Цього травневого дня є ще одна дата, не кругла — Анатолію Федоровичу виповнилося б 67 років. Два роки тому він помер, залишивши нам у спадок свої чудові вистави, шедеври слов’янської хореографічної школи: «Ромео і Джульєтта», «Лебедине озеро», «Спартак», «Коппелія», «Болеро» — балети, що й донині прикрашають афішу Національної опери України, з якою пов’язано понад три десятиліття творчого життя майстра.
«БАЛЕТ НЕ МОЖНА ОБУРЖУАЗНЮВАТИ»
Те, що на київській сцені з’явилася неординарна особистість, стало зрозумілим вже після першої роботи хореографа — балету «Легенда про любов». Кордебалет у спектаклях Шекери перестав бути просто фоном, антуражем дії, а став повноправною дійовою особою. Кожний танцівник, виконуючий навіть крихітне «па», показував характер свого персонажа, а всі разом актори розкривали симфонізм постановки.
Як народжується балет? Що служить імпульсом? Яким шляхом повинен розвиватися класичний балет? Ці питання Анатолія Федоровича хвилювали завжди — про це свідчать записи, збережені його вдовою, педагогом-репетитором Національної опери України Елеонорою Стебляк , завдяки якій у мене з’явилася унікальна можливість доторкнутися до архіву балетмейстера, який був не тільки теоретиком, але й філософом танцю. Ці щоденники, схеми, партитури з помітками Шекери мають величезну цінність не лише для хореографів і дослідників театру, але й для всіх справжніх любителів балету. Уривки з них уперше публікуються в нашій газеті.
«Що може дати той або інший спектакль глядачу? Чи стане він силою, яка діє на публіку? — знаходимо знаки оклику у робочих записах Анатолія Федоровича. — Призначення театру — гармонізувати життя, а не відображати його на побутовому рівні. Балет не може бути всеїдним, приймати всі стилі та напрями, а повинен ґрунтуватися на вже відібраних цінностях, існуючих у світовій практиці, й бути основою — базою класичної спадщини. Театр — це гармонія.
Балет — породження аристократичного духу. Обуржуазнювати його в жодному разі не можна. Інакше він загине. Як приклад можна навести Францію. Там класичний балет помер у період Великої буржуазної революції, а повернувся завдяки дягілєвським «Російським сезонам». Сьогодні схожу ситуацію переживає Штутгартський балет.
Потрібна фантазія хореографа, аби перевести кожну ноту в танець. Перш ніж приступати до роботи, треба досконально знати партитуру, лібрето, епоху, час, про який ти маєш намір розповідати глядачам. Часто від балету чекають розважальності, а мене хвилюють ті спектаклі, які несуть певну громадську позицію. Дуже важливо спрямувати зусилля акторів, щоб кожний розкрив свою індивідуальність...
Балет — найвища форма вираження хореографічного мистецтва. Він народжується тричі. Вперше — коли виникає певна концепція життя, і його образна модель фіксується у літературному викладі як проект. Вдруге — коли композитор, надихнувшись сценарним проектом, створює музично-драматургічну версію. А втретє — коли, акумулювавши у собі сценарну та музичну драматургію, хореограф разом з акторами втілює свій пластичний танцювальний аналог, а художник-декоратор — сценографічне рішення. Як бачимо, балет — синтетичне мистецтво, що поєднує в собі кілька видів творчості: драматургію, музику, образотворче мистецтво, хореографію.
Балет має свої особливі, оригінальні стосунки з життям; звертаючись до конкретних подій, він шукає в них більше, ніж вони є самі по собі. Ось чому міркування про доступність і недоступність тих або інших сфер життя пластичному відображенню досить безглузді. Визначатися необхідно не в тому, що доступно балету, а в тому, що йому належить і навіщо він існує поруч з іншими видами мистецтв».
Анатолій Шекера зумів розширити рамки балету, довівши своєю творчістю, що мові пластики підвладне майже усе. З кожним актором він працював індивідуально, допомагаючи усіма засобами розкрити образ героя. Багато що показував сам, а найголовніше — будив фантазію танцівників, вимагав уважно вслуховуватися у музику та йти від неї. Він вважав, що актор зобов’язаний досконально знати матеріал і давати своє розуміння вчинків героя. Будив індивідуальність, і тому будь- який виконавець, не міняючи хореографічної цілісності постановки, робив кожний спектакль несхожим на іншій. Приступа ючи до нової постановки, Анатолій Федорович ставив перед собою головне запитання — навіщо ця вистава сьогодні потрібна глядачу? І тільки знайшовши на нього відповідь, приступав до репетицій. Може, у цьому феномен їх свіжості, інтересу публіки не як до архаїки, музейної рідкості, а як до балетів, співзвучних пульсу нашого часу.
«ХОВАЄМО НЕВІГЛАСТВО»
У творчості майстра були різні періоди: зльоти й поразки, але завжди була одержимість у праці. У муках, сумнівах, напруженні, що межувало з відчаєм, створювалися його постановки, залишаючи на серці рубці. Але Шекера ніколи не скаржився на труднощі, кожне випробування долі переживав стійко.
Відомий факт біографії Шекери, коли прем’єра знаменитого прокоф’євського балету «Ромео і Джульєтта» була фактично проігнорована критиками. Лише після тріумфу в Москві почали писати, що вистава гарна. А премія ЮНЕСКО, що її отримав балетмейстер за цю роботу, розставила все на свої місця. Балет вже кілька десятиріч продовжує залишатися у репертуарі трупи, й завжди проходить з аншлагами.
— Балет народжувався складно, — згадував А. Шекера, — бо естетика музична й драматургічна, запропонована композитором, набагато випередила свій час: акторська культура ще була не готова до сприйняття такого шедевра. Під час репетицій у нас були казуси, коли деякі танцівники дозволяли собі снобістські репліки: «Кого ми весь час ховаємо?» Я у відповідь цитував слова Прокоф’єва: «Ми ховаємо невігластво». Композитор дав мені перспективу розвитку можливостей балету за рахунок внутрішніх резервів.
Сьогодні вже важко повірити, що музика Сергія Прокоф’єва була незрозумілою, і Анатолію Федоровичу довелося переконувати тих, хто не вірив у його ідею. Проте яка вийшла філігранна постановка. Як тонко передає зародження першого почуття адажіо Ромео і Джульєтти. Скільки пристрасті в цьому балеті про боротьбу світла і темряви, про любов і ненависть. Багато танцюристів і балерин виросли на цьому балеті, відточуючи свою хореографічну й драматичну майстерність. Анатолія Шекеру критики називали «майстром образного ліплення в танці». Тільки на київській сцені балетмейстер поставив 17 балетів, хореографічні сцени у 9 операх, але були ще постановки у Львівському театрі опери і балету, в Анкарі (Туреччина), Скоп’є (Македонія), Бєлграді (Сербія) і Кракові (Польща). Він був фантастично працездатним.
Наприклад, до хачатурянівського «Спартака» балетмейстер звертався двічі. У 1965 році у Львові він першим прочитав партитуру композитора, втіливши у пластиці всю різноманітну палітру пристрастей. Це була філософська притча, розказана мовою пластики й танцю. А 12 років по тому в Києві хореограф робить абсолютно іншу виставу, яка досі є візиткою столичного балету.
— Цей балет — один із шедеврів Анатолія Федоровича, — вважає художній керівник балету Національної опери України Віктор Яременко . — Він анітрохи не застарів, на ньому зростають і вчаться молоді артисти театру. «Спартак» можна назвати чоловічим спектаклем, у якому прекрасні, складні партії для танцівників, і не тільки для солістів, але й кордебалету. Балет дуже динамічний, він вимагає від усіх виконавців самовіддачі.
А генеральний директор Національної опери Петро Чуприна додав: «Балет «Спартак» — справжня хореографічна перлина, яка значно збагачує нашу репертуарну палітру. Це вистава європейського масштабу. На жаль, ми не так часто її показуємо, але це пов’язано з тим, що балет вимагає серйозної підготовки, і щоразу ми немов знову на прем’єрі. У «Спартаку» зайнята значна частина трупи, а щоб виконувати провiдні партії, потрібна майстерність екстра-класу. Балетомани зі стажем напевно пригадають перших виконавців: Валентина Лебедя, Вадима Федотова (Спартак), Валерія Ковтуна, Віктора Рибія (Красс), Елеонору Стебляк, Людмилу Сморгачову (Фрігія), Раїсу Хілько, Катерину Родіонову (Егіна). Сьогодні цей балет танцює вже п’яте покоління артистів. Минулого тижня глядачі із захопленням приймали трактування нинішніх солістів: Євгена Кайгородова, Максима Моткова, Наталі Лазебнікової та Олени Філіп’євої. І ми знову пересвідчилися, що маємо виставу-перлину. Хочемо ввести нових артистів у цю постановку, щоб мати змогу частіше його показувати, адже «Спартак» жодного разу не йшов без аншлагів».
«МИ ВЕСЬ ЧАС ПЕРЕБУВАЄМО У КРИЗІ»
Схоже, Анатолій Федорович умів випереджати час. Може, тому не всі його постановки одразу приймали критики. В штики прийняли «Фантастичну симфонію» Гектора Берліоза. Це був балет про трагічну долю творця, про пошук героєм сенсу життя. Ідея поставити цей твір належала диригентовi Олегу Рябову, який помер прямо на репетиції. Балет став присвяченням маестро, а за диригентський пульт став Володимир Кожухар.
«Ця музика така яскрава, емоційно відкрита, живописна, що просто просилася на сцену, — записав після прем’єри у щоденнику Анатолій Федорович. — Мало хто намагався братися за «Фантастичну симфонію», хоча сам Берліоз вважав, що його твір цілком годиться для театру. Музика багато в чому біографічна, у ній відгомони долі маестро, його любові до актриси Генрієтти Смітсон. Я ставив виставу як монолог героя, і від артиста було потрібно — крім хорошої техніки, володіння драматичним мистецтвом — пропустити музику через себе, викликати емоцію, і це стає поштовхом до розуміння образу Актора».
На жаль, сьогодні «Фантастичної симфонії» немає в театральній афіші, і це пов’язано з тим, що трупа не має танцівника, здатного, як колись Микола Прядченко, виконавець головної ролі, володіти не лише хорошою технікою, але і мати життєвий досвід. Адже молодий артист не зможе передати всю палітру почуттів героя симфонії. Цей балет поки що лежить на «полиці запасних», чекаючи своєї зоряної години.
Витків у долі балетмейстера було багато. Так, після «Прометея» Станковича до Шекери приклеїли ярлик «антикомуніста». Важко переніс закриття фолк-опери «Цвiт папоротi» Станковича, яку він створював разом iз ансамблем ім. Верьовки. На зборах хореографа таврували і називали хіба що не дисидентом. Травили як могли, але час допоміг завершити цю вакханалію — прийшла перебудова, з’явилися надії на краще. У щоденнику Анатолій Федорович записав: «Творити у нашій країні завжди було складно. Колись були гроші, але не було свободи. Нині є певна свобода, але немає грошей на постановки. Наш народ ніколи не жив у нормальному історичному часі. Ми завжди знаходилися у кризі. Ми перебуваємо в лихолітті, і це дуже турбує».
Остання постановка майстра («Коппелія» Деліба) будила мрію про ідеал. Лялька, скільки її не оживляй, не може стати людиною, але любов здатна творити дива. З нереалізованих задумок Шекери — балет «Втрачений рай» на біблійний сюжет — постановку, яку він вважав головною у своєму житті. За словами Елеонори Михайлівни, це мав бути спектакль про те, що коли людина втрачає віру у вищі ідеали, то зазнає краху. Анатолій Федорович болісно шукав музику, вважаючи, що її повинен написати дуже талановитий композитор. Він хотів поставити сповідь. До Бога Анатолій Федорович прийшов наприкінці життя.
Коли гортаєш пожовклі від часу листки архіву Шекери, на очі потрапляють такі рядки:
«Опера і балет — нормативні. Їх не можна звести до рівня кабаре, що роблять деякі режисери у погоні за модними віяннями. Нас постійно заштовхують в якісь стилі й напрями, переконуючи, що це авангард — нове слово в балеті. Я вважаю, що наша хореографічна школа сильна традиціями, і саме цим цікава усьому світу. На сучасному етапі діапазон балетного театру позначений широкою амплітудою. Він вбирає у себе фольклорні форми танцю, мюзік-хольні, побутові, навіть фізкультурно-акробатичні, елементи так званої вільної пластики тощо. Класичний балет асимілює все це різноманіття, використовує як засіб збагачення й розвитку своїх внутрішніх законів, а балетний театр, анатомуючи своє ціле, розпадається на безліч напрямів, тенденцій, стилів. Кожний спектакль вимагає копіткої роботи. Щоб горіти, потрібен горючий матеріал. Ним для танцівника є професійна ерудиція. Без необхідних знань не можна починати репетиції».
Ці слова хореографа можна вважати напуттям тим, хто вирішив пов’язати свою долю з балетом. А пам’ять про майстра живе в його постановках. 22 травня театр їде на невеликі гастролі до Бєлграда і покаже два шедеври А. Шекери — хачатурянівський «Спартак» і «Лебедине озеро» Чайковського. З 18 по 24 травня на сцені Національної опери пройде IV Міжнародний конкурс балету ім. Сержа Лифаря, в якому змагатимуться не лише танцівники, а й хореографи. І як знати, можливо, серед восьми претендентів ми побачимо «нового Шекеру» — балетмейстера, здатного ставити епічні постановки, те, що нині, із смертю Анатолія Федоровича, на жаль, загублено. А поки, на початку наступного сезону, на київській сцені хочуть відновити його знаковий балет «Легенда про любов» Мелікова.
