1947 року у ВАК СРСР, дисертаційне чистилище того часу, установа суворих бюрократичних норм, надійшла робота, яка навіть в умовах післявоєнного аскетизму відрізнялася деякою вільністю. Це була написана від руки робота М. Амосова на здобуття вченого ступеня кандидата медичних наук, причому не на чистих білих аркушах, а на зворотному боці медичних бланків. Але, вочевидь, сам предмет дослідження «Первинна обробка ран колінного суглоба», який говорив про те, що виконане воно лікарем-фронтовиком, закликав до того, що канцеляризм стосовно цього нестандартного наукового звіту повинен відступити. Рукопис було дозволено до захисту.
«Хірург, кібернетик, письменник, громадський діяч» — ці п’ять слів про Амосова на меморіальній дошці в обрисах старовинної київської вулиці, на фасаді одного з будинків недалеко від Володимирського собору, де в останні десятиліття він жив і творив, охоплюють, по суті, всесвіт подвижника й страстотерпця минулої епохи. Ім’я академіка за життя стало міфом — на маршрутках, що мчать до обителі порятунку сердець на Батиєвій горі, створеній ним, водіями позначалося від руки — «Інститут Амосова», хоча такий офіційний титул з’явився значно пізніше. Дні й роки летять невблаганно, але самобутню цю особистість шанують. Живі колишні хворі та їхні гілочки — діти й онуки пацієнтів, яких Микола Михайлович, всупереч безапеляційному вироку медицини недавнього часу, зцілив своєю майстерністю, вперше в Україні інтенсивними темпами почавши розвивати сучасну кардіохірургію. Кожен, хто бачив і чув дивовижного лицаря без німба, без тіні пристосовництва, неначе відображав його образ, що символізував чесність, самовіддачу й сумлінність, і слід цей не стирається. У пам’яті зберігається, хоча, напевно, менше ніж раніше, перечитується талановита амосовська проза — зліпок його душі.
Але все це — лише окремі розрізнені кадри великого деонтологічного фільму про його долю і життя, що відходить у минувшину. І ось матриця такої стрічки нещодавно ніби повністю відтворена — у вигляді унікального бібліографічного покажчика «Микола Михайлович Амосов. Легенда світової науки». Перше фундаментальне узагальнення такого роду вийшло наприкінці минулого року під грифом Національної науково-медичної бібліотеки України. Його консультантом, а фактично — ініціатором, виступила член-кореспондент АМН України, професор Катерина Амосова, дочка Миколи Амосова, а науковим редактором — директор бібліотеки, заслужений працівник культури України Раїса Павленко. Значну за об’ємом і пошуком документальну подорож для цього (в першу чергу, виходячи з бібліографічних скарбів, які дбайливо зберігаються в царстві медичної книги й періодики по вулиці Льва Толстого) провели упорядники покажчика Лідія Корнілова й Тетяна Остапенко. Але це лише дещиця джерел. Особлива роль у максимальному залученні необхідних матеріалів з їхніх особистих зібрань належить Катерині Амосовій і багаторічному секретареві М. Амосова Ганні Телеповій.
Перелік робіт Миколи Михайловича в хронологічному порядку якраз і відкривається незвичайним дисертаційним дебютом, що відноситься до 1948 року. Але як у напружених буднях військового хірурга, коли через 200-ліжковий госпіталь, де разом з Амосовим було п’ять лікарів, у період боїв пройшло 40 000 поранених, у днях і ночах, проведених біля операційного столу, виникли контури майбутньої дисертації? Думається, в результаті особливого феномену, не просто йому властивого, але й послідовно розвиненого — спостерігати нібито все, але бачити, як ніхто. Зрозуміло, що коло ургентних операцій у цьому госпіталі було багатоликим, завантаження величезне, та все ж пошкодження суглобів фіксувалося дуже часто. Допомагаючи пораненим бійцям, військовий лікар Амосов удосконалив прийоми обробки таких ран, що приводило до значно більш оптимальних, ніж в інших госпіталях, функціональних результатів. Новаторський цей почин був позитивно оцінений у медичних формуваннях фронту, а потім, звернувшись до протоколів і подробиць операцій, і в ретроспективних записах по пам’яті, Микола Михайлович узагальнив ці дані. Він розумів: дисертаційний етап у науковому просуванні є необхідним. Але якою є траєкторія його пошуків, що простягнулася крізь життя, і, власне, стала не просто осереддям професійних інтересів М. Амосова, а й непідробленим дзеркалом його захоплень? Покажчик охоплює 672 монографії, друкарські статті, збірки, видання під його редакцією з далекого 1948-го по 2005 рік, коли впродовж трьох років після кончини великого українця, дарованого нам Росією, світло його творчої зірки, в авторських публікаціях, ще продовжувало сяяти. Подано анотовані дані про 52 інтерв’ю з Миколою Михайловичем, і це, звичайно ж, окрема скарбниця, і 231 матеріал різних авторів і видань про його діяльність. Можна сказати, що в своїх контрапунктах виникає енциклопедичне віддзеркалення руху славетної цієї особистості в її призначеннях. А звертаючись до «Голосу часу» — чудових спогадів М.М. Амосова, розумієш, що назва вибрана не випадково: канва амосовського ефекту — сама історія, і не відчужена, а жива й така, що хвилює.
Але відштовхнемося від подій чотирьох амосовських років війни в якості провідного хірурга летючого госпіталю, про що Микола Михайлович напише прекрасну книгу, власне, свої спогади «В окопах Сталінграда», «ППГ 2266». 1946 року, слідуючи розділу «Основні дати життя і діяльності» (після демобілізації з Далекого Сходу, куди напередодні нової війни було перекинуто госпіталь), майбутній реформатор хірургії серця деякий час завідує операційним корпусом інституту імені М.В. Скліфосовського. Але його основні обов’язки — бездоганний стан медичної техніки, бо Амосов, як відомо, ще й інженер, і вони не задовольняють новачка знаменитого «Скліфа». Напевно, не кожен у його ситуації наважився б залишити жадану столицю, проте саме сюди підходить строфа Є. Євтушенка: «И тем я делаю карьеру, что я не делаю ее». Протягом п’яти років, з 1947-го, Микола Михайлович, а йому тоді виповнилося 34 роки, — головний хірург Брянської області, завідувач хірургічним відділенням обласної лікарні, до речі, в творчому змаганні з О.О. Шалімовим, який керував у тій самій лікарні іншим хірургічним відділенням. У сотнях подібних лікарень це були роки невпинних жнив у всіх галузях хірургії, в подоланні відлуння недавніх боїв і нових викликів нелегкого післявоєнного часу. Проте в Брянську можливо виразніше відчувався момент істини. І ось, у відбитті даних покажчика, незабаром відбувається безпрецедентний прорив. 1952 року, в збірці наукових робіт хірургів області, публікується стаття Амосова «Операції пневмонектомії і лобектомії в лікуванні нагнійних захворювань легенів, легеневого туберкульозу і раку легенів». Перед нами новий обрис торакальної хірургії — безпосередньо на легенях. Причому це фактично підходи, що ініціюють застосування ушивателя кореня легенів — одного з перших хірургічних автоматів. Але й інші хірургічні амосовські грані того періоду — а в знаменитому «Віснику хірургії імені І.І. Грекова» публікуються в тому ж 1952-му роботи «Оперативне лікування раку кардії і нижнього відділу стравоходу» та «Створення «штучного шлунку» при тотальних гастректоміях» — яскраво видно.
Біг без зволікань — в тому ж році стартує київська його преформація, і українська велика смуга — багато в чому завдяки проникливій інтуїції директора інституту туберкульозу А.С. Мамолата відносно можливостей ентузіаста. Миколу Михайловича, на тій самій Батиєвій горі, обрано керівником відділення торакальної хірургії цього інституту, і вперше для України він виконує тут рятівні пневмонектомії з приводу полікавернозного туберкульозу.
Ці пошуки, паралельно з прологом до боїв за серце, відбиті більш ніж в 50 роботах, включаючи докторську дисертацію і сенсаційні в науковому значенні «Нариси торакальної хірургії». Але характерно, що вже в 1955 р. в журналі «Врачебное дело» з’являється стаття М.М. Амосова «Наш перший досвід оперативного лікування хворих з пороками серця». Камертон кардіохірургії звучить тепер виразніше — «Операції на серці зі штучним кровообігом» (1960), «Глибока гіпотермія у поєднанні зі штучним кровообігом при операціях на серці» (1964), «Аналіз смертельних ускладнень після 1000 операцій зі штучним кровообігом у хворих із вродженими пороками серця» (1968).
А в 1964 р. у світ виходить повість «Думки і серце», незабаром перекладена багатьма мовами. У рецензії в «Нью-Йорк Таймс» ці сторінки оцінять як відвертість правдошукача. Тепер і артезіанські глибини письменницького дару раптом прориваються. В 1967 р. з’являється науково-фантастична повість «Записки з майбутнього», пізніше «ППГ», потім «Книга про щастя і нещастя» — про світлотіні хірургії. І тоді ж, у 60-ті, кристалізується кібернетичний напрямок амосовських устремлінь, який також виявляється стійким, — монографія «Моделювання мислення і психіки», «Програми обробки медичних даних», «Метод структурних моделей у фізіології». Якщо врахувати, що в ці ж роки, на тлі героїчного залучення до методу штучного кровообігу, розгортається епопея протезування клапанів серця, зі світовими пріоритетами, з неминучими драмами хірургічних проривів на цих грізних територіях ризику, дивуєшся не лише кібернетичному вектору, що розширюється, але й таким несподіваним роботам, як «Карта спостережень розвитку і виховання дітей раннього віку», «Роздуми про здоров’я», «Алгоритм розуму».
Самокритичність і потужність духу велетня, такого, здавалося б, тендітного й такого непохитного... «Все життя і творчість Миколи Михайловича Амосова, — пише про нього Ю.Щербак (його давній нарис «Відкрите серце», поміщений у зведенні), — натхненні ідеєю подолання, подолання душевної і фізичної слабкості, подолання хвороб, більшість із яких породжені самою людиною, нарешті, подоланням самого часу». Що ж, так і було.
І, мабуть, найбільш зворушливе в цих митях вічності — фотографії Миколи Михайловича. Весь цей унікальний ряд, ці особливі фрески особи й епохи викликають і радість, і співпереживання. Він дуже різний, часто сумний, але в жодному разі не байдужий. А яка гарна посмішка Амосова, цей вогник душі, про який хочеться сказати: сувора, але справжня лікарська доброта й всепоглиненість. Ось він дивиться на нас, характерно заклавши руки, — неповторний Амосов, який повернувся подвигом цієї книги.
