Протягом тривалого часу «День» був єдиним всеукраїнським виданням, яке систематично висвітлювало події навколо Донецького національного університету, пов’язані з ініціативою студентів присвоїти йому ім’я Василя Стуса. Доки ця історія не набула загальнонаціонального масштабу, за її висвітлення не взялися телевізійники, а студентська ініціатива не стала об’єктом політичних маніпулювань. Тепер за ідею студентів вхопилися всі, кому не лінь на ній заробити політичні або ще якісь дивіденди, не задумуючись над тим, що їхня (часто не потрібна) активність, швидше, шкодить втіленню в життя бажання студентів.
Тим часом інтелектуальна громадськість активно реагує на публікації «Дня». До редакції щодня надходять листи з думками про постать Василя Стуса, а на сайті нашої газети (www.day.kiev.ua) з’являється все більше підписів на підтримку ініціативи студентів. До вашої уваги пропонуємо найцікавіші листи наших читачів.
ХТО ПІДКИДАЄ ПОЛІТИЧНІ СНАРЯДИ
Навіщо представники Партії регіонів підкидають політичні «снаряди» в цілком мирні акції, які проводять громадські студентські організації Донецького національного університету щодо присвоєння вузу імені Василя Стуса? Це саме представники ПР надали їм політичного, антиукраїнського забарвлення, зібравши й викладачів, і студентів. Про подробиці цієї ініціативи, про методи та засоби, про перепони на шляху до її втілення «День» розповідав у багатьох попередніх випусках, тож не має потреби повторювати. Але є необхідність сказати про одну партійну ініціативу, яка довгий час перебувала за кадром. Точніше, це був той камінь (якби тільки один!), який бійці регіонального фронту тримали за пазухою, зігріваючи його своїм партійно-депутатським тілом, аби жбурнути в підходящий момент. І таки дочекалися такого моменту. Мова йде про оприлюднення народним депутатом Оленою Бондаренко альтернативної пропозиції. Це вперше трапилося ще 5 лютого під час прес-конференції на тему: «Чому донецька влада боїться Василя Стуса», скликаної з ініціативи нинішніх та колишніх студентів ДНУ. Не моргнувши оком, вихованка регіонального донецького політикуму запропонувала присвоїти університету ім’я... кого б ви думали? — колишнього першого секретаря Донецького обкому компартії Володимира Дехтярьова, який керував регіоном з 1963 по 1976 рік. Більше двох п’ятирічок. Тобто, у той самий час, коли Василю Стусові не без допомоги донецьких спецслужб виносили вироки як «ворогу» народу. Це по-перше. А по-друге, не міг «хазяїн» області, член Політбюро КПУ не знати про Василя Стуса та його «антирадянську діяльність». Безперечно, знав і підтримував несхибну «лінію партії» щодо представників «українського буржуазного націоналізму», яких «каленым железом» витравлювали з усіх закладів освіти, культури, засобів масової інформації і т.д., в тому числі Донецької області.
СТУС, ГОЛОБОРОДЬКО ТА ІНШІ...
Про багатьох із тих, хто потрапив під ковпак кадебістів, Василь Стус розповідає у своєму листі до секретаря ЦК КПУ Овчаренка, Президії спілки письменників України. Датований лист 1968 роком. Це був його, по суті, перший відкритий виклик тодішній системі. Не прихований і боязливий, під чужим прізвищем чи псевдонімом, донос, як найпоширеніший у той час жанр спілкування з владою та її доблесними органами, а гнівний, аргументований протест проти зла, беззаконня і насильства над людською гідністю, проти тиражування наклепів на порядних і чесних громадян, яке повторювалося за сценарієм 30-х років.
До речі, саме в цьому листі Василь Стус згадує про студента Донецького університету Василя Голобородька, якого було «зацьковано і віддано в солдати, одного з найобдарованіших сучасних українських поетів». Впевнений, що про цього колишнього студента нинішні донецькі спудеї — не лише історичного та біологічного факультетів, які виховали таких «свідомих» аспірантів, а й інші — абсолютно нічого не знають. А варто знати, чому це прізвище викреслене з біографії університету. Так само, як і про Стуса. Тому хочу порадити проректору ДоНУ з виховної роботи Тетяні Мармазовій та усім вірним помічникам адміністрації університету, активістам і членам партійної та профспілкової організацій перш ніж ініціювати проведення «Стусівських читань» для інших, самим у своїй виховній роботі скористатися його щоденниковими записами, таборовими зошитами. Навіть називаю джерело — книжка «Вікна в позапростір» (видавництво «Веселка», 1992 р.). А не послуговуватися лише окремими віршами, висмикнутими з інтернету. Так, до речі, й Василя судили: на підставі доносів, наклепів, шантажу, вигідних для влади цитат із його листів та віршів, а останньою інстанцією, так званим голосом народу, яка виносила громадський осуд, були збори трудового колективу, де всі одностайно бачили «ворога» не в очі, а здебільшого на відстані. Але були впевнені, що то саме він. Невже у Донецькому національному університеті з часів Василя Голобородька так нічого й не змінилося? Практично той самий по духу трудовий колектив та партійно-профспілковий актив? А ведучі на телеканалі «Інтер» майже щодня скаржаться на нестачу ідей. Невже події в ДоНі не варті серйозної розмови, а чи шоуменські витівки Черновецького та його бабусь заслуговують більшої уваги? На мою думку як колишнього головного редактора студії «Укртелефільм», сценариста й редактора десятків документальних фільмів, — кращого фактажу для телевізійного розслідування годі придумати. Але всі телеканали як в рот води набрали. Чиє табу, колеги?
ПТАХИ З ДЕХТЯРЬОВСЬКОГО ГНІЗДА
Схоже, представники не міфічної, а справжньої «п’ятої колони» в Україні, автори всіх цих бердових ініціатив (щодо присвоєння ДОНУ ім’я Володимира Дехтярьова) переплутали ХХІ століття з ХХ. Гаразд, Віктора Януковича та Миколу Азарова, які схвалили цю ініціативу своїми підписами, зрозуміти можна. Вони птахи з «дегтярьовського» гнізда. Бо почерк всієї їхньої діяльності нічим не відрізняється від почерку хрущовсько-брежнєвської епохи, яка виростила й виховала не одного дехтярьова.
Але при чому тут Олена Бондаренко, Валерій Коновалюк, Сергій Ларін, Олександр Стоян та інші підписанти-регіонали та їхні «однодумці» з «Нашої України» та БЮТ, які про Дехтярьова знають так само, як про Папу Римського. Та й про Василя Стуса не більше. Хоча, що тут дивуватися? Наприклад, для Олександра Стояна чи Валерія Коновалюка... одним підписом менше, одним більше — за «наших», «помаранчевих», «синьо-білих», «трудових», «червоних», «малинових». І справді, можна заплутатися в кольорах та ідеях. Флюгера ще не так крутить. А вони ж нібито політики. Головне, щоб чітко прослідковувалася та сама лінія партії. І діяв той самий принцип: «Я його не знаю, ніколи не бачив, не читав, але він «не наш». Тоді «не наш» означало ворог народу, сьогодні — «націоналіст», «нацик», «нашист» і т.д.
«ГОЛОВИ ГНУТИ Я НЕ ЗБИРАВСЯ...»
І послуговуються цими словами «совки» не лише за соціальним станом, а високодержавні посадовці, політики, які досі готові на могилу Стуса та його побратимів принести не квіти, а камінь. А ім’я його викреслити із списку Великих українців. Але не вдасться, як би вони цього не хотіли й не намагалися це зробити. І Василь Стус це відчував. У листі до батька він писав: «Утішайся тим, що мене люди згадуватимуть добрим словом, а винних у ваших сльозах — то навряд».
У серпні 1979 року Василь Стус повернувся з першого заслання в Київ, працював формувальником у ливарному цеху, на конвеєрі взуттєвого об’єднання «Спорт». Виступив на захист репресованих членів Української Гельсінської групи.
«У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране — крихт не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло — за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину» («З таборового зошита», 1983 р.).
А щодо судилища над світлою пам’яттю про Василя Стуса, то можу сказати й проректору — якщо не головному натхненнику цього дійства, то в усякому разі активному співучаснику та адвокату — та її поплічникам в особі різних аспірантів та студентів (жаль, що С. Федорчук у своїй статті від 14 лютого не називає їхніх прізвищ), що це інсценоване судилище вони організували й провели не над Стусом — його людська велич недосяжна, а тим більше, їм непідвладна! — а над собою, своєю убогою мораллю, над своїм невіглаством і своїм страхом, страхом перед завтрашнім і майбутнім, яке на зросійщеній донецькій землі не просто наступає на п’яти, вислизує з-під ніг, — а бере їх за горло.
МИ ПІДТРИМУЄМО ДОНЕЧЧАН
Не може не вразити в саме серце дивний перебіг подій, що тепер уже можна назвати «донецькою справою». Йдеться про рух донецької громадськості (студентів, творчої інтелігенції, науковців) щодо присвоєння Донецькому національному університету імені Василя Стуса. Колись була горезвісна «шахтарська справа», тепер розпочинається новий шабаш українофобів. У статті Андрія Окари «Підпільний обком діє» («День», №24, 13 лютого ц.р.) влучно названо Партію регіонів неадекватною та неефективною, партією, яка не вміє мислити інноваційно й нестандартно. Треба ж до такого додуматися, щоб протиставити Василеві Стусу ім’я регіонального управлінця середньорадянської епохи Володимира Дегтярьова! Саме про це йдеться у заяві частини Партії регіонів до Донецького університету, підписаній Віктором Януковичем, Миколою Азаровим та ін. Така «катавасія» мені знайома, бо у своїй громадській діяльності пережила подібне. Правду кажуть, що ініціатива підпадає під покарання. Ініціювавши ще 1992 року кампанію із присудження Кам’янець-Подільському університету (тоді ще педінституту) імені Івана Огієнка, визначного державного і церковного діяча, фундатора й організатора першого в новітній Україні українського державного університету (1918 р.), ми, чесно кажучи, прирекли себе на мордування та муки. Були й випадки фальсифікації документів, і наклепницькі заяви лівих сил як національного, так і всеукраїнського масштабу на особистість Івана Огієнка. Основні перипетії цього процесу подав, спасибі йому, «День» у статті «Ім’я зобов’язує» (№158, 5 вересня 2008 р.).
Але, слава Богу, 17-річні наші домагання увінчалися успіхом. 20 серпня розпорядженням Кабміну України за підписом прем’єра Юлії Тимошенко на вимогу Міністерства освіти та науки України в особі Івана Вакарчука Кам’янець-Подільському університету було-таки присвоєно ім’я Івана Огієнка. Таким чином ми, тобто прогресивно настроєна громадськість України та Кам’янця-Подільського, перемогли! Певна річ, це була не стільки боротьба за ім’я, як боротьба двох світоглядів — прокомуністичного, заквашеного на давніх стереотипах, та модерного, націєтворчого, відверто проукраїнського. Переміг останній, що й було продемонстровано на святкуванні 90-річчя університету 22 жовтня 2008 року. У привітанні Президента України Віктора Ющенка з нагоди ювілею відзначено університет як заклад, який «робить вагомий внесок у підготовку сучасної національно свідомої інтелігенції». У цьому, по-моєму, і вся суть проблеми. Чи національно свідому інтелігенцію готує Донецький національний університет? Безперечно, що так. Особи ініціаторів кампанії є цьому підтвердженням. Але чи національно свідома адміністрація ВНЗ, міста та області? Відповідь напрошується зовсім неоднозначною. Звичайно, що не в повній мірі. У нашій практиці теж було подібне. Донецький ректор «не бачив» заяви студентів від 29 грудня 2008 року, а наш тодішній очільник безперервно «лякав» нас якимись страхітливої сили документами, що порочать постать Івана Огієнка.
Наша справа дійшла до логічного завершення, бо ми були одностайні: новий ректор в особі професора Олександра Завальнюка, громадськість міста, органи місцевого самоврядування (міська рада) та обласна адміністрація. Тому й Міністерство освіти та науки мало всі підстави звернутися з поданням до Кабміну. Отож, щиро бажаємо такої одностайності й донеччанам.
У розмові з координатором ініціативної групи Станіславом Федорчуком («День», №22, 11 лютого ц.р.) редактор «Дня» пані Лариса Івшина справедливо зауважила, що донецьким ентузіастам не треба конфронтувати з людьми минулого та з тими, хто не розуміє важливості висунутих ними вимог. Власне, ми теж пройшли цей шлях. Ми не лізли в розборки зі зливою пасквільних заяв з боку комуністів, ветеранів та анонімних дописувачів, а впевнено творили свою справу: організовували наукові конференції, громадську організацію «Всеукраїнське товариство Івана Огієнка», інформували громадськість про його роботу та домагання, навели зв’язки з діаспорою (Інститутом дослідів Волині — Вінніпег, Канада). Почали видавати за підтримки ректорату періодичний науковий збірник «Іван Огієнко і сучасна наука та освіта» (вийшло вже п’ять випусків). Вершиною огієнкознавчого руху став Центр огієнкознавства в університеті, який і координує названу роботу.
Розумію, що кожен випадок своєрідний і особливий. Обов’язкових рецептів не може бути. Але хочу сподіватися, що дещо з нашої практики може стати в пригоді донецьким ентузіастам. Я їм щиро бажаю перемогти і довести усім, що Донецьк шанує своїх українських героїв.
української літератури та компаративістики,
голова Всеукраїнського товариства Івана Огієнка, м. Кам’янець-Подільський
Олег РАРИЦЬКИЙ, завкафедри теорії та історії журналістики й української літератури, кандидат філологічних наук, доцент:
— Передусім хочу подякувати «Дню» за підняту на його сторінках дискусію з приводу присвоєння Донецькому університету імені Василя Стуса. Мені, дослідникові творчості поета (тема моєї кандидатської дисертації: «Василь Стус: еволюція поетичного мислення»), учасникові декількох Стусівських наукових конференцій у Донецькому університеті, дивною видається поведінка донецьких чиновників. І це на 18-му році Незалежності! І це за проукраїнської гуманітарної політики Президента Віктора Ющенка та українського уряду в особі віце-прем’єра з гуманітарних питань Івана Васюника і міністра освіти та науки Івана Вакарчука! Коли ми починали так звану «огієнківську кампанію», нам було набагато важче. Зате в нас була сильна особистість — тодішній декан філологічного факультету Євгенія Сохацька. Її приклад доводить, що багато вирішує справжній лідер, особа, яка може запалити, долучити до справи інших.
Тому дозволю собі порадити донецьким студентам знайти для пришвидшення процесу своїх домагань таку особистість з кола авторитетних представників професорсько-викладацького складу. Вам скоріше повірять і підуть назустріч!
Ми живемо на своїй землі, і ми зобов’язані шанувати своїх величних діячів, тих, які є совістю українського народу! Василь Стус є саме таким! Носити його ім’я — почесно і гордо! Ми підтримуємо вас, донецька молодь, ми віримо в справжнє національне відродження України. Щоб, за Стусом, не «сміялась божевільна Україна / у смертнім леті на чужім крилі».
Тетяна ПАШНИЦЬКА, староста 31-ї групи зі спеціальності «Українська мова і література та редагування освітніх видань»:
— Ще до вступу в університет я знала про ту затяжну боротьбу, яка велася щодо присвоєння нашому вишу імені Івана Огієнка. Знаю, що задовго до офіційного присвоєння студенти на курсових і дипломних роботах, на наукових рефератах дописували до назви навчального закладу ім’я Івана Огієнка. Пригадую, що подібне робили й науковці. Так, у виданні професора Юрія Мицика «Листування Митрополита Іларіона (Огієнка)» (К.,2006) Кам’янець-Подільський університет названо ім’ям Івана Огієнка. Подібне зустрічалося й у республіканській періодиці. Отож, ініціатива й рух знизу має велику силу. Тому бажаю донецьким студентам розширити коло своїх однодумців та прихильників. З вами не лише острозькі студенти, а й ми, кам’янчани, студенти, які навчаються у місті, що визнано одним із семи чудес України. Хай восьмим чудом України буде визнано новий український Донецьк!
Віктор ГРЕЧУК, студент ІІ курсу спеціальності «Українська мова і література та редагування освітніх видань»:
— Ініціатива донецьких студентів нас теж схвилювала. Зараз ми собі й не уявляємо, як це бути вишу без імені. Хіба ми якісь безбатченки, чи як? Тепер ми, образно кажучи, маємо «батька», що є предметом нашої гордості. Ім’я є ніби візитною карткою закладу, говорить само собою про його суть. Ми — огієнківці, значить, люди особливого гарту й настроєності, готові на звершення задля блага рідної України. Вважаю, що ім’я Василя Стуса носити Донецькому університету престижно й важливо. Це, поза всяким сумнівом, сприятиме стиранню граней між тими частинками України, які ще є досить помітними. Ми з вами!
Ельнара ЧАЙКОВСЬКА, студентка ІV курсу спеціальності «Журналістика»:
— Дорогі донеччани, нам, студентам Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, досить знайома і близька ваша теперішня проблема. Знайте, що багато років тривала тяганина із найменуванням нашого рідного університету. Та лише минулого року ми отримали статус національного й зовсім нещодавно до назви університету додали «імені Івана Огієнка». Цим хочу засвідчити, що варто прислухатися до слів Святого Письма: «Стукайте — і вам відчинять!»
На чолі нашої боротьби стала Євгенія Іванівна Сохацька, яка впродовж 17-ти років домагалася гідної назви теперішньому Кам’янець-Подільському національному університету імені Івана Огієнка. Своєю пристрастю заманила й нас, студентів. Тож сьогодні вважаємо за честь підтримати вашу «священну справу». Нехай же Донецький університет отримає й гордо нестиме благородне ім’я Василя Стуса! Того, хто прагнув усе життя бути «у леті / в ньому порятунок твій».
P.S. Вечірня передача 17 лютого на «5 каналі», де зустрічалися координатор Станіслав Федорчук і депутат-«регіонал» Олександр Стоян, ще раз переконує, що бій за В.Стуса (за І.Огієнком, «бій за державність») триватиме довго. Прикро, що «масла в огонь» підливає відома просвітянка Марія Олійник, яка чомусь розділяє просвітянську і політичну діяльність. Однак перемога буде неминучою!
