Кожен підприємець розуміє необхідність наукового супроводу своєї продукції, без чого рано чи пізно цю продукцію витіснять із ринку конкуренти, які використовують нові знання для вдосконалення продукції й технології її виробництва. Тільки в 2003 році (останній рік, за який є відповідні дані), Україна закупила за кордоном продукції науково-дослідних і дослідно- конструкторських робіт на $523 млн., що в кілька разів перевищує обсяг фінансування власної науки. У всьому світі наука здебільшого фінансується з двох основних джерел — державного бюджету та зацікавлених компаній. Так, у державному бюджеті України на 2003 рік на фінансування Національної Академії наук, що нараховує у своєму складі понад 170 науково-дослідних інститутів, у яких працюють майже 20 тисяч осіб, виділено близько $120 млн. Багато це чи мало? Усе залежить від того, що ж отримала країна за ці гроші.
ПРАЦЮЮЧИ ЗА ЗВИЧКОЮ
Історично в Україні наука розвивалася в Інститутах системи Академії наук, вищих навчальних закладах, галузевих інститутах і конструкторських бюро. Після здобуття незалежності та кризи, що охопила всі сфери народного господарства, галузева наука була практично повністю розвалена. Мале фінансування та незатребуваність результатів спричинили значний відтік кадрів з академічних інститутів при практично нульовому притоку молоді. Тільки за перші 10 років незалежності з України емігрували понад 700 докторів і кандидатів наук, а кількість співробітників наукової сфери скоротилася вдвічі. Середній вік кандидата наук збільшився до 50, а лікарів — до 60 років. У наукових лабораторіях відсоток обладнання з терміном експлуатації понад 10 років перевищив 82,2%. Таким чином, склалися об’єктивні причини кризи української науки. Однак це зовнішня сторона справи, зручна для приховання більш руйнівних процесів, що відбуваються всередині Академії наук.
За адміністративної системи управління народним господарством і монополії держави в зовнішній торгівлі нарівні з галузевими міністерствами в країні існувала Академія наук із вельми невизначеним статусом і центральним органом — президією Академії наук. По суті, ця структура була «міністерством науки», що здійснює планування наукових досліджень і сприяє використанню результатів досліджень у народному господарстві. Ефективність цієї структури не дуже відрізнялася від низької ефективності галузей промисловості, що й призводило до поступової стагнації народного господарства, відставання від промислово розвинених країн. Перехід до ринкових відносин докорінно змінив ситуацію на товарному ринку: підвищується якість продукції українських підприємств, відбувається переобладнання виробництва. Багато підприємств, головним чином держсектора, через низьку якість продукції та невміння працювати в умовах конкуренції виявилися неспроможними. Високі банківські ставки не дозволяли інвестувати тривалі проекти, тому переобладнання виробництва пішло шляхом закупівлі комплектного технологічного обладнання, монтажу та наладки в Україні й швидкого введення в експлуатацію. Інтерес до розробки та застосування власного технологічного обладнання і вдосконалення освоєної продукції практично був відсутній.
Академії наук треба було пристосовуватися до ринкових умов, замість цього вона продовжувала, не бачачи змін, безуспішні спроби адміністративного управління, списуючи всі негативні результати на недостатнє виділення ресурсів.
КРИЗА КАДРІВ
На цьому етапі оголилися й недоліки кадрової політики останніх років. Замість природного процесу поповнення лав членів Академії діючими вченими, які досягли значних результатів, і на їх основі формування апарату управління, до керівництва інститутів приходили «організатори науки», якими поповнювалася Академія. Посада заступника директора або директора інституту слугувала перепусткою в члени-кореспонденти або дійсні члени Академії.
Можна зрозуміти ситуацію, коли відомий вчений стає членом Академії, а потім очолює відділ або інститут, але як зрозуміти зворотний процес, коли управлінець займає певну посаду, і це слугує оцінкою його наукового рівня. Поступово керівництво інститутами заповнилося управлінцями, нерідко далекими від науки, але більш-менш причетними до розподілу ресурсів і різних академічних благ. При обмежених ресурсах, виділених на науку, розпочався їх перерозподіл між членами Академії. Щоб об’єктивна оцінка не заважала цьому процесу, члени Академії відгороджені від наукової громадськості. Публікації членів Академії не підлягають рецензуванню, члени Академії звільнені від атестації, на них не поширюються вікові обмеження на роботу на адміністративних посадах, вони отримують довічну державну підтримку за академічні звання, під їхні роботи за рахунок обмеженого бюджету Академії виділяють додаткові ресурси, загалом «недоторкані». З одного боку, в Академії склалася безконтрольність діяльності адміністрації — все можна списати на об’єктивні проблеми, з іншого боку, цілковита залежність у кадровій політиці від адміністрації призвела до клановості, корумпованості й абсолютної незацікавленості адміністрації в ефективній роботі інститутів. Поповнення кланів «гідними» людьми призвело до зниження вимог до дисертаційних робіт, публікацій, науково-дослідних робіт. Академія сама формує тематику наукових досліджень, приймає їх результати, проводить між своїми співробітниками конференції та видає праці, що поширені в тому ж середовищі. Згадується знаменита фраза великого тренера В. Лобановського — «для кого ви граєте при порожніх трибунах?».
Окремі рідкісні досягнення української науки є радше виключенням із правила. За інформацією міністра освіти та науки Станіслава Ніколаєнка, з тисячі зареєстрованих в Україні патентів лише шість доходять до виробництва. Для порівняння: у Фінляндії — 30%.
ЗА ЩО ПЛАТИМО?
Рушійною силою праці вченого, як і будь-якого працівника, є отримання моральної та матеріальної винагороди. Гроші можна красти або випрошувати, немає значення, чи то під церквою, чи то під стінами Кабінету Міністрів. Якби наука працювала ефективно, капіталовкладення були б вигідними, не треба було б нічого випрошувати. Як же формується оплата праці наукових працівників у системі Академії наук? По- перше, це посадовий оклад, що залежить від наукових ступенів і звань, по- друге, це надбавки за науковий ступінь і звання, по-третє, за стаж, по-четверте, за академічне звання. Гроші виплачують не за створений товар, а за колишні заслуги, відсутня мотивація заробляти гроші, створюючи та продаючи наукову продукцію.
Чому ж суспільство, нічого не отримуючи натомість, має утримувати вчених, чому ж аналогічні проблеми відсутні в інших країнах, наприклад, у США, де капіталовкладення в науку вважаються мало не найбільш прибутковими? Для відповіді на ці запитання треба відзначити схожості та відмінності в організації науки в Україні і промислово розвинених країнах. У США, як і в Україні, наука фінансується за рахунок коштів держбюджету та зацікавлених компаній. Однак у США Академія наук є громадською організацією, яка усунена від управління ресурсами та утримується за рахунок членських внесків членів Академії. Це принципова, але не єдина відмінність. Формування науково-дослідної тематики в США здійснюється через проекти, що пройшли конкурсний відбір зацікавленими фірмами та компаніями, причому в основу конкурсів покладені принципи об’єктивності та відвертості. Сьогодні вчений удостоєний Нобелівської премії, а завтра він на загальних підставах бере участь у конкурсі для отримання фінансування досліджень.
Результати науково-дослідних робіт на всіх етапах контролюють компанії-замовники, зацікавлені у використанні результатів. Зручним виявилося й об’єднання наукових центрів з навчальними. Вчені, які не отримали фінансування на наукові дослідження, можуть бути зайняті навчальним процесом. Залучення наукового працівника до проекту або викладання є його об’єктивною атестацією.
Таким чином, в організації науки в розвинених країнах реалізовані ринкові відносини між виробниками наукової продукції та її споживачами. Зарубіжна система управління наукою не позбавлена недоліків, її не варто ідеалізувати, але досвід її ефективної роботи показує, що для реформування системи управління наукою в Україні не треба «вигадувати велосипед», досить скористатися позитивним досвідом інших.
Не думаю, що для діючого вченого, члена Академії такі вже важливі щомісячні надбавки за академічне звання. Він здатен прогодувати себе, створюючи та впроваджуючи наукову продукцію. Тим паче, йому не важливо, чи пройдуть його роботи рецензування, він має чим відзвітувати на атестації. Отже академічні пільги важливі для іншої категорії членів Академії, які їх відстоюватимуть «до останнього патрона». Зрозуміло, що поки адміністратор будь-якого рівня вважатиме себе «розумнішим» за ринок і матиме можливість втручатися в управління ресурсами, ми залишимося заручниками адміністративної економіки з усіма її характерними ознаками: тотальним дефіцитом грошей, обладнання, виробничих площ, кадрів, постійною «зрівнялівкою» в оплаті праці, суб’єктивізмом в оцінці результатів.
НЕМАЄ НІЧОГО ПРАКТИЧНІШОГО, НІЖ ХОРОША ТЕОРІЯ
Цікаво, що необхідність переходу до ринкових відносин нерідко не приймають і діючі вчені, мотивуючи це тим, що їхні дослідження вкрай важливі, але далекі від практичних результатів. Згадується інша істина: «немає нічого практичнішого за хорошу теорію». Якщо ви хочете продати свій товар і, тим більше, отримати кошти на його створення, треба займатися маркетингом і рекламою, як це і робиться в інших сферах товарного виробництва. Тут, безумовно, корисними виявляться і конференції, і семінари з потенційними замовниками, і виставки, і публікації. Треба тільки над цим працювати, відкинути снобізм і переконати громадськість у необхідності фінансування цих робіт. Суспільство має право знати, на що витрачають його гроші.
Очевидно, що перехід до ринкових відносин спричинить перерозподіл ресурсів. Вивільнені кадри можуть бути залучені до викладацької роботи або у вищих навчальних закладах, або в академічних інститутах, де є краща база для підготовки магістрів. Той, хто не буде запитаний ні в науці, ні в освіті буде змушений шукати собі застосування в інших сферах діяльності, і це природно при ринкових відносинах. Структура Академії наук на рівні інститутів, відділів і груп повинна формуватися під конкретні проекти навколо вчених, здатних запропонувати замовникам цікаві проекти та забезпечити їх успішне виконання. Очевидно, що аналогічні підходи застосовні до організації і вузівської, і галузевої науки.
А чи потрібна в цьому випадку президія Академії наук? Безумовно, так. Ринок не виникає стихійно, для його роботи необхідні прилавки, покупці, продавці, реклама. Організація конкурсів, звісна річ, без участі в підбитті його підсумків, залучення уваги до конкурсу потенційних вітчизняних і зарубіжних інвесторів і зацікавлених організацій, розробка вимог до подання конкурсних робіт, забезпечення прозорості й об’єктивності проведення конкурсів, вирішення питань працевлаштування вивільнених кадрів, контроль за фінансово-господарською діяльністю при розробці проектів, що забезпечує, з одного боку, спрощення процедури оплати необхідних статей проектів (матеріали, обладнання, послуги сторонніх організацій) і, з іншого боку, виключає нецільове використання ресурсів — ці функції повинні прийти на зміну розподілу ресурсів. Парадоксальність нинішньої ситуації полягає в тому, що всі знають про ненормальну ситуацію, всі розуміють, як її змінити, але всі чекають дій від групи осіб, найбільше зацікавлених у збереженні нинішньої ситуації. Їхня позиція теж зрозуміла.
Процес реорганізації управління наукою не може відбуватися у відриві від загальних завдань управління народногосподарським комплексом країни, і тут важлива роль уряду. При монополії держави у зовнішній торгівлі країна прагнула до самодостатності. Треба було випускати власні, хоч і погані, телевізори, автомобілі, все — від сірників до космічних апаратів. При дефіциті товару він все одно буде запитаний. Але до самодостатності не прагне жодна країна у світі. Навпаки, міжнародна кооперація вигідна як економічно, так і політично. Швейцарія — країна сирів, годинників і банків. Тільки ці сфери забезпечують процвітання держави. Якби весь світ їв українське сало та літав на літаках АН, рівень життя в Україні не поступався б Швейцарії, але для цього необхідно, щоб літаки АН були кращими у світі, а українське сало — найсмачнішим і найдешевшим. Час уряду України визначити державні пріоритети та забезпечити їх реальну підтримку. Практика «розмазування обмежених ресурсів по тарілці, коли всі залишаються голодними», не приведе до розвитку економіки. Одним з інструментів державного управління розвитком пріоритетних напрямів може слугувати виділення лімітів на науково-дослідні роботи підприємствам відповідних галузей, тобто забезпечення умов формування конкурсної тематики, та надання замовникам можливості відбору необхідних проектів. Це забезпечить не лише об’єктивний відбір проектів, а й підвищить відповідальність за використання їхніх результатів.
