… Мене завжди дивувала й не перестає дивувати енергетика невеличких українських містечок. Вони, як ті досвітні вогні, вперто й завзято бережуть світло й тепло моєї батьківщини. Куди б ти не поїхав, в будь-який бік, якщо зупинишся бодай на кілька днів у якомусь малому місті, райцентрі чи селищі, – неодмінно відчуєш його неповторність і колорит.
Цьогоріч на нетривалий час доля закинула нас із дружиною далеко від Києва, на захід, у місто Городенку Івано-Франківської області. Єдине, що я чув про нього – родом із цих місць старший літературний побратим, автор передмови до моєї першої поетичної збірки «Білий налив» Петро Ількович Осадчук. Світла йому пам'ять… А ще з Городенківщини (село Воронів) – чоловік моєї старшої сестрички Роман Сенюк, родичі якого, власне, й зустріли нас.
Одразу по приїзді я запитав у господаря: де військкомат? Там повідомив про своє перебування, пройшов медкомісію в готовності по першому сигналу вирушити туди, куди треба.
…Адаптувалися в Городенці ми швидко. Затишне середовище древнього містечка, доброзичлива атмосфера спонукали до душевної рівноваги попри повітряні тривоги, які щоденно лунали й тут. Наш господар і поводир Володимир Туріца в Городенці – знаний чоловік! Це я відчув відразу. Йти із ним вулицею – випробування ще з тих: «Привіт!». «Добридень!». «Як справи?». «Як поживають тато з мамою?» «Передай вітання!». Володимир тут прожив не один десяток років. І, судячи з реакції людей на його щоденний променад місцевою «стометрівкою», – прожив якісно! Юрист, правозахисник, голова Асоціації малого та середнього підприємництва, колишній директор Городенківського бізнес-центру, він розповідав чи не про кожен будиночок Городенки, кожну крамничку та історії, пов’язані з ними… За своє життя Володя допоміг багатьом місцевим підприємцям захистити свої права при заснуванні та становленні бізнесу, виручає досі, отримуючи від того вдячність містян.
Буває ж таке в характері людини – яскравіти від того, що комусь зробив добро! І ось тепер, проходжаючи Городенкою, він купався не лишень у перших весняних промінцях і туркотінні горлиць, а й у доброзичливих людських усмішках…
Володимир годинами міг розповідати про кожного зі своїх знайомих. Серед його приятелів був і Герой України, Герой Небесної Сотні Сергій Дідич із яким вони разом реалізували чимало цікавих проєктів. Він пригадав, як 2 – 3 листопада 2013 року під час сплаву по Дністру разом відсвяткували день народження Сергія після чого той відправився в Київ, на Майдан. На жаль, невдовзі С. Дідич загинув…
Познайомив мене Володя із багатьма неординарними городенківцями. Серед них – місцевий філософ-самородок, поет Ярослав Матійчик. Електрик за фахом, він здобув такий рівень духовної самоосвіти, що готовий годинами розповідати про глибини душі й космосу. Людина колосальних знань, інтуїції, навіть – магії.
Нові друзі: В. Туріца, Я. Матійчик, М. Гриценко
А ще Ярослав – побратим Володимира зі сплавів по Дністру. Вони знають кожну звивину цієї річки, кожен пагорб над нею… Ярослав, охочий до спілкування з такими ж неординарними людьми, запросив нас одного разу до Вальдорської школи, яка розташувалася в оригінальній будівлі на околиці Городенки. Таких унікальних шкіл в Україні всього декілька. І одна із них – тут. Школа сповідує методику навчання Рудольфа Штайнера. Про цей метод можна розповідати годинами. Якщо коротко: дитина тут виховується серед природи й світлої аури, розкривається найвиразніше, розширює свідомість, розвивається. Одним словом – школа ефективної людини, за якою майбутнє.
Приміщення Вальдорської школи на околиці Городенки
У перш дні перебування в Городенці я познайомився з Віталієм Боклащуком – літератором, художником ( у квартирі Володі Туріци Віталій намалював на всю стіну образ Богородиці. Мати Божа вийшла в нього – молодою, в сяєві світлих кольорів, а по обидва боки від неї ніби птахи, злітають слова: ЛЮБОВ, ЛЮБОВ, ЛЮБОВ...).
Матір Божа – настінний розпис Віталія Боклашука
Дізнавшись, що я маю стосунок до письменницького ремесла, Віталій дав почитати рукопис свого роману… І я зробив висновок, що в цього молодого творчого чоловіка, який пише й малює – гарна перспектива. Поділився враженнями, дещо порадив, щиро, по-дружньому. І він кожне слово сприймав із вдячністю, навіть зі сльозами на очах. Енергетичне взаємозбагачення відчуваєш при зустрічі з такими людьми… Я зробив ще одне відкриття – тут майстри й філософи зустрічаються часто. Не випадково, чисельні мудрі сови на деревах у Городенці – звичне діло!
Володимир Туріца – також філософ! Як і всі філософи він – індивідуаліст (філософи не схожі один на одного), має осібний погляд на світ, життя, людські стосунки. Читає багато психологічної, філософської, історичної літератури, отримує від того неймовірне задоволення. Більше того, ось це заглиблення в самого себе, свого часу допомогло йому здолати дуже тяжку хворобу перед якою більшість людей пасують. Володимир вижив! І живе повноцінним розкриленим життям, щиро вселяючи іншим віру в себе, та чудодійну силу людського організму, неймовірну силу людського духу.
Коли я йому розповідав про розумну всеукраїнську газету «День», Володя чемно, як тільки він це вміє, зупинив мене, попрямував до шафи й простягнув пожовтілу вирізку… із газети «День». Автором публікації був він сам:
– Давно те було… Захищав я тоді власні принципи й права. Шукаючи правди, добрався до Києва, тоді й заїхав у «День», познайомились із головною редакторкою Ларисою Івшиною… В результаті – ось ця публікація, яка підтримала мене. Відтоді я з «Днем» завжди. Знаю газету, її книжкові проекти. При нагоді, передавай вітання Івшиній!
Вкотре потвердивши фразу, що «світ-таки дуже тісний», я додав свіжої інформації про видання і проекти, до яких долучаюся як президент Благодійного фонду сприяння ініціативам газети «День», згадав і про наші масштабні міжнародні фотовиставки.
– О, я знаю, де ви після війни зможете провести свою фотовиставку, – енергійно відреагував Володимир і загадково примружив очі, – завтра покажу.
Так розпочалася моя перша зустріч із унікальною спорудою міста Городенки . Це – костел Непорочного Зачаття Діви Марії, якому понад 250 років.
Костел Непорочного Зачаття Діви Марії (кінець ХVІІ ст.)
Костел та Митрополича резиденція – пам'ятка архітектури національного значення XVIII століття. Його споруджено на замовлення Миколи Потоцького за проєктом архітектора Бернарда Меретина у співпраці зі скульптором Йоганом Георгом Пінзелем. Споруду прикрашало п’ять вівтарів і близько 30 скульптур роботи геніального митця.
У загадкових катакомбах…
Всесвітьновідомий скульптор Пінзель саме тут, в Городенці, розпочинав свою діяльність. Про це, на жаль, мало хто знає. Час і варвари познущалися над будівлею і скульптурами, частково знищили й розграбували (вціліла частина скульптур опинилася навіть в Луврі). Перед костелом збереглася біла колона на вершині якої – Матір Божа з дитям. Це, за твердженнями археологів – одна із небагатьох робіт Пінзеля, виконана в камені (як відомо – всі рухливі, наче живі скульптури – з дерева. В середині городенківського храму зберігся малюнок над дверима (від руки), виконання якого також приписують Й. Пінзелю.
Городенківці не були б городенківцями, якби не спромоглися врятувати цю пам’ятку архітектури. Так з’явився «Проєкт 1743», покликаний здійснити консервацію будівлі, її збереження та дослідження. За словами його керівника, сподвижника й дослідника Назара Куцика, у храмі працюють десятки людей на громадських засадах. Вдалося перекрити 580 кв. м. даху, відремонтувати водовідведення та врятувати елементи храму від гниття та ржавіння. Сюди все частіше навідуються реставратори, аби дослідити фрески та вцілілі елелементи скульптур. Звісно, на все потрібні кошти. Місцеві меценати, які долучаються до благородної справи, не в змозі забезпечити все фінансування. Ото ж, як можливий варіант – привернення всеукраїнської уваги до цієї пам’ятки архітектури. Саме про це ми проговорили з Н. Куциком й помріяли про проведення в стінах Митрополичої резиденції Міжнародної фотовиставки газети «День». А чом би й ні?!
У митрополичій резиденції
Пізніше ще один активіст і сподвижник реставраційних робіт Богдан Буджак провів екскурсію найпотаємнішими місцями цієї унікальної будівлі, навіть її підземеллями. Відтоді я ще більше ствердився в думці щодо проведення всеукраїнського мистецько-просвітницького проекту в Городенці із залученням преси, громадськості, активного меценатства.
Городенка вельми гостинна! В ній здавен добре почуваються різні народності. Колись в цих місцях була досить велелюдною вірменська громада.
Найдревніша споруда Городенки - Вірменський костел Пречистої Богородиці(1706 рік)
Найдревнішу споруду, міста, яку вони залишили по собі – Вірменський костел. Ще з початку 1700-х років місцеві вірмени мали в Городенці власний магістрат та судочинство… Місто розвивалося, торгувало, ставало впливовим центром. Свого колориту до його архітектури додали поляки. Колись тут височів високий замок з підземними ходами.
Відтоді архітектура містечка зазнавала змін, з’являлися нові храми споруди. Але одразу кидається у вічі, що найпривабливішими сучасними будівлями тут є школи, ліцеї, мистецькі осередки, спортивні заклади. В Городенці чудовий стадіон із природнім трав’яним покриттям. А ще – багато унікальних за своєю архітектурою приватних садиб. І майже біля кожної – кований паркан! За їхньою різноманітністю та майстерним втіленням можна уже випустити цілий каталог. Городенка славиться ковалями, тут існує велике підприємство, яке спеціалізується на виготовленні унікальних парканів, кованих воріт, хвірток… Недешева це робота, одразу видно. Але ж до таких ошатних естетичних будівель – пасує саме така унікальна оздоба! Мені згадалося під час подорожі до Парижа, як тамтешні жителі хвалилися, що візерунчасті ковані балкони на будівлях міста не повторюються. Точно, як – візерунки городенківських воріт!
Городенківські ковані ворота – як витвір мистецтва
За досить короткий відрізок часу я вже відчував неповторну атмосферу цього древнього покутського містечка і легко зжився з нею: кришталево-чисте повітря, мереживо стежин вздовж прудкої річечки Ямгорів. Вчувався контраст столиці із розміреним, спокійним плином тутешнього життя, коли ніхто нікуди не поспішає, ніби живе в своє задоволення. Навіть водії, завбачивши пішохода ще за кілька метрів від дороги, зупиняють авто, чемно пропускаючи людей. Тут всі знають, де печеться місцева здоба, коптять ковбаски й сирні «косички», готують смачну каву й капучіно, піцу й заморські суші. Бо усі знають імена тих, хто все це готує… Городенківський сирзавод здивував якістю масла, яке, з огляду на написи грузинською, йде звідси на експорт. Один із працівників цього підприємства при зустрічі сказав: «Робимо масло, сири, сметану, йогурти, як – для себе!» Я пошкодував, що цієї якісної «молочки» і не зустрічав у Києві.
Городенківці шанують своїх майстрів! Відома родина Микитюків, яка відкрила підприємство «Покутська кераміка» – знані вироби, відомі в Україні та за її межами.
Покутська кераміка перед обпалюванням у печі
Серед інших майстровитих людей, із якими я познайомився: чоботар-Саша , який колись прибився до Городенки із Грузії й тепер тут – перший чоловік із ремонту взуття; Тарас – який розкручує бізнес із виготовлення заморських суші (столичним кухарям треба повчитися)… А скільки їх, тих городенківських умільців, які не трапилися на моєму шляху?! Переконаний – сотні! Здається, в цьому місті всі знають одне одного, за гречними звичаями, вітаються, бажаючи щастя й здоров’я.
Дещо вирізнялися з-поміж інших переселенці, які приїхали сюди з Києва, Харкова, Запоріжжя… Але й вони, згодом, як і я, вливалися в річище місцевого люду, дедалі частіше, в знак вдячності, слугуючись городенківським акцентом.
Я зловив себе на думці, що, здається, розгадав секрет живильної енергетики цього краю. Він – у величезній кількості цілющих джерел. Джерела пробиваються із землі скрізь – і в самій Городенці, й довкола неї. На околицях стоять акуратно доглянуті людьми каплички, поруч із якими можна набрати цілющої води. Як, скажімо, ось це – у селі Стрільче, де, колись навіть знаходили римські монети… Древня земля.
Одне із цілющих джерел ц селі Стрільче
Вода із цілющих джерел стікає ручаями в річечку Ямгорів, яка своєю чергою стрімко несе її до Дністра. А весь цей край, здається, знаходиться під покровительством Матері Божої. Не випадково два найбільш шанованих древніх костели, про які йшлося тут, названі в честь Непорочного Зачаття Діви Марії.
Околиці Городенки – окрема історія. Передовсім, Дністер! Неповторний та величний! Обрамлений подекуди кам’яними виступами білого та рожевого кольорів, несе свої води по великій нашій землі, напуваючи все довкола, даруючи вологу, прохолоду й життя. Легендарна річка! Аби побачити «Підкову Дністра» варто натрудити ноги й піднятися на Козацьку Могилу, із якої розкриваються неймовірні краєвиди на річку, а ще звідси можна одразу побачити, як в одному місці сходяться до берегів безкраї лани Тернопілля, Івано-Франківщини та Чернівецької області.
На кручу нам показав дорогу Андрій Кучмея, мешканець села Городниця, що за кілометрів 15 від Городенки. Андрій – художник, композитор, співак, одним словом – душа села!
У майстерні Андрія Кучмея
Саме за ініціативою цього творчого чоловіка на Козацькій Могилі було зведено хреста і споруджено пам’ятний знак. Тепер – це святе місце для багатьох місцевих та приїжджих людей.
Добиралися ми на пагорб через терни… в прямому розумінні цього слова. Це був особливий терен – квітучий! Таке біле тернове море я за своє життя бачив уперше і вперше плив по ньому… Як вперше вдихнув такого просторого, такого вільного повітря, туго збитого крилами соколів, що чигають над Дністром!
Автор Микола Гриценко серед квітучого тернового моря (околиця Городенки)
По дорозі до дому, зайшли до гостинної господи родини Кучмеїв, Андрія та Дар’ї, познайомилися ближче, почитали вірші, послухали пісень, написаних цим талановитим подружжям. Наче знову напився з цілющого джерела!
Серед яскравих зустрічей в околицях Городенки – відвідання музею-садиби родини Шухевичів, що в селі Тишківці. Приязна атмосфера людей, які бережуть пам'ять про легендарну родину.
У музеї-садибі родини Шухевичів
Завідувачка унікальною експозицією Марія Підлеснюк зробила все можливо, аби я приїхав сюди іще раз. Уже на творчу зустріч, як письменник. Так ми разом із тишківчанами у цих одухотворених стінах створили спільне мистецьке дійство, яке хлюпнуло свіжістю в наші душі! Ми співали «Червону калину», читали поезії, долучалися до світла, яке залишили по собі Шухевичі й були щасливими від того, що трішечки множимо його…
* * *
… Згадую свій перший день в Городенці. Після стривоженого лютневого Києва, він був не менш тривожним, сірим та холодним. На полях іще біліли латки снігу. Але з кожним наступним ранком довкілля змінювалося: десь зрідка пробивалася перша травичка, набухали бруньки дерев… Сонечко все частіше навідувалося в цей покутський край, відтавала земля й людські серця. Поверталися перші найсміливіші лелеки...
Проходячи медкомісію у городенківському військкоматі став свідком проводів призовників, їхнього благословення біля каплички і… сирени тривоги, яка всіх нас тоді загнала в укриття. Я подумки побажав хлопцям неодмінного повернення живими та неушкодженими. Адже не лишень батьки, рідні, кохані, але й ці лелеки чекатимуть на них…
Пройшли тиждень, два… І вибухнуло зело! Яскраво, ніжно! Бризнули білим цвітом нарциси, абрикоси, сливки, придорожні черешні… Таких височенних, як тополі, черешень вздовж шляхів, я не бачив більше ніде! Земля відтавала глибше, глибше… і ось вже над Городенкою зазвучало-задзеленчало-забриніло гострокриле птаство, заснували ластівки, над берегами швидкоплинної річки Ямгорів, закували зозулі… І подумалося – вони ж кують роки довгі-предовгі усім добрим людям, які живуть в цім благословеннім краю, а ще – сотням переселенцям із гарячих точок російсько-української війни… І всі ми, як одна родина, віримо – усіх чекає щаслива доля , бо наші зозулі найголосніші в світі і їх точно чує Бог!
Світлини автора
