Народу в хаті мого діда, народного артиста Амвросія Бучми, завжди було дуже багато. Крім величенької сім’ї та домочадців у великій семикімнатній квартирі № 1 по вулиці Володимирській, 14, у Києві завжди ще хтось жив, хтось зупинявся на кілька днів, ночував, просто приходив відвідати друга чи улюбленого артиста.
З діловими візитами вчащали журналісти преси та радіо, кінематографісти. Їх приймали здебільшого в кабінеті. А виступ Амвросія Максиміліановича, вже хворого, для програми українського радіо на Канаду записувався вдома, в тихій внутрішній кімнаті-холі під назвою «мисливська», де зберігалося мисливсько-рибальське начиння діда й батька.
Кінопересувку теж встановлювали в кабінеті. Режисер Олексій Филимонович Швачко привозив і показував Бучмі робочий матеріал фільмів «Земля» за Ольгою Кобилянською, а згодом і «Кривавий світанок» за «Fata-morgana» М.Коцюбинського. Вже хворий Бучма був співрежисером фільму «Земля» і консультантом «Fata-morgana». Колись, на початку тридцятих років, у першій екранізації повісті Коцюбинського (реж. Георгій Тасін) Бучма знаменито зіграв Хому Гудзя. Але настали інші часи. Кольорова версія «Fata-morgana» творилася в середині п’ятдесятих. Добиралися нові артисти. Для затвердження на роль Гафійки О.Швачко привів до Бучми дебютантку, студентку Театрального інституту ім. І.Карпенка- Карого (курс П.Сергієнка) юну Аду Роговцеву. Через багато років вона, народна й уславлена, знімалася в меморіальній квартирі Бучми в якомусь детективі разом з чоловіком, Костем Степанковим, творчим вихованцем Амвросія Максиміліановича і теж народним й уславленим. Тоді Ада Миколаївна написала про перші відвідини Бучми в книзі пам’яті нашого дому:
«Те моє дитяче хвилювання, бажання витримати Іспит, сподобатися й ще безліч того, що словами не передати, завжди зо мною. І ніколи не забудеться день і година з Амвросієм Максиміліановичем. З НЬОГО почалося моє творче життя. Це було як захист, як благословіння, як щастя! 23 грудня 1991 р.».
А Кость Петрович додав і своє: «Мені тепер 63 роки. А в 1949 прийшов на курс до Амвросія Максиміліановича. І от живу… іще працюю… З іменем Бучми живу, в силу свого вміння, з іменем Бучми труджусь в своєму фаху, з іменем Бучми підступаю до своїх (уже своїх) студентів, іменем його благословляю свої вихованців на тяжкий і благородний наш акторський шлях».
Степанков бував у Бучми й просто так, і на репетиціях телевізійної вистави (тоді — тільки прямий ефір!) за повістю Ольги Кобилянської «Земля». Робив передачу мій батько, Ігор Бжеський, син Бучми. Амвросій Максиміліанович грав старого Івоніку, а Костя його молодшого сина Саву, вбивцю рідного брата.
Артисти, природно, складали більшість серед гостей дому Бучми. Франківці, звичайно, були тут своїми. Поверхом вище мешкала Наталя Михайлівна Ужвій з чоловіком Євгеном Порфировичем Пономаренком і його родичами.
До нас на балкон, що виходив у двір, майже приносили тяжко хворого на менінгіт сина Ужвій Михасика, студента Університету, дивитись сонячне затемнення крізь закопчене скельце. Юнак був дуже красивим — чоловічий варіант краси блакитноокої матері. Від батька, поета-футуриста Михайла Семенка він успадкував неабиякий поетичний дар. Коли Михась помер, Ужвій в розпачі прибігла до нас, впавши на перший же стілець у їдальні. А за кілька днів, мало не в день грандіозного похорону сина з участю безлічі студентів Університету, Наталя Михайлівна грала актрису Кручиніну у виставі «Без вини винні» О.Островського. За сюжетом у героїні помирає маленький син, але потім вона знаходить його, дорослого. Театр у той вечір був переповнений ласими до сенсацій обивателями, а також щиро співчуваючими актрисі глядачами.
Ужвій, яка дуже покладалася в життєвих ситуаціях на мою маму, Ірину Зубову, невістку Бучми, просила її бути на виставі. Мама заходила в антракті до неї за куліси. Артистка грала прекрасно, без зривів та істерик. Навіть сцена з напівбожевільною Галчихою (роль моєї бабусі, Валентини Юхимівни Бжеської), в якій сама Кручиніна мало не божеволіє від звістки про те, що її син, можливо, живий, пройшла бездоганно. Поза сценою Ужвій була якась особливо спокійна і стримана. А за кілька днів мама пішла до Ужвіїв (вони вже жили на Ольгінській біля театру) просто на підтримку. Вся розгублена сім’я була в паніці — і через смерть Михася, і від психічного стану Наталії Михайлівни. Ужвій сиділа на підлозі й шила ватну ковдру, пояснюючи, що Михасеві буде «там» холодно й треба встигнути вистібати ковдру, поки він зовсім не замерз. Згодом актриса опанувала собе й ще довго-довго успішно грала у виставах театру ім. Франка, стала Героєм Соціалістичної праці. Померла Наталія Михайлівна спекотним літом 1986 року. Попередньо передзвонила всім знайомим, серед них і мамі, та попрощалась.
Від більшості гостей дому Бучми лишились тільки тіні, але вони живі в моїй пам’яті. Ось в обіймах з велетенським кавуном — ніколи не бачила такого — входить усміхнений сяючий Олександр Вертинський. За його спиною — крижаної краси волоока дружина, яка ніколи не усміхалась, бо стереглася зморщок. Ще тоді, малою, я подумала: це прийшла Снігова королева. Але нічого не зав’яло, не почорніло навкруги. Навпаки, розцвіло й засяяло від зустрічі давніх друзів — Бучми й Вертинського.
А ось увійшов невисокий чорнявий чоловік з якоюсь непомітною дружиною. Від них дивно і приємно пахло — конюшнею. Це дресирувальник Борис Едер. На його виставу з білими ведмедями дєдік мене водив у цирк, який був тоді на розі Червоноармійської та Саксаганського.
Одного разу, здається ранньої весни, я, чепурна дівчинка, звикла до бантиків в акуратно заплетених косичках і білесеньких шкарпеток, злякано побачила в передпокої дивну пару-нечупару — невисокий худорлявий чоловік з гострим обличчям у ватянці та мокрих валянках, а поруч значно вища за нього жінка в калошах від тих валянків, прив’язаних мотузкою до ніг, замотаних онучами. Його просвітлене обличчя та її різьблене суворе прикрашали сяючі усмішки. Дєдік з радісними обіймами кинувся їм назустріч. Це повернулись з північних таборів репресований Остап Вишня та його дружина актриса Варюша Маслюченко, що їздила до чоловіка, довго жила поруч з ним у вигнанні.
Частенько у нас бували й оперні співаки. Величезний Михайло Гришко, огрядна Литвиненко-Вольгемут. Дуже любили один одного Бучма й Паторжинський. Іван Сергійович був людиною внутрішньо абсолютно вільною і легкою. Це добре відчувала моя маленька душа, і я радісно приймала його кумедні гримаси, якими він відволікав мене від неприємної процедури — зрошування вічно хворих гланд.
Звісно, частим гостем був у нас наш рятівник терапевт Василь Васильович Гудим-Левкович. Ще перед війною цього талановитого лікаря привела до нас його родичка Кітті, мініатюрна дружина житомирського актора Сергія Карпенка, друга молодості Бучми ще з часів «Нового львівського театру», який у 1920 році став основою театру ім. І. Франка. Дєдік дуже сильно й незрозуміло хворів, а Василь Васильович, прекрасний діагност, подивився як я, майже немовля, повзаю по дідові в ліжку та сказав: «Негайно заберіть дитину — у хворого скарлатина».
Амвросій Максиміліанович перехворів цією дитячою хворобою майже в п’ятдесят років. А я в свої вісім. Мене з мамою тоді ізолювали в окремій кімнаті, бо Василь Васильович не віддав мене в лікарню, часто навідував малу пацієнтку, слухав дерев’яною трубочкою-стетоскопом, а частіше безпосередньо вухом. Потім під подушкою я знаходила шоколадку. Гудим-Левкович ніяк не хотів дозволити поголити мої біляві круті кучері, як годиться при скарлатині. Тільки коли вони почали випадати пасмами, довелося на деякий час стати голомозою.
На кожен день народження Амвросія Максиміліановича, 14 березня, Василь Васильович (сам народжений 15-го) надсилав корзину квітів — білий бузок у горщиках. Він учив мене водити машину і стріляти по качках. Після смерті Бучми ми подарували Василю Васильовичу всі дідові рушниці та довгий мундштук слонової кістки з різьбленим драконом (китайська робота).
Гудим-Левкович взагалі був цікавою людиною з роду відомих київських купців. Його батько давав великі гроші на будівництво Володимирського собору, а син ще хлопчиком мав власний револьвер і один з перших у Києві автомобілів. Якось на авто відмовили гальма і юний водій в’їхав з гори Бібіковського (Шевченківського) бульвару просто у прилавки Євбазу (де тепер цирк). Добре, що обійшлося без жертв.
На фронт лікар Гудим-Левкович пішов начальником польового шпиталю всією сім’єю. Дружина Анастасія Миколаївна — хірургом, а два сини, ще зовсім підлітки — санітарами. Пізніше і вони стали лікарями: Микола кардіохірургом, а Володя рентгенологом. Одна з онук, Тетяна, теж медик.
Нині стало модним говорити про «сімейного лікаря». Таким ідеальним сімейним лікарем родини Бучми й був незабутній наш друг Василь Васильович Гудим-Левкович.
А одну гостю Амвросій Максиміліанович шанував особливо. Цілував їй руки, упадав перед нею. Це була пані Софія Стадникова, дружина режисера й театрального діяча Йосипа Стадника зі Львова, який і вивів колись юного Бучму на сцену, зробив з нього артиста. А тоді в звільненому радянськими військами Львові Йосипа Дмитровича було заарештовано як особу, що співробітничала з фашистами — при окупації працював у театрі (а як було виживати?). Славетний учень клопотався за репресованого вчителя. Радикально порятувати не вдалося, але доля йому пом’якшилась. У зв’язку з цією справою бували в нас і дочка Йосипа Дмитровича, якась олеографічна на вроду артистка Стефця Стадниківна та її тодішній чоловік артист Ярослав Геляс. Багато років по тому Ярослав Томович, звичайно, не пізнав у мені, театральному критику з незнайомим прізвищем, маленьку онуку Бучми.
Рятувати репресованих невинних людей Бучмі допомагав Іван Петрович Петренко, військовий юрист. Ні місця роботи, ні посади, ні звання цієї людини ніхто з нас не знав. Амвросій Максиміліанович інколи надягав свій сірий піджак, на якому були стаціонарно укріплені всі урядові нагороди, і, ні слова не сказавши рідним, кудись їхав. А згодом у нас з’являлись нові гості, що поверталися з ГУЛАГу. Театрознавець Іван Романович Піскун приніс мені, вже «отроковиці», в подарунок ляльку — для нього час у таборах зупинився. Або той же Вишня. Або дружина й дочка (Долочка, моя ровесниця) колишнього директора Київського холодильника Поперєва, який був порятований Бучмою від Колими й лише будував місто Ангарськ. Дружина була релігійною і дивно ходила в першій балетній позиції.
Важко назвати всіх гостей дому Бучми. Своїми, близькими людьми були тут директор картин легендарний Михайло Ротлейдер, артисти Юрій Тимошенко (Тарапунька) і його дружина Ольга Кусенко. Передвоєнна студентка Амвросія Максиміліановича Нонна Копержинська з чоловіком Павлом Шкрьобою та повоєнний учень Кость Степанков. Завзятий рибалка Костя Кульчицький і добрий мисливець, відлюдник і любитель собак Пастушков, а ще Супрун ( дружнє ім’я Пуня), людина закрита й стримана, він в домі Бучми розслаблявся й розквітав.
Народний артист Аркадій Гашинський якось розповів, що колись йшов він повз наш будинок на радіо (було воно на вулиці Десятинній, де тепер мешкають члени уряду). У руці мав газету з першою схвальною рецензією на свою роботу. Амвросій Максиміліанович з балкона озвався до нього, спитав, що за газета, порадів новині, сказав, що не знав про статтю й запросив Аркадія на зворотному шляху зайти відзначити успіх. Ніяковіючи, Гашинський зайшов і краєм ока побачив на письмовому столі Бучми ту саму газету. Амвросій Максиміліанович все добре знав, просто він призвичаював молодого артиста до себе, бо той кам’янів і затискався поруч з партнером-кумиром, а це погано позначалося на його творчості. Про Гашинського-початківця тоді казали: «Дуб дубом, поганий артист». А Бучма відповідав: «Почекайте, з нього ще будуть люди…» І таки його правда була.
Чимало часу жив у нас на запрошення Бучми московський театрознавець і режисер Борис Олександрович Львов-Анохін. Ще зовсім юною людиною він зміг переконати Амвросія Максиміліановича, що йому можна довірити написання книги про українського артиста для московського видавництва «Искусство». Дєдік критиків не любив, казав, що вони його не розуміють. А Борис зрозумів.
Далеко не всі дорогі гості дому Бучми тут названі — було їх безліч.
Актор і режисер Микола Охлопков (у його фільмі «Проданий апетит» Бучма зіграв центральну роль Еміля, 1928).
Олександр Євдокимович Корнійчук зі своєю дружиною, стриманою й виструнченою Вандою Василевською — вони цікаво і з гумором розповідали про поїздку до Китаю.
Ексцентричний в побуті Марк Донськой, з яким у 1944 році було знято фільм «Нескорені» (дєдік грав головну роль Тараса Яценка), входячи в дім Бучми, завжди ставав навколішки й бив лобом об підлогу. Це в пам’ять одного випадку під час зйомок — та про це іншим разом.
Часто бував у нас і письменник Олександр Єлисейович Ільченко. Він дуже любив нашу родину. Молодшу дочку назвав Іриною на честь моєї мами. Мені «ставив руку» на матеріалі моїх перших публікацій. Помираючому Бучмі письменник приніс на благословіння рукопис свого «химерного роману з народних уст», названого «Козацькому роду нема переводу», щоб артист поклав на нього руку на щастя.
У тій видатній українській книзі є посвята: «Живісінькій пам’яті Амвросія Бучми, людини, комуніста, володаря дум, який не вмирав і не вмре, бо козацькому роду нема переводу».
Воістину.
