На парламентських слуханнях iз проблем культури віце-прем’єр Микола Томенко повідомив, що влада підтримуватиме книговидання передусім у випуску класики. Це знову «новий шлях». Бо у великому книжковому світі видання класики є самоприбутковою справою і деякі країни навіть беруть iз видавців відсоток за користування класичними брендами.
Розвинуті країни стимулюють лише видання своєї класики за кордоном — в Україні це добре видно з діяльностi посольств Франції, Німеччини, Австрії, Фінляндії, які фінансували вихід практично усіх перекладів із цих літератур, що вийшли у нас за роки незалежностi. Безперечно, така діяльність необхідна й Україні. Але вона не має жодного стосунку до книжкового ринку і належить до функційних обов’язків Міністерства закордонних справ.
Західні держави підтримують класику на своїх теренах в інший спосіб — участю (фінансово й особисто) в літературних фестивалях, конкурсах, публічних читаннях, круглих столах etc. Наприклад, в Іспанії дев’ять років поспіль день смертi Сервантеса — 23 квітня — відзначають публічним читанням «Дон Кіхота», де поруч iз митцями та пересічними громадянами виступають перші особи іспанського уряду з членами королівського дому включно.
Між іншим ті урядовці, виконуючи обряд публічного читання, насправді займаються своєю прямою справою — наповнюють держбюджет. Поруч iз декламаторами — безліч книжкових яток. За один такий день видавці продають книжок удесятеро більше, ніж за цілий місяць.
Гадаю, ми до цього також прийдемо, коли буде готова відповідна книжкова інфраструктура. Інакше кажучи, коли прилавки книгарень будуть завалені різнотемною українською книжкою, а для сервісу пропонуватиметься ще й трохи іноземної (російської, польської, англо-, німецько-, франкомовної).
І тут підходимо до ролі класики в обігу книжкового капіталу. Асортиментоутворюючий стрижень будь-якої книгарні — саме класика. Саме на неї «налипає» і сучасна література, і нонфікшн. Коли росіяни збагнули, що для розвитку книжкового бізнесу конче потрібні сучасні книгарні, вони усі бюджетні кошти, виділені на підтримку книги, спрямували на формування репертуару класики.
Так, це також був не ринковий крок — просто треба було виграти час. Два роки дії програми плюс іще рік на зміцнення сучасних книгарень — і дві головні проблеми розв’язано: класика стала частиною споживчого кошика читача, а реалізація книжок набула цілком европейського рівня.
І водночас їхній успіх створив додаткові проблеми українському книжковому бізнесу. Наші книгарні типу «Буква» — російський проект. Те, що роль додаткового сервісу там виконує не іноземна, а власне українська книжка, — це технічний аспект. Але призвів він до ментальних зсувів. Відвідувач цих европейського кшталту книгарень вже має класику, російську. Й іменує він її «вітчизняною»… Все, вхід у свідомість заблоковано.
Загнана у резервацію (спочатку у книгарнях, тоді у свідомості) українська книжка лишилася репродуктивної здатностi. Тепер для відновлення її популяції потрібне штучне (тобто бюджетне) запліднення. Тому не ринкове, по суті справи, бажання пана Томенка підтримати класику, є сьогодні єдино можливим способом реанімації.
Та чи існує бізнес-план? Пороздавати кошти бажаючим перевидавати Лесю чи Тараса Григоровича — все одно, що завести городика посеред пустелі. Аналіз політики вибудовується на чіткому окресленні бажаного результату. Пригледімося, бодай, до російських результатів, вони майже взірцеві.
Кожне видавництво, яке ставить там на класику (і десять років тому мало під це держпідтримку) пропонує цілу «класичну» лінійку: зібрання творів в «інтер’єрному» оформленні, вибране з ґрунтовним коментуванням, окремі твори як у люксусовому вигляді зі «статусною» функцією, так і утилітарні пейпербуки. Плюс біографії, напівдетективні дослідження ідей класиків, краєзнавчі розвідки про них, персональні енциклопедії, римейки та комікси.
Дуже важливий момент: орієнтовано усе це виключно на ринок, а тому й максимально враховує психологію сучасного споживання. Цього золотого правила підтримки будь-яких культурних індустрій дотримувалися й російські чиновники: розуміючи, що бібліотеки є вторинним ринком побутування книжки, вони зосередили кошти та ідеї на підтримці саме ринкових проектів. Книжку — активному читачеві! Такою була ідеологія.
Так-так, сусідня держава підтримувала суто комерційні проекти. Бо на той час самі видавці не здатні були акумулювати на них власні кошти. А що вже говорити про українських видавців, які внаслідок уже дворічного безладу з податками не мають тих коштів взагалі… «Текст+Контекст», блискучий «класичний» проект київського видавництва «Факт», нині зупинився саме через відсутність обігових коштів, «вимитих» державною недалекоглядністю. А не менш цікавий проект «Бібліотека Шевченківського комітету» (особливо його біографічна частина) уможливився лише завдяки бюджетним грошам, але не став культурологічною подією через те, що був зорієнтований не на ринок, а на бібліотеки.
Відтак, для відживлення української класики потрібен ярмарок ідей, прописаних до виходу на самоокупність. А це можливо лише в координатах максимального заповнення асортиментних ніш — iз коміксами включно. Отаку програму й мусить уявити собі держава, а вже потім роздавати ґранти тим, хто пропонує заповнити певні пазли. Тоді це буде серйозна інвестиційна програма, а не благодійність за меценатською логікою: «що люблю, те й підтримую».
До речі, й меценатам, серед яких чимало поціновувачів класики, у програмі держпідтримки варто передбачити нішу: приміром, звільнити від усіх податків кошти, які спрямовуються ними на видання класичного асортименту.
