубіжцентр людина відома у всьому світі — Валентина Володимирівна Терешкова. Її особиста заслуга в тому, що Росії вдалося зберегти свої центри (колишні Будинки радянської науки і культури) за рубежем, які сьогодні існують більше ніж у 30-ти країнах, а у 50-ти — представництва Росзарубіжцентру. Російський Центр у Києві відкривається згідно з російсько-українською міжурядовою угодою, укладеною минулого року. Аналогічний культурний Центр України вже існує у Москві на Арбаті.
Завдання перед нами поставлене абсолютно нове, бо в Україні представляти російську культуру, як у країнах далекого зарубіжжя, не треба: вона тут завжди була присутньою. Тому діяльність Центру буде спрямована на збереження тих інтелектуальних зв'язків, що історично склалися між Росією та Україною і за останні 10 років дещо послабшали. У цьому немає нічого дивного: культура і наука сьогодні не є привілейованими сферами суспільного життя у наших країнах, коштів на них виділяється мало — і за них складно підтримувати міжнародні контакти. Однак обидві сторони мають деяке незадоволення від браку таких контактів. Та інформації.
Пересічний інтелігент у минулому нашому з вами житті мав більше можливостей, приміром, купити серйозну книгу. Хоч він її не завжди міг знайти. Сьогодні її можна знайти, потримати в руках, але не завжди можна дозволити собі на неї витратитися. Тому одним із завдань нашого Центру стане забезпечення доступу до серйозної літератури. Для цього ми створюємо бібліотеку, яка відкриється спочатку у центральному приміщенні бібліотеки ім. Вернадського, а коли Центр побудує своє приміщення, переїде туди. У бібліотеці буде і інформаційний центр, оснащений сучасними технологіями, що дають доступ до російського інформаційного простору. У складі бібліотеки планується відділ суспільно-публіцистичної періодики, на нього я особливо звертаю увагу, тому що у Києві я, на жаль, жодного разу не зміг купити газету «Культура» або журнали «Театральная жизнь», «Музыкальная жизнь», а вони цікаві для багатьох! Буде у нас і навчально-методичний відділ для надання допомоги фахівцям, які займається в Україні проблемами російської мови, філології. У вас є у цій галузі науковці зі світовим ім'ям. Бо ж мова не стоїть на місці, з'являються нові тенденції, змінюється лексика, норми. Було б цікаво провести науковий семінар на ці теми за участю лінгвістів з обох країн.
Одним з головних завдань Центру буде поновлення контактів між ученими наших країн. Наукові журнали, автореферати докторських дисертацій, реферативні матеріали — усе це має надходити до нашої бібліотеки. Продовженням інформаційного знайомства можуть стати різні наукові симпозіуми, семінари за участю представників з двох країн. Мої перші візити до Нацiональної академії наук свідчать про те, що потреба і готовність до таких контактів є в Україні. Багато колишніх партнерів втратили один одного. З'явилися нові. Ми зможемо, відіграючи роль каталізатора, «зв'язати ниточки», допомогти ученим двох країн відновити професійний діалог.
У Центрі будуть цікаві освітні програми — тут можна буде поцікавитися можливостями отримання освіти у Росії. Я маю на увазі і вищі навчальні заклади, і аспірантуру. Вочевидь, багато російських вузів направлятимуть до нашого Центру свої стипендії на конкурсній основі. Припустімо, наприклад, пройдуть дні МДУ у нашому Центрі, і його різні факультети, представляючи себе, вестимуть діалог з українською молоддю.
Взагалі, писатимемо концепцію РЦНК ми разом з нашими потенційними відвідувачами, з нашими українськими партнерами — це навчальні заклади, бібліотеки, музеї, російські організації України, творчі спiлки. Більшість програм будуть спільними.
Нещодавно разом з В. В. Терешковою ми відвідали президента Російської академії наук Юрія Сергійовича Осипова, який, незважаючи на фінансові складності, вважає дуже важливим провести у Києві цикл лекцій провідних російських вчених про стан сучасної російської науки по кожній галузі. Регулярними у нашому Центрі стануть, сподіваюся, і такі форми, як семінари кінокритиків двох країн, літературних критиків, театральних критиків, що обговорюють сучасні тенденції у мистецтві. У нас же багато спільних шкіл, спільного коріння. Будуть і такі зустрічі, де інформаційна частина поєднуватиметься з виконавською. У нашому виставковому залі ми будемо виставляти роботи художників Росії, які дійсно стали явищем російського художнього життя. Я не впевнений, що в Україні сьогодні знають і нових російських композиторів. Звичайно, всі заходи Центру — безкоштовні для відвідувачів, і ми не будемо самостійно запрошувати сюди для виступів «зірок» світового класу, оскільки ми не зможемо оплатити їх гонорари. Але ось сприяти тому, щоб, скажімо, той же Юрій Башмет, виступивши у Києві за комерційним контрактом, одночасно виступив і у нас, я гадаю, ми зможемо. Коли я працював у Будапешті, у нас виступили практично всі зірки Большого театру, наші відомі музиканти, композитори, і ніхто з них не попросив гонорар. Російський Центр науки і культури вирізняється двома рисами: у нього мало грошей і у ньому працюють ентузіасти. Переконаний, що багато діячів російської культури заради підтримки наших контактів, заради підтримки російської культури, заради нашого спільного коріння, погодяться виступити тут безкоштовно. Політичних форумів у нас не буде, тому що Центр — територія Росії, і ми не бажаємо втручатися у політику іншої держави.
— В Україні зараз складна ситуація з російською мовою. Чи не загострить діяльність вашого Центру існуючі суперечності ще більше? Чи не боїтеся ви такої ситуації?
— Кожна мова, я переконаний, заслуговує на дбайливе ставлення. Тим більше мови великих спільнот. Проте її дуже легко перетворити на засіб політики. Якщо людина має з дитинства можливість природним шляхом вбирати кілька мов, це нікого не утискає, тільки збагачує. Звичайно, у кожної особистості якась мова є домінуючою, це нормально. Та це вже питання вибору особистості, а не суспільства. І суспільство має толерантно ставитися до цього вибору. Не випадково права людини, права особистості обговорюються на рівні міжнародної політики: якщо суспільство це визнає, то воно повинно визнавати за особистістю і право вибору мови.
Збереження і розвиток мови різних національностей, що проживають на території країни, відкриття національних шкіл, видань — така тенденція повинна всіляко підтримуватися. Заперечення може бути конструктивним, якщо воно не самоціль. Розумієте, у нашій культурній історії є багато імен, які просто примушують своєю величчю разом думати про подальше зміцнення російсько-українських культурних зв'язків. Ось переді мною лежить записка, яку мені навіть якось страшно читати сьогодні, вона написана рукою Анатолія Борисовича Солов'яненка під час нашої з ним останньої зустрічі за день до його смерті. Тут він сформулював свої ідеї стосовно святкування ювілею Івана Семеновича Козловського у 2000 році. Він запропонував подумати про спільну участь російської і української сторін у конкурсі виконавців імені Івана Семеновича Козловського, в організації фестивалю молодих музикантів, у створенні центрів творчості Козловського у Москві та Києві. Ідеї А.Солов'яненка завжди були орієнтовані на культурні цінності, без їх поділу на свої і чужі. І сам Анатолій Борисович був великим другом Росії, яка відповідала йому любов'ю, прихильністю, повагою. Мені дуже шкода, що вже не вдасться реалізувати ці ідеї разом з Анатолієм Борисовичем.
— У своїй діяльності в Україні ви орієнтуєтеся на якісь певні верстви населення чи на будь-кого, хто виявить до вас цікавість?
— Я б так сказав: ми орієнтуємося на культурно орієнтовані верстви населення. Знаєте, як я почав інтегруватися в українську культуру, історію, літературу? Я передусім став читати нові українські підручники для середньої школи. Чесно кажучи, я зробив для себе багато відкриттів. Ось це читання підручників підштовхнуло мене до ідеї, яку ми обов'язково спробуємо реалізувати у своєму Центрі: потрібен постійно діючий семінар із нашої спільної історії, починаючи з часів Київської Русі, з участю провідних істориків Росії і України, які, сидячи один проти одного, будуть приходити до спільного знаменника, що може стати важливим орієнтиром для написання нових підручників. Я думаю, багато проблеми і непорозумінь, якi виникли останнім часом, якраз тим і пояснюються, що між нашими ученими немає прямого діалогу. Непогано було б зібрати разом і наших провідних учених-економістів, проблеми економіки наших двох країн також багато у чому близькі (багато у чому вони і різні). Голос нашої творчої і наукової інтелігенції недостатньо чутний. Принаймні, політики його, не те щоб не чують, а часто навіть не слухають. А у інтелігенції, безсумнівно, є сила впливати на політиків — духовна сила. Хоч сучасна інтелігенція не завжди знаходить канали, якими вона може реалізувати свою силу. Стати одним з таких каналів прагнутиме і наш Центр.
