Як не можна уявити Волинь без Олики, так Олику не можна уявити без Луцької брами. Стоїть ця древня споруда у центрі села Залісоче. Все його життя географічно й органічно пов’язане не з Дідичами, де сільрада і куди його колись не зовсім вдало віднесли, а з Оликою, в яку село плавно перетікає і яку місцеві жителі і досі називають «містом».
Нині ця дорога вже не має того стратегічного значення, яке їй надавалося у минулі сторіччя. Давно не їдуть гості з усього світу до князя Радзивилла, рід якого мав в Олицькому замку свою резиденцію. Два рази на добу промайнуть рівненська «маршрутка» та, може, кілька приватних машин. Між іншим, той відрізок дороги, який проклали ще князівські будівничі, витримав і танки Рокоссовського у 1941-му, і бездоглядність радянської епохи — ці кілька кілометрів так акуратно і надійно викладені каменем, так м’яко пружинять під колесами, що мимоволі уявляєш, як їхали ними на полювання у Цуманську пущу кінні екіпажі князівського сімейства…
Час — жорстокий ревізор, і тільки місцеві мешканці та любителі історії можуть показати залишки оборонних валів, на яких давно побудовані селянські хати (у тому числі і хата, яку спорудив ще дід мого чоловіка). Та ще свідком давньої історії залишається брама, яка несподівано з’являється за поворотом, коли їхати в Олику з боку Цумані. Історична довідка каже, що «...Луцька брама відносилася до складу міських укріплень, якими була обнесена Олика у період з 1599 по 1656 роки у часи володіння містом сина Радзивилла, маршалка коронного Альбрехта Станіслава» («Волинські єпархіальні відомості», 1878 рік). Уявити тільки, цей самий Альбрехт обніс всю Олику з околицями земляними валами і ровом (залишки яких можна бачити і через півтисячі літ!). А використав як робочу силу взятих ним у полон турків (і, до речі, здавна один з районів містечка має назву Турчин, або Турчино, — з наголосом на першому складі).
Старовинна брама занепадала не одне десятиліття, і табличка, що це — пам’ятка архітектури національного (!) значення, яка охороняється законом, ролі не грала. На даху виросли справжні джунглі з кущів бузку, закоптилися, як головешка, склепіння (місцеві молодики, не обтяжені розумінням історії й елементарною культурою, взяли за моду у Великодню ніч палити тут автомобільні скати). Свідок минувшини, фотознімок якого переходив з одного шкільного підручника історії в інший, перетворився на смітник і громадський туалет…
Та кілька років тому біля древньої брами (бо поруч була й автобусна зупинка) місцевий підприємець Микола Дядюсь поставив металевий кіоск, подібні до якого заполонили українські міста й містечка й мали на меті замінити порожні на ту пору магазини сільпо. Він виріс на сусідній вуличці, недалеко від Луцької брами. Звісно, історію знав, але що надто нею переймався — того не скажеш. Одружившись, не чекав біля місцевої славної річечки Путилівки погоди, а їздив на заробітки у Київ, Москву... Будували котеджі для «нових» українців і росіян, дачі, багатоквартирні будинки... Великого зарібку, каже, не було, тож «бізнес на кіосках» був якраз вчасний. Одному з луцьких архітекторів, що об’їжджав «підконтрольні об’єкти» на зразок Луцької брами, і прийшла ідея шукати порятунку для пам’ятки у... власника сусіднього кіоску. Ще в кінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття існував проект реставрації, розроблений київським інститутом «Укрпроектреставрація» — мертвий без грошей. Але ж і в Миколи Дядюся їх не було!
— Мій попередник Микола Томчук уклав з Дядюсем угоду: він реставрує браму, у якій може відкрити свій магазин... — каже Петро Троневич, головний спеціаліст управління містобудування та архітектури з питань охорони і реставрації пам’яток історії та архітектури. — Приїхав цей хлопець (Дядюсю нині лише 28, а починав реставрацію ще два роки тому. — Авт. ) в обласну держадміністрацію. Грошей для такої великої роботи немає, власного автомобіля — теж нема... Але ми порозмовляли, я подивився на його руки — спрацьовані, з трудовими мозолями, і відчув, що він зможе взятися за цю справу.
Нині Петро Троневич (відомий в науковому світі чоловік, автор цікавого і глибокого дослідження про Луцький замок, який ще називають — за іменем одного з власників — замком Любарта) каже, що зроблене з олицькою брамою Дядюсем — це подвижництво. Хоча, ясна річ, це роботи «рятівні і першочергові», заради збереження пам’ятки. Та про ідеальний варіант реставрації без участі держави нема чого й мріяти. Ще, каже Троневич, потрібні сотні тисяч гривень. А Микола Васильович, затіваючи реставрацію, подумати не міг, в яку суму вона йому «відлуниться»... Як каже його теща, Леся Георгіївна Андрущенко, котра саме підміняла дочку-продавця у магазині, «на цю браму треба і треба, не знаю, чи до пенсії й управляться». Дядюсю довелося не лише витрачати сімейні кошти (які вони заробляють працею без вихідних, не гребуючи і виїздами на базари по селах), а й позичити солідну суму. Не розкриваючи комерційної таємниці, все ж признається, що за вкладені у реставрацію гроші «міг би спорудити непоганий дім».
Той, хто давно не був у цих краях, буде не просто вражений, а навіть приємно шокований змінами у вигляді древньої брами. Можливо, Миколі Дядюсю варто зробити велику фотокопію пам’ятки, якою вона була до реставрації, помістити її за скло у рамочку і повісити на стіні в магазині. Теща каже, що «об’єкт» вже фотографували заїжджі кияни та поляки.
Спекотного червневого дня новий господар Луцької брами викладав доріжку. Колись тут ішов тракт, яким з Луцька, Вільна чи Варшави їхали гості до Радзивиллів, добиралися у місто селяни з навколишніх сіл. Всі роботи Дядюсь виконує сам, лише наймає підсобників. Шкодує, що не вдалося зберегти браму у первозданному вигляді всередині. За проектом цеглу мав очистити, полакувати, і було б «під старовину».
— Але стіни настільки були закопчені, що ми цю кіптяву мусили цюкати сокирками, а потім заштукатурили...
Цегла падала будівничим на голови. Ще б років п’ять, кажуть Троневич і Дядюсь, й про середньовічну браму нагадували б лише руїни та фотознімки у шкільних підручниках й книжках з історії. Коли брама руйнувалася, до неї нікому не було діла. А коли її віддали Дядюсю, прискіпливих і уважних очей вистачало... Спочатку залякували, що за землю (бо пам’ятка архітектури!) буде багато платити, що не було правдою. Потім писали скарги, що «нищить древні зубчики на даху»...
— Приїхав архітектор з Луцька — сердитий! Що ви, питає, творите, що нищите! А подивився, що я мусив залишки старих зубчиків зняти, бо все валилося, але ж відновив те, що було, і від душі йому відлягло, — згадує Микола.
Ззовні ще тривають опоряджувальні роботи, а всередині діє магазинчик. Приміщення, коли його привели у Божий вигляд, виявилося чималим. Магазинчик симпатичний, приваблює чистотою, акуратно і вміло викладеним товаром, асортиментом. Наразі нічого міцнішого за пиво на вітрині немає, хоча Дядюсь і визнає, що спиняє вартість патенту на торгівлю спиртним. А з іншого боку, то покупці — місцеві пенсіонери — й визначають асортимент. Їм би хліб та до хліба...
На зорі української незалежності Олика і навколишня округа пережили небувале піднесення. Були розмови, підтверджені розробками проектантів, про перетворення Олицького замку в одну з резидинцій Президента України. Чим він гірший від князів Радзивиллів, які ж недарма на століття тут поселилися?.. Проте згодом розмови затихли, бо начебто перешкодою стала необхідність відселити з замку обласну психіатричну лікарню, котра тут квартирує вже кілька десятиліть. А може, просто людям Кучми щось не сподобалося...
Ще тривалий час мусується пропозиція про реставрацію замку для створення на його базі туристичного чи санаторно-курортного комплексу. Кажуть, у ньому було стільки кімнат, скільки днів у році, і господарю замку щоночі розстеляли ліжко в інших покоях... Петро Троневич говорить, що туристам чи відпочиваючим мали запропонувати і полювання, яким славилися Радзивилли, і катання на конях (при радянській владі у містечку діяв знаменитий на весь Союз кінний завод)... На перший погляд, це ідеї з розряду фантастики, але при певних умовах вони цілком можуть стати реальністю. Олика з околицями — справді заманливий туристичний об’єкт, просто «нашпигований» древніми пам’ятками. Інша річ, що вони вражають запущеністю і бездоглядністю. Ганебний факт: місцевий музей історії Олики було позбавлено звання народного, бо... втратили і приміщення, і деякі цінні експонати...
Торік до Олики та Волинської облдержадміністрації навідувався громадянин Польщі, який мав бажання і кошти для інвестицій в Олицький замок. Але він хотів мати певні гарантії... Адже, каже Петро Троневич, в Україні розроблена програма про передачу древніх замків у приватну власність.
— Олицький же завжди був приватним, належачи роду Радзивиллів. Головне, щоб було дотримано дві умови: відновлення історичного вигляду та збереження вільного доступу до пам’ятки. Проте ця програма не затверджена...
Торік, їдучи з Волині у польське місто Люблін, я була вражена, що у кожному невеличкому містечку — добре збережені давні палаци і замки, що поляки з трепетом шанують свою історію і бережуть її.
А в нас і досі — «один у полі воїн»...
