Анатолій Іванович Мурачов, завідуючий лабораторією одного з вузів, голодує майже місяць. Голодування має переривчастий характер: тиждень Анатолій Іванович нічого не їсть, а інколи й не п'є води, два дні Анатолій Іванович з апетитом їсть і дозволяє собі випити кілька чарочок горілки. Відтак знову голодує. Почувається прекрасно.
Впізнати Мурачова було легко - на зустріч він прийшов із плакатом на грудях і білим рушником на лобі, з-під якого визирав уривок з газети з заголовком "Голодую" й підписом під фотографією про голодування якихось перуанських студентів, що його погано закривав рушник. Щось на кшталт цього.
Напис на плакаті свідчив про те, що Анатолій Іванович голодує на знак протесту проти невиконання законів, порушення Декларації прав людини і Конституції України, проти знущальної приватизаційної політики держави та невиплати грошей, що належаться йому на похорон матері.
Мати померла в листопаді минулого року. Вона довго хворіла, на ліки йшли величезні суми, заробітну плату йому на роботі платили із затримками. Анатолій Іванович заліз у великі борги і не знав що робити. Саме в листопаді Президент підписав Закон "Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України". Закон, якщо не вдаватися у подробиці, говорив про те, що в разі смерті вкладника держава виділяє спадкоємцям, які взяли на себе організацію похорону, певну суму. 750 гривень Мурачову виплатили. Боргу це не покрило. Той самий закон свідчив і про компенсацію втрачених внаслідок павловських реформ грошових вкладів громадян, що були на 2 січня 1992 року. На кількох ощадних книжках матері зберігалося більш як 20 тисяч повноцінних тоді ще рублів. За законом Анатолієві Івановичу належиться понад 20 тисяч повноцінних поки що гривень. Він не наполягав на негайній виплаті, але 2 тисячі від Ощадбанку зажадав. Чи слід говорити якою була відповідь?
99 громадян зі 100 на це взагалі ніколи б не пішли, бо розуміють, що законів в уряду багато, а грошей мало. Горезвісна "ментальність" (яке дурне слово!) не дозволяє нашому громадянинові відстоювати свої права. Знає - марно. Мурачов - пішов.
Він починає активну боротьбу за свої права. Листи Президентові, голові Верховної Ради Морозові, прем'єр-міністрові Лазаренку, ходіння до міськради, Міністерства фінансів та інших цікавих організацій. Жодного позитивного результату це, звісно, не приносить. Мурачов вирішує оголосити голодування. Дійшов цього природним шляхом - грошей у родині однак не було, а їсти хотілося. Педантично підійшовши до цього питання, Анатолій Іванович ознайомився з основними принципами оздоровчого голодування й 22 червня цього року о шостій годині вечора вийшов до пам'ятника Архангела Михаїла на Майдані Незалежності. На своє "робоче місце" він тепер ходить майже щодня. З основного ж місця праці довелося піти у відпустку за власний рахунок - для керівництва вузу демарші такого гатунку не прийнятні.
Взаємне листування захопило й підкувало Анатолія Івановича. Він здогадався, що постанови та укази Президента й уряду жодного значення не мають і почав впливати на люд, який ходить повз нього, відозвами та листівками власного виготовлення. Суть їх зводилася до і без цього всім зрозумілої ідеї про дискримінацію робочого народу. З одним знайомим провів обрахунки й дійшов висновку, що приватизація розрахована на дурників: 10 гривень за приватизаційний сертифікат - насмішка. За його підрахунком кожному громадянинові України належить 1 гектар землі (17 соток чорнозему) у будь-якому місці країни й 100 тисяч гривень на ощадкнижку. Щойно Мурачов усе це зрозумів, коло його інтересів розширилося до кордонів усієї України.
Щоправда, голодувати щодня не вдається. Голодує Анатолій Іванович тижнями. Але й це приносить користь. Йому. Став ліпше бачити. Має кращий вигляд. Сходами ескалатора підіймається пішки. Дуже багато читає. Думки стали ясними. На моє запитання, до чого призведе це голодування, замість очікуваного "Або я, або вони", пролунало несподіване: "Тільки здоровіщим буду..." Тепер він серйозно думає про 45-денне голодування.
На божевільного він не скидається. Погляд у Анатолія Івановича ясний, мовлення правильне, думки, що він їх виклав у щоденнику та численних заявах, логічні, прості й зрозумілі. Та все ж... З такою наполегливістю відстоювати свої права, хоч кожному з нас зрозуміло, що те, чого він домагається, не справдиться ніколи...
Одне слід визнати: Анатолій Іванович - перша людина в Україні, яка звела голодування (не голодовку!) в акт політичного демаршу і бореться за весь народ України. Як же цього не вітати? Бо, кому ж із нас не хотілося б мати на ощадкнижці 100 тисяч і гектарчик землі десь під Гурзуфом...
